64.Поняття та типологія груп інтересів.

Групи інтересів визначаються як добровільні об'єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою.

Німецький політолог Ульріх фон Алеман запропонував таку типологію груп інтересів залежно від п'яти різних суспільних сфер діяльності:

1. Організовані інтереси в економічній сфері та в сфері праці: підприємницькі об'єднання та об'єднання самостійних категорій працівників; профспілки; споживчі спілки.

2. Організовані інтереси в соціальній сфері: об'єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства сліпих); об'єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні громадські спілки та заклади); групи самодопомоги (анонімних алкоголіків тощо).

3. Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об'єднання;гуртки для спілкування і реалізації хобі.

4. Організовані інтереси в сфері релігії, науки і культури: церкви, секти; наукові асоціації; загальноосвітні гуртки, клуби з мистецтва.

5. Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері: духовні, етичні, правозахисні об'єднання; громадсько-політичні об'єднання (екологічні, за роззброєння, емансипацію жінок тощо)

65. Основні типи сучасних виборчих систем.

Виборча система — це сукупність правил і прийомів, які І забезпечують участь громадян у формуванні представниць-I ких органів влади.

Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система– система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі.

Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем.

66. Особа як суб’єкт політики. Політична соціалізація особи.

роль особи як суб’єкта політики визначається та виявляється на наступних рівнях:

• Соціальному

• Інституціональному

• Персоніфікованому

Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей.

Ця об´єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

Що ж другого рівня, то особистість реалізується на цьому рівні як суб’єкт політики, коли маючи на меті задоволення своїх соц.. інтересів долучається до певних об’єднань( н-д, політичні партії, гром.організації) та починає діяти в їх межах.

Персоніфікований рівень політичної суб´єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб´єкт політичної практики.

політична соціалізація — це процес засвоєння притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається упродовж становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти, і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.

Під час політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, унаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як "людину політичну". Ця взаємодія є двостороннім процесом і охоплює інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація — це перенесення до політичного середовища набутих індивідом рис.

Під час інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему зацікавлених і примусових мотивів політичної соціалізації.

67. Політична поведінка особи. Основні форми політичної участі

Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. П. за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. П. за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. П. діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи: лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей: послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах; активісти – є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток; лідери думки – справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Джерелом мотивації політичної дії є наявність певної проблеми в життєдіяльності тієї чи іншої спільності людей або індивіда, усвідомлення необхідності її розв'язання. На основі цього виникає психологічний імпульс готовності до дії.

Спадання інтересу до політики та довіри до політиків - абсентеїзм – ухиленні виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.

Основними формами політичної участі є вибори і референдуми.

референдум — це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит — опитування населення шляхом голосування [b]про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.[/b]

Відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання.

Слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.

Референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. .

По-друге, парламент, президент чи уряд формулють питання референдуму так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення.

По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитисяяк як ті, що не мають юридичних наслідків.

По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки.

По-п´яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками.

68. Сутність та типологія політичного лідерства Слово «лідер» в перекладі з англійської мови означає «ведучий», «керівний», «керівник іншими людьми».Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих. Основними аспектами лідерства є: здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень; ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.

Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому. Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів. Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.

В П.Л. три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Загальновизнаною актуальною є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:

1.Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.

2.Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими. 3.Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).

По стилю керівництва лідери діляться на три основні типу: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу чинників: а) якостей самого лідера; б) властивостей його прихильників; в) взаємозв'язки між лідером і прихильниками; г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.

Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів: «прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників; «служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені. «торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани; «пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги моменту, адекватно реагувати на них.

Типологія Лідерства: Теорія рис. Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати, енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін. Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера). Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера. Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі. Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей (З.Фрейд).

Функції лідера. Інтеграція суспільства, соціальної спільности, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей; Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави; Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети; Мобілізація мас на досягнення політичної мети; Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності; Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній; Легітимізація влади.

69. Політичні еліти та їх типологія. Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади: Еліти представляють в політиці групові інтереси; створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження; формують мету і перспективи розвитку суспільства; ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти: суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих; необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції; політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів; управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути; пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

Класичні теорії еліти. Ще Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античності Платон, як ідеолог афінської аристократії, не припускав демос до участі в політичному житті, в державному управлінні, іменуючи його натовпом, ворог мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.

Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Саме в цей час термін «еліта» отримав розповсюдження в соціології і політології. Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом.

Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин».

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни; Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

До Функцій політичної еліти прийнято відносити в політологічній думці: Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп; Віддзеркалення інтересів в політичних установках; Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.); Створення механізму втілення політичних задумів; Призначення кадрового апарату органів управління; Висунення політичних лідерів.

70. Шляхи формування політичних еліт

В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - антрепренерську і гільдій.

Систему гільдій відрізняють: закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії; високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, підлога, стаж роботи, освіта, партійність тощо); вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів); Система гільдій переважала в тоталітарних країнах.

Антрепренерську систему відрізняють: відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті; невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад; широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни; висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій; першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців.

71. Плюралістичні теорії елітаризму

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності; Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних; Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її; Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас; Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них; Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існує багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішими представниками цієї концепції є Р. Даль та Р. Арон. Прихильники плюралістичного погляду вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впливати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибрати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

"Функциональные элиты, - пишет Э. Гольтманн, - это лица или группы, обладающие особой квалификацией, необходимой для занятия определенных руководящих позиций в обществе. Их превосходство по отношению к другим членам общества проявляется в управлении важными политическими и социальными процессами или во влиянии на них".

Михельсон и его "закон олигархических тенденций" любой организации неизбежно устанавливается господство руководящей верхушки, власть немногих избранных.