51. Місце вчинення правочину.

Правила визначення місця вчинення правочину є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами). Тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ст. 211 та 647 ЦК. При цьому воно пов'язується із місцем: а) вираження волі сторони одностороннього правочину; б) проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, що зробили пропозицію укласти договір.

З огляду на те, що законодавець в диспозитивному порядку урегулював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність (ст. 34 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Хоча у деяких випадках законодавством вимагається вказівка місця вчинення правочину. Зокрема, у заповіті та довіреності повинно міститися місце їх складання (ч. 1 ст. 1247 ЦК, п. абз. 5 п. 146 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), а місце укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є його істотною умовою (п. 18 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").

Стаття 211. Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

Коментар:

1. Дана стаття є новелою для цивільного законодавства. Місце вчинення правочину може впливати певним чином на порядок вчинення того чи іншого правочину, що залежить, зокрема, від кількості сторін правочину.

2. Як відомо, до односторонніх правочинів, зокрема належать заповіт, довіреність, банківська гарантія. Оскільки ж, відповідно до ст. 211 ЦК, місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, то місцем вчинення заповіту, нотаріально посвідчуваної довіреності має вважатися місце посвідчення заповіту, довіреності, де виражається волевиявлення заповідача, довірителя, а місцем видачі банківської гарантії - місцезнаходження банківської установи, якщо інше не передбачено цим правочином.

3. Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до ст. 647 ЦК. Як відомо, такі правочини є договорами. Як зазначається у ст. 647 ЦК, договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Отже, це положення поширюється на всі дво- або багатосторонні правочини. Визначення місця укладення правочину має особливе значення в зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, відповідно до ст. 6 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність", форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її вчинення.

52. Відмова від правочину.

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього.

Умови, порядок та наслідки такої відмови залежать від того, чи цей правочин є одностороннім, чи дво- або багатостороннім. При цьому оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені у ст. 214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі, і договірним зобов'язанням зокрема. Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором.

Відмовитися від одностороннього правочину достатньо легко. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від нього, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст. ІЗ ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 16-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Крім того, згідно зі ст. 651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений в односторонньому порядку за ініціативою однієї зі сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом. Варто звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть і в тому разі, якщо його умови повністю сторонами виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для всіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога щодо вчинення відмови від правочину у тій самій формі, в якій було вчинено правочин.

Матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину передбачаються ч. 4 ст. 214 ЦК, згідно з якою правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце, зазвичай, у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це, насамперед, має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст. 653 ЦК).