11. Антибуржуазнi тенденцii у творчостi Свiфта на прикладi прочитаного студентом роману

Творчість Джонатана Свіфта припадає на той період, коли в літературі активно відбувалося переосмислення минулого досвіду і зародження нових ідей.

Вищим досягненням письменника, своєрідним підсумком всієї його попередньої творчості став роман «Мандри Гулівера». У ньому ми зустрічаємо сатиричний опис англійських вдач і звичаїв, критику політичного устрою і форм правління, пародію на ученість і релігійність.

Змінний зовнішній вигляд фантастичних країн, які відвідує Гулівер, підкреслює незмінність внутрішньої суті вдач і звичаїв, виражених одним і тим же колом висміюваних пороків. Щоб створити ілюзію реальності подій письменник вводить в твір описи морських подорожей, пригодницьку атмосферу. Ілюзія правдоподібності служить прикриттям іронії Свіфта, що непомітно надіває на свого героя різні маски, змінні згідно із завданнями сатири. За допомогою казкових і фантастичних мотивів автор багато в чому підсилює дію пародії. Весь текст роману Свіфта наповнений алегоріями, натяками, прихованими і явними цитатами. Натяки, каламбури, пародії постійно переплітаються, створюючи єдину картину, яка виражає сміх автора в найширшому діапазоні, — від жарту до суворого обурення.

Одним із значних розділів «Мандрів Гулівера» є «Подорож в Ліліпутію». Ця частина насичена натяками, безпосередньо вплетеними в дію. Не випадково автор підкреслює відмінність в зовнішньому вигляді великого Гулівера і маленьких ліліпутів. Це співвідношення розмірів відображає і якісні співвідношення в розумовому розвитку, моральних і етичних якостях, прагненнях, способі життя героїв.

Крізь маленький зріст жителів Ліліпутії яскраво проступають жорстокість, жадність, підступність великих міністрів і імператорів, дріб'язковість їх інтересів і прагнень. Мішенню сатири служать не лише пороки англійського політичного життя, а й честолюбні претензії влади. З ним веде бесіду сам імператор Ліліпутії, а після того, як Гуллівер надає йому і всій державі неабияку послугу (притягує на мотузку весь блефускуанський флот — сусідньої ворогуючої держави), йому надають титул нардака — найвищий титул у державі. Далі Гуллівера знайомлять зі звичаями країни, досить-таки дивними. Наприклад, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганнях танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримує найвищу посаду державного службовця. І ніяких там спеціальних знань, розуму, вміння орієнтуватися в політиці й економіці зовсім не потрібно! Це вже натяк на англійських міністрів та придворних царедворців, які обіймають ці високі посади, зовсім не відповідаючи їм.

А чого варта перша особа держави, яка іменує себе не королем, а саме імператором, що називає себе «відрадою і жахом всесвіту», наймудрішим і найсильнішим у світі (зріст якого дорівнює трьом пальцям). А скільки титулів він має! Зрозуміло, що Свіфт мав на увазі англійського короля Георга І, який перебував на англійському престолі в 1714—1726 роках.

Потім Гуллівера знайомлять з політичною системою країни: виявляється, що в Ліліпутії є дві ворогуючі партії, відомі під назвами Тремексенів і Слемексенів, які відрізняються одна від одної тим, що прибічники однієї з них "дуже полюбляють низькі підбори, а іншої — високі. Причому останні стверджують, що саме високі підбори більше за все відповідають давньому державному устрою Ліліпутії. І на цьому ґрунті між ними відбуваються «найжорстокіші сварки». Проте імператор наказав, що в державних установах слід носити лише низькі підбори.

Ще більш «важливі» обставини викликали жорстоку війну, що ведуть між собою дві великі імперії — Ліліпутія і Блефуску: з якого ж таки боку треба розбивати яйця — з тупого кінця чи, навпаки, з гострого? Цілком зрозуміло, що тут ідеться про сучасну письменникові Англію, поділену на прибічників партії торі і вігів, причому сам Свіфт уже не вірив жодній з них. Між Ліліпутією та Блефуску ведеться сторічна війна. Що ж мав на увазі автор твору? Звичайно ж, Сторічну війну між Англією і Францією.

У часи, коли жив Свіфт, багато могутніх країн намагалися підкорити маленькі і слабкі держави, щоб захопити їх землі та багатства, а жителів перетворити на рабів. Тому за Ліліпутією та Блефуску, яку імператор Ліліпутії після того, як Гуллівер перетягнув увесь флот блефускуанців, задумав перетворити на власну провінцію та керувати нею через свого намісника, можна побачити відносини Англії та Ірландії, які ще й на сьогодні залишаються непростими та болісними.

Отже, у своєму романі «Мандри... Гуллівера» Джонатан Свіфт гостро висміяв ницість, безглуздість державних установ Англії, її законів та звичаїв, її претензій на світове панування.