Початок української еміграції на Американський континент та на схід Російської Імперії в кінці хіх ст

Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.

Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі - провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці - хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]

Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».

Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.

Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувався на східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев'яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, що оброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду до місця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки від податків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-х роках XIX ст. нараховувалося не менше половини із загальної кількості.[5]

Не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух українців до регіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема - в Поволжя і на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі і 1300 тис. осіб на Кавказі. Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселення татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, євреїв і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У самий час чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення. [4, c 27]

Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід -- лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. -- гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм"

Америка

Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українців відбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян. Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі, безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні, нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найперші нечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці з'явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіх підвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тих українців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру, змусили покинути батьківщину.[6]

Багато українців опинилися за кордоном, деякі досягли Американського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада -- домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Канада

Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці -- Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500. Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді -- the Ruthenian Greek Catholic Church -- Руська Греко-католицька Церква.

57