Культура Київської Русі.

Перші вживання назви „Україна”

Термін „Україна” вперше згадується в Київському літописі за 1187 р., де „Україною” названо

Переяславську землю. Пізніше згадується ця назва у Галицько – Волинському літописах 1213 р. та 1279 р., і означало це поняття „край”, „країна”, „земля”. Ця самоназва закріпилася спочатку в мові й поняттях народу (народні пісні, думи); згодом побутує в середовищі освічених верств, потім проникає в дипломатичну сферу.

Це поняття вживають і поляки, і великоруси, і в Західній Європі. Це сталося в наслідок утворення в середині ХУІІ ст. Української козацької держави. Про це констатує вітчизняний історик Дорошенко, який зазначає, що з середини ХУІІ ст. входить в ужиток друга назва держави „Україна” , що колись мала географічне значення й позначала пограничні, окраїнні землі.

Ця назва проіснувала не дуже тривалий час, бо будучи розшматованою між Польщею і Росією, втрачає державне значення залишається тільки географічне.

У ХІХ ст. в ужиток знову входить термін „Україна”, „українець”, не тільки для Наддніпрянської України, але й для Галичини.

Усна народна творчість (УНТ)

Багата УНТ бере свій початок в доісторичні часи: перекази, легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів”я, приповідки, магічні заклинання й замовлення.

• Народні перекази – родоплемінні, етногенетичні перекази, де міфи про божественних і тотемних пращурів переплелися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів (У-ІХ ст.) такі перекази в „Повісті “ про Кия, Щека, Хорива і Либідь; в ІХ-Х ст. на заміну міфічним або напівміфічним героям приходять історичні особи (про помсту Ольги)

• Легенди – не мають в основі історичної достовірності (сватання Костянтина до Ольги);

• Дружинний епос – в основі дружинні пісні, що прославляють князя – він характерний для дружинного типу держави, що була до Володимира, прославляння Святослава і т.д.

• Билини - Київський або Володимирський цикл, пов”язані з стольним градом Києвом і князем Володимиром „Ясне сонечко” Х-ХІ ст. і богатирі І. Муромець і Добриня. Пізніші цикли галицькі і новгородські, хоч у них і використані гіперболи ірреальність персонажів, історичне підгрунття у них є, тому можуть бути джерелом вивчення історії – вони відбивають саму суть історичних подій і явищ, їх оцінку і тлумачення народом;

• Слов”янська писемність виникла на межі ІХ-Х ст. - перші пам”ятки: угоди з Візантією 907 р. 911 р.

Література

1. Літописи – академік Шахматов вважає першим літописом „Найдавніший” так він його назвав, був створений, ймовірно, в Софійському монастирі 1037 – 1039 р. вчені виражають припущення, що його автором був Іларіон – митрополит Київський, письменник, філософ і стиль написання подібний до стилю творів „Закон і благодать”, „Найдавніший ізвод”;

   • Новгородський літопис – 1050 р.; Перший Печерський звід – написаний ченцем Києво-Печерського монастиря Никоном 1073 р. – ці літописи не збереглися;

Перший літопис, що дійшов, „Повість минулих літ” – Нестор (чернець Києво – Печерського монастиря): * Історія східних слов”ян на тлі всесвітньої історії; * заплутана боротьба феодалів. До нас дійшла у третій редакції переписана у Видубицькому монастирі – 1118 р. (з зазначенням користі від навчання).

• Київський літопис: * характеристики політичних діячів; *Художні повісті в т.ч. невдалий похід Ігоря 1185 на половців; * Боротьба за Київ між Мономаховичами та Ольговичами; * Заклики до єднання та припинення міжусобиць;

• Галицько–Волинський літопис (написаний до 90 х років ХІІІ ст.) – *низка повістей про Данила Галицького і Василька Романовичів, які 40 років послідовно відновлювали створене батьком ; * про нащадків Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність.