78.Проблеми політичної модернізації

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

В теорії і практиці існує два основних підходи до проблеми вибору шляхів модернізації. Вчені ліберального напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай) вважали, що критеріями політичної модернізації є ступінь вільної конкуренції еліт і ступінь включення простих виборців у систему представницької демократії. Основною умовою успіху перетворень є наявність створеного середнього класу. Від співвідношення цих факторів залежать різні варіанти політичного розвитку в перехідний період.

1. Низька політична активність населення і відсутність конкуруючих еліт може спровокувати встановлення авторитарного режиму або політичну депресію.

2. Висока політична активність мас при відсутності домінуючої ролі політичної еліти може спровокувати відмовлення пануючого класу від перетворень і привести до жорстоких форм правління.

3. Низька політична активність мас і високий ступінь конкуренції еліт сприяють встановленню авторитарних режимів і гальмуванню перетворень.

4. Висока політична активність мас з яскраво вираженою роллю національної конкуруючої еліти створює оптимальні передумови для послідовної демократизації і здійснення реформ. Цей вид демократичної політичної системи, на думку політолога Р. Даля (США), називається поліархією. Він виділив сім умов, що впливають на демократизацію: обов’язковість і послідовність політичних реформ; установлення сильної виконавчої влади і розвиток центрів самоврядування на місцях; встановлення певних відносин рівності-нерівності; субкультурна різноманітність; достатній рівень соціально-економічного розвитку для структурних перетворень у суспільстві; наявність інтенсивної іноземної допомоги; розвиток демократичних норм і цінностей у масах і  лавах пануючої еліті.

79. Міжнародні відносини: суть, основні тенденції розвитку

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ – це сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та гуманітарних зв’язків і відносин між різними суб’єктами світової політики. Однією з провідних тенденцій розвитку міжнароднихполітичних відносин в остання десятиріччя стає глобалізація якскладний та багатоплановий і різнорівневий процес.

Розвиток міжнародних політичних відносин історично визначався домінуючим впливом тієї чи іншої “наддержави”:

• Велика Британія (ХІХ століття);

• США (починаючи з 1914 року);

• протистояння за світове панування між США та СРСР (“холодна війна” впродовж 1945–1991 років);

• вибір між монополярним (на чолі з США як “світовою державою”) або поліполярним світом (декілька “наддержав” у світі: США, Європейський Союз, Китай, Японія, Індія, Бразилія, Росія).

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони с відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН:

1. Невладний характер. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток – панування й підкорення.

2. Децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких ґрунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.

3. Консенсус, як головних засіб розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах – прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо протии нього не виступає жоден з учасників. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.

4. Значна роль суб’єктивного чинника – у розв’язанні наявних суперечностей (особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій)

Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:

– гуманізація;

– деідеологізація та демократизація;

– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;

– глобалізація, розширення міжнародних відносин.

Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.

Відповідно до геополітичної парадигми, захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.

Геоекономічна парадигма стверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.

80.Сутність цілі та засоби зовнішньої політики держави. «Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені,яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями»¹. Зовнішня політика: в її основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші: забезпечення національної безпеки держави; збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави. національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти. Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й держави. У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки.Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростання її престижу і зміцнення міжнародних позицій.Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва. Для досягненення цілей зовнішньої політики потрібні засоби: Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими. Вони охоплюють сферу дипломатичних відносин — від традиційних форм дипломатії (посольства,консульства) до дипломатії на рівні глав держав

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Економічні засоби зовнішньої політики означають вико- ристання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави.

81. Зовнішня політика України. Місце України в системі міжнародних відносин визначається її геополітичним політичних відносин положенням ,економічни потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європейською державою.У складі СРСР Україна не була самостійним суб'єктом зовнішньої політики. Хоча формально вона була членом ООН, навіть однією з держав-засновниць цієї організації, мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на міжнародній арені визначались союзними органами. Виходячи з геополітичного положення України,можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах⁵. найвірогіднішим варіантом зовнішньополітичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському й західному просторі. Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. «Основних напрямах зовнішньої політики України». Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях.

82. Лібералізм та його вплив на розвиток суспільства. Лібералізм (від лат — вільний) зародився як ідеологія буржуазії уXVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталіс- тичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення пере- шкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Основні риси лібералізму: 1.критика феодальної регламентації економічного життя; 2.критика обмеження зовнішньої торгівлі; 3.за повний простір приватної ініціативи ; 4.звільнення економіки з-під опіки держави; 5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії. Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в еко­номічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок.

83. Косерватизм. Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова, означає «охороняти», «зберігати». Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звич- ному способові життя й мислення, яка йшла від революції. Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берн. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях. За всіх відмінностей між різними напрямами консерва- тизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявляється в наявності декількох його різновидів: традиціоналізм, лібертаризм неоконсерватизм. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспіль ного розвитку, історичної, соціальної І політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин.

84. Еволюція соціалізму як ідеї і політичної практики. Вчення та теорія, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатацій, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Пріоритет надавався державі, а не індивіду. Марксистка концепція соціалізму: соціалізм - незріла фаза комунізму; „від кожного за здібностями – кожному за працю”; забезпечення соціальної справедливості; з умов для всебічного гармонійного розвитку особистості Соціал-демократизм – течія, яка виступає за здійснення ідеї соціалізму в усіх сферах суспільного життя (Бернштейн) - між соціалізмом і демократією немає прірви; еволюція в суспільному розвитку; орієнтація на ідеї соціальної демократії; поєднання ідеалів рівності, свободи, справедливості; якість життя трудящих – найвища в соц. Державі- багатопартійність; свобода діяльності опозиції; не визнають ніяких форм; головне реформа, а не революція; Політика соціального партнерства. Демократичний соціалізм визначається в декларації як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити ці цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людських і громадянських прав у демократичному суспільстві.

85. Ідейно-політичний екстремізм.Сутність та різновиди. Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів. Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм. І. Фашизм — це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні. Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. ІІ. Анархізм — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі. Три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм. В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.Анархо-комунізм (Михайло Олександрович Бакунін і Петро Олександрович Кропоткін). М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Анархо-синдикалізм ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством. ІІІ. Троцькізм — ідейно-політична доктрина, названа іменем її головного теоретика Льва Давидовича Троцького (Бронштейна) (1879—1940). Троцькізм виник на початку XX ст. в російському робітничому русі як критика ленінської концепції революції і пролетарської держави. Основу його ідеології і політичної практики складає теорія так званої перманентної (неперервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Неотроцькізм активізувався в 90-ті роки у зв'язку з розпадом світової системи соціалізму і СРСР. Неотроцькісти вважають, що цей розпад підтверджує головну тезу теорії перманентної революції про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, їхні ідеологи стверджують, що в СРСР і країнах Східної Європи зазнав краху не соціалізм, а «державно-бюрократичний капіталізм».