88. Політичний імідж.

Визначення поняття “політичний імідж”. У сучасній українській політичній науці склалися чотири підходи до визначення поняття “політичний імідж”.1. Онтологічний, представники якого вважають політичний імідж “образом” особистості або соціального інституту, що існує у масовій свідомості. Таким є визначення за Лавренко О.В.: “Імідж можна визначити як більш чи менш адекватний реальному суб’єктові образ особистості, який складається в масовій свідомості на свідомому і підсвідомому рівнях”].2. Антропологічний, у межах якого політичний імідж визначається як набір певних якостей, що асоціюються з рисами конкретної людини. Такого типу визначення знаходимо у Вознесенської О.Л.: “Образ політичного лідера… – це набір певних характеристик, які люди асоціюють із конкретною індивідуальністю”.3. Ціннісний, прихильники якого акцентують увагу на маніпулятивній сутності політичного іміджу і вважають його цілеспрямовано створеним образом, за допомогою якого об’єктові надаються додаткові цінності. Прикладом може слугувати визначення Миліневського М.М.: “…образ, який сформований в масовій свідомості на основі наявних знань, досвіду сприймання візуальної інформації. Імідж створюється для того, щоб викликати бажані зміни в масовій свідомості і поведінці людей” .4. Етичний, представники якого переконані, що політичному іміджу притаманна певна моральна спрямованість, тому він розглядається як свого роду “друга натура”, з якою індивід оцінює себе і яка за умови регулярного прояву стає його справжньою сутністю.У структурно-функціональ-ному відношенні політичний імідж є цілісною, інтегрованою системою уявлень про конкретний об’єкт, що склався у масовій свідомості у конкретно-історичний період розвитку суспільства. В цій системі доцільно виділити дві основні групи структурних компонентів:Реальні (дійсні) характеристики, які позначають змістовий фактаж конкретного іміджу і відображають його “даність”;“Фантомне навантаження”, що вміщує в собі увесь спектр бажаних, але реально відсутніх у самому об’єкті характеристик.Останні поділяються на дві групи: ситуативні – характеристики, що залежно від конкретних суспільно-політичних й політико-психологічних ситуацій актуалізують ті чи інші соціальні цінності; фонові – характеристики, що надають конкретному об’єкту символічного значення.Згідно Фролова П. Д. змістовному плані в іміджі можна виділити: а) Особистісні риси політика; б) Тип його політичної орієнтації; в) Його місце в інститутах влади чи неформальних утвореннях (президент, парламентарій, кумир юрби).Функціональний зріз включає: мову (зокрема, лексикон); зовнішню атрибутику (одяг, зачіску, окуляри, автомобіль та ін.); міміку, пантоміміку, жестикуляцію та інші елементи невербальної поведінки.Розглянемо більш детально окремі компоненти образу політичного лідера.Головними функціями іміджу є:-соціокультурна (ідентифікації з деякими категоріями поля іміджів);- аттитюдная (що формує установку);- -номінативна- імідж позначає, виділяє, відтворює, диференціює особистість політика серед інших;- мобілізуюча, що спонукає до політичної активності;- естетична - імідж покликаний облагородити враження, продуковане на публіку лідером чи організацією;комунікативна - імідж пов'язує політика та цільову аудиторію, відповідаючи на запит електорату.

89. Кант про владу, державу і громадянське суспільство.

Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797). Людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом загального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх.Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об'єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу. Надати йому примусовий характер здатна лише держава — первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою.

Мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія — деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом. Можна вважати Канта одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки.