33. Орфографічні норми використання прийменників та сполучників.

34. Використання прийменників у словосполученнях.

35. Особливості перекладу прийменника по.

Особливості перекладу прийменника ПО в українській мові. Кожна мова має свої специфічні особливості у вживанні прийменників. Навіть у таких близьких мовах, як українська та російська, прийменники використовуються по-різному. Російському прийменнику ПО в українській мові відповідають: а) прийменник по: гулять по городу – гуляти по місту; ударить по мячу – ударити по м’ячу; б) орудний відмінок без прийменника: идти по берегу – йти берегом; старший по возрасту – старший віком (за віком); в) прийменник з: по обеим сторонам – з обох сторін; по случаю – з нагоди; г) прийменник за: медик по образованию – медик за освітою; по поручению – за дорученням; д) прийменник на: по адресу – на адресу; по виду – на вигляд; е) прийменник через: от пуск по болезни – відпустка через хворобу; по ошибке – через помилку (помилково); є) прийменники у, в: по направлению – у напрямку; ж) прийменник до: по вкусу – до смаку; з) інші засоби: мероприятия по – заходи щодо; по погоде – залежно від погоди.

36. Правопис часток.

# 37 Основні граматичні норми української мови у практиці діловодства. Використання мовних засобів.

Граматична форма ділових документів.

При складанні документів труднощі виникають не лише щодо добору потрібних слів, а й щодо добору відповідної граматичної форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли йдеться про назви осіб за професією. Наприклад: професор - професорка, лікар - лікарка, фізик – фізичка, працівник – працівниця, викладач – викладачка.

Офіційні назви посад, професій – іменники чоловічого роду, і саме їх треба вживати в ділових паперах. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду: старший викладач Марія Іванівна, науковий співробітник Ольга Семенівна, головний прокурор Лілія Сергіївна Шепітько.

Коли ж після словосполучень на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду: Старший викладач Г.І.Гаєвська відповідала на наші запитання. Головний лікар М.С.Ткаченко наголосила на цих рядках наказу.

В офіційних документах рекомендується не називати осіб за місцем проживання та професією: селяни, городяни, заводчани, дистанційники, поштарі, а треба: мешканці села, мешканці міста, робітники заводу, службовці станції, працівники пошти.

Досить часто в ділових паперах замість множини зустрічається однина: Колгосп “Зоря” зібрав великий урожай цукрового буряку, соняшника й картоплі – коли треба позначити велику кількість чогось.

Іноді в ділових документах іменники, що позначають речовину (вода, олія, сіль, нафта, вино), набирають форм множини: На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила – коли треба позначити широту асортименту, багатство різновидів.

Вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду на приголосний, що в одних випадках мають закінчення –а, -я (документа, комп’ютера),  а в інших -у (протоколу, принципу, факту) необхідно перевіряти за орфографічним словником.

Особливості синтаксису ОДС. Спосіб вираження наказу.

Питання мовного етикету набуває особливого значення тепер, коли відбуваються зміни у виробничих відносинах підприємств та установ. Це стосується переважно тих, хто займається службовим листуванням між організаціями, бо від змісту таких документів залежать відносини між колективами та приватними особами.

Наприклад, щоб не виказувати невдоволення діями партнера, рекомендуємо замінити активну форму дієслова на пасивну:

Неправильно	Правильно
Ви не висловили своїх пропозицій щодо випуску нашої спільної продукції	Пропозиції щодо випуску нашої спільної продукції Вами ще не висловлені

Якщо ж важливо назвати конкретного виконавця, доцільно вживати активну форму: Міністерство зв’язку не гарантує оплату за цю роботу. Завод не гарантує забезпечення всіх працівників квартирами.

Існують також відмінності між варіантами писемного та усного варіантів ОДС:

1.     Діловий папір має, як правило, розповідний характер (питальні, а особливо окличні речення зустрічаються досить рідко).

2.     Переважає прямий порядок слів, який передає загальний зміст речення без спеціального наголошення окремих його елементів. Тобто:

-         група підмета ставиться перед групою присудка;

-         узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене – одразу після нього;

-         вставні слова виносяться на початок речення. Вони вказують на висловлене раніше, систематизують виклад, відсилають до джерела та ін.

3.     Поширені пасивні конструкції, в яких вибір присудка пов'язаний із лексичним значенням підмета, наприклад: вимоги до якості – задовольняються, показники плану – встановлюються, розміри відрахувань – визначаються, прибуток – одержується, розраховується, проект плану – розробляється, обговорюється, затверджується. Іншими словами, речення утворюються за певними моделями, доцільність яких перевірена тривалою практикою.

4.     У реченнях нанизуються відмінкові форми, розміщуються підряд кілька слів в одному відмінку, найчастіше в родовому або орудному. Родовий відмінок виражає приналежність, частину цілого – деталь у складі комплекту, окремий факт у системі та ін. Орудний відмінок найчастіше виражає  знаряддя праці.

5.     Довжина і складність будови простого речення зростає також за рахунок віддієслівних іменників і тих слів та зворотів, яких ці іменники вимагають після себе. Наприклад, кожен з наведених нижче віддієслівних іменників вимагає після себе відповіді на такі запитання:

Забезпечення – кого? чого? ким? чим?

Невиконання – чого? чому? ким?

Повідомлення – про що?

Поліпшення – чого?

Постачання – кого? чого? чим?

Розпорядження – чиє? про що? кому?

6.     Значно поширені в діловій документації інфінітивні конструкції. Найчастіше вони зустрічаються в розпорядчій документації, зокрема в рішеннях: зобов’язати, затвердити, попередити (нагадуємо, що дієслова у наказовому способі доречні лише в документах, що відображають принципи єдиноначальності, зокрема, у наказах).

7.     Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти, що дають змогу чітко виявити логічне підпорядкування частин висловлюваної думки, а водночас і економніше висловити її. Рекомендації щодо їхнього вживання такі:

-         дієприслівниковим зворотом не можна висловити значення часу, причини, умови;

-         не бажано розпочинати кожне речення або кожний абзац дієприслівниковим зворотом;

-         якщо в діловому папері при його остаточному доопрацюванні виявилося забагато зворотів, частину з них слід замінити підрядними реченнями.

 

Синтаксис писемного мовлення. Вживання віддієслівних іменників. Особливості вираження присудка в документах. Узгодження підмета і присудка в текстах ОДС. Складні випадки керування.

Практика діловодства свідчить, що віддієслівні іменники є необхідним і виправданим мовним засобом ділового стилю й заміна всіх віддієслівних іменників дієслівними формами неможлива. Незважаючи на те, що ці іменники ведуть за собою цілі ряди означень і додатків у родовому відмінку і через їхнє вживання збільшується кількість пасивних зворотів, деякі властивості роблять їх необхідними для ділового стилю, закріплюють їх за офіційним діловим писемним спілкуванням:

1.     Здатність віддієслівного іменника називати не конкретну дію, а загальне уявлення про неї: давати вказівки – вказувати; провести операцію – оперувати; зробити огляд – оглянути; дати доручення – доручити; дати розпорядження – розпорядитися; здійснювати управління – управляти.

2.     Такі категорії дієслова, як вид, стан, час, створюють зовсім недоречну в діловому стилі атмосферу вільної невимушеної розмовності. Саме через відсутність цих категорій віддієслівні іменники забезпечують потрібну діловому стилю однозначність і узагальненість змісту і створюють атмосферу ділової офіційності. Найчастіше віддієслівні іменники входять до складу готових усталених кліше ділового стилю.

Вираження присудка в документах має свою специфіку порівняно з іншими стилями літературної мови та, навіть, з усною формою ОДС. У документах найчастіше вживається двослівний присудок – надати допомогу замість допомогти, здобути перемогу замість перемогти. Причин кілька:

1.     Далеко не всі словосполучення “дієслово+іменник”, часто вживані в ділових текстах, мають однослівний дієслівний відповідник, тому тут немає вибору. Здійснити (провести) захід, встановити порядок, виявити увагу, виправити брак, вести справу, визнати провину, заподіяти ускладнення, відвернути правопорушення та ін.

2.     Навіть у тих випадках, коли однослівний дієслівний відповідник у мові є, заміна неможлива, бо дієслово і “дієслово+іменник” далеко розійшлися за своїми значеннями: провести операцію і оперувати, зробити огляд і оглянути, надавати допомогу й допомагати. Розщеплені присудки набули значення, близького до термінологічного, а дієслова зберегли свою багатозначність, широке загальномовне смислове наповнення.

3.     У розщеплених присудках допоміжне слово не просто вказує на факт дії – воно ще може виражати деякі додаткові смислові відтінки: давати і надавати, вести й проводити, проводити й здійснювати.

4.     До складу розщепленого присудка часто входить віддієслівний іменник – термін, який точно кваліфікує певне явище, дає йому назву й наукове визначення, чого не може зробити звичайне загальновживане слово: наїхати (загальновживане слово) – зробити наїзд (наїзд – юридичний термін, що називає певний тип правопорушень); переговорити з кимось про щось і вести переговори (дипломатичний термін) та ін.

5.     Розщеплений присудок може бути розширений за рахунок одного або кількох означень: надати – грошову, матеріальну, технічну, юридичну та ін. – допомогу; вести – дипломатичні, торговельні, попередні та ін. – переговори.

6.     Громіздкий, багатослівний розщеплений присудок начебто зупиняє, затримує увагу читача документа; інформація в цьому випадку не втрачається, а навпаки, фіксується в пам’яті одержувача.

Але не скрізь вживання розщепленого присудка буває виправданим і доречним – не враховується та обставина, що допоміжні дієслова можуть сполучатися далеко не з усіма віддієслівними іменниками. Наприклад: питання – ставити, порушувати, висувати – можна, піднімати, загострювати – не можна; допускатися (припускатися) – помилки, суперечності, недоречності – можна; браку, поломки, розкрадання – не можна; викликати – радість, захоплення, овації – можна, протест, хворобу – не можна.

Беззмістовні неграмотні словосполучення-присудки - забезпечувати покращання, організувати використання, проявити пошану, відбувається зростання – недопустимі в документах ні за яких обставин.

Труднощі з узгодженням, зокрема підмета з присудком, можуть бути сформульовані у кількох правилах:

1.     Якщо підмет має в своєму складі числівник, який закінчується на одиницю, наприклад, 21, 141, 1991 та ін., присудок при такому підметі ставиться у формі однини.

2.     Якщо числівник у підметі закінчується на два, три, чотири, присудок ставиться у множині. Однина тут можлива лише тоді, коли повідомлення фіксує певний факт як підсумок або коли повідомленню надається безособового характеру (напр. “Було переведено три працівники…”)

3.     При підметах типу п’ять чоловік, сто п'ятнадцять тонн, сімнадцять агрегатів та ін. присудок може стояти як в однині, так і в множині. Однина підкреслює внутрішню нерозчленованість, цілісність, вона надає висловленню безособового характеру, виділяє загальний підсумковий результат; однина тут може ще позначати пасивність предметів. При позначенні великої кількості предметів теж обирається форма однини.

4.     Підмети зі словами більшість, меншість, ряд, частина, багато, кілька вимагають від присудка форми однини. Множина з’являється лише тоді, коли підмет або присудок – однорідні члени, коли підмет і присудок відділені другорядними членами речення або підрядним реченням, коли підмет стоїть перед присудком. Наприклад: “Більшість абітурієнтів, які успішно склали вступні іспити, будуть зараховані на стипендію та забезпечені гуртожитком” і те ж речення без підрядного: “Більшість абітурієнтів буде зарахована на стипендію та забезпечена гуртожитком”.

5.     Форма однини присудка більше відповідає традиціям книжно-писемного мовлення, і відступи від неї повинні бути обов’язково вмотивовані.

6.     При підметі, вираженому займенниками хто, ніхто, ніщо, дехто та ін. подібними, присудок звичайно ставиться у формі однини (“Дехто з присутніх на занятті участі в дискусії не брав”, “ Ніщо не може зашкодити впровадженню нових технологій навчання”)

7.     Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду. Присудок у цих випадках узгоджується в роді з підметом, а не з прикладкою (“Музей-садиба відкрив двері для відвідувачів” – правильно; “Виставка-продаж відбувся наприкінці лютого” – неправильно. Увага: прикладкою традиційно вважається поняття вужче, видове, а підметом – поняття ширше, родове.

8.     Коли підмет – символічна або умовна назва, присудок треба узгоджувати із загальною, родовою назвою при цій умовній, символічній видовій: (“Об’єднання “Світанок” уклало угоду на постачання…” – правильно. “”Світанок” уклав угоду на постачання…” – неправильно.)

9.     Коли однорідні підмети тематично близькі, коли перед однорідними підметами вживаються слова весь, всякий, кожний, ніякий; при перерахуванні, особливо в тих випадках, коли висловленню надається підкреслено безособовий характер; коли разом з підметами вживаються конструкції значна частина, велика кількість, цілий ряд, деяка сума…

 

Синтаксис писемного мовлення.

Прийменникові конструкції в текстах ОДС.

Прийменникові конструкції в текстах ОДС суворо регламентуються літературними нормами української мови і не завжди співпадають з російськими прийменниковими конструкціями подібного змісту.

Російська мова                                                  Українська мова

Подготовиться (к чему)                              підготуватися (до чого)

Стремиться (к чему)                                   прагнути (до чого)

Предупреждать (о чём)                              попереджати (про що)

Думать (о чём)                                             думати (про що)

Забота (о чём)                                          піклування, клопіт (про що)

Случилось по вине                                         трапилось через провину

Работать по (совместительству)    працювати за (сумісництвом)

Выполнять по (распоряжению)    виконувати за (розпорядженням)

Обратиться по (адресу)                             звернутися на (адресу)

Получить в рассрочку                                 одержати на виплату

В тот же момент                                      тієї ж миті

У переважній більшості випадків вибір прийменника визначається мовною традицією. Щоб уникнути помилок, необхідно використовувати прийменник на, коли йдеться про сферу вживання: Виділити кошти на підручники.

Прийменник для вживається тоді, коли слід підкреслити мету дії: виділити кошти для придбання підручників.

Прийменник проти вживається в ОДС при порівнянні: Чисельність населення нашого міста збільшилась удвічі проти 1964 року.

Прийменники завдяки, всупереч потребують давального відмінка: завдяки сумлінній праці, завдяки виконанню планів, всупереч прогнозам плани перевиконані.

Наприклад, напрям руху всередину чогось або перебування всередині чогось – при називанні транспортних засобів – позначається прийменником в(у):  їхати у вагоні, в автобусі, в Іспанію, зайти в каюту. Вид транспорту як засобу пересування – без прийменника: поїздом, літаком, пароплавом, або з прийменником на: на літаку, на пароплаві, на яхті.

Деякі з паралельних прийменникових конструкцій набувають специфічного значення саме в ділових текстах:

За звітний період – за увесь час, взятий разом, як одне нерозчленоване ціле;

У звітний період – протягом певного часу, за який звітують;

На місцеві потреби – вказує сферу вживання;

Для місцевих потреб – мета вживання тощо.

Докладнішу інформацію про вживання прийменникових конструкцій можна знайти у книзі А.П.Коваль “Ділове спілкування” Найпоширеніші прийменникові конструкції ОДС української мови та найуживаніші штампи і кліше можна знайти наприкінці методичних рекомендацій (додаток 1).

Усталені словосполучення ділового стилю. Штампи і кліше.

У мові ділових паперів є досить обмежений за своїм складом і обсягом набір усталених словосполучень, покликаних обслуговувати адміністративно-виробничі ситуації, де вони часто повторюються. Наприклад: взяти до уваги, потребувати допомоги, залишити нерозв’язаним тощо.

Серед цих стійких словосполучень є такі, що вживаються у схожих ситуаціях але мають різний лексичний склад. Якщо зміст їх не предметно-конкретний, якщо словосполучення виконує роль своєрідної логічної прокладки, містка для збереження цілісності змісту документа, то мимоволі виникає небезпека змішування близькозначних словосполучень. Так, наприклад, із двох близьких за значенням усталених словосполучень відігравати роль і мати значення складають одне неправильне відігравати значення, або плутають грати роль (про актора) та відігравати роль (брати участь у чомусь). Найчастіше це викликане впливом російської мови. Тому, відчуваючи сумніви при перекладі або під час вживання усталених словосполучень, краще звернутися до словника.

#38 Основні пунктуаційні норми української мови у практиці діловодства, текстах професійного спрямування. Пунктуація (від лат. punktuatio- punktum, що означає крапка) - це розділ мовознавства про використання та вживання на письмі розділових знаків. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ Розділові знаки сучасної української мови становлять цілу систему. До цієї системи входять: розділовий знак його графічне позначення приклади уживання одиничні розділові знаки крапка . Я добре попрацював. двокрапка : Дівчинка відповіла: "А я знаю, як тебе звати" три крапки … А ти все та ж… кома , У Калини та Горпини як не свадьба, то родини крапка з комою ; 1) звук; 2) буква; 3) слово тире -- Сила та розум - краса людини знак питання ? Хто вони? А хто ми? знак оклику ! Привіт тобі, море! знак виноски … кн. Володимир1 парні розділові знаки дві коми ,, Михайло, син Марії, був ще хлопчиськом два тире -- -- Мати плаче- лихо тяжке- і цілує сина лапки " " "Яка ж ти вереда"- сказала мати дужки ( ) Троянду треба рвати, поки вона цвіте (Л.Костенко) Призначення розділових знаків- полегшити читачеві сприйняття смислу написаного. СИСТЕМА РОЗДІЛОВИХ ЗНАКІВ Знаки пунктуаційної системи називають пунктограмами. Кожна з пунктограм виконує свою функцію. Крапка ділить текст на речення. Двокрапка відділяє одну частину від другою, вказуючи на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що йшлося у першій. Три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його компоненті наявні, а речення не закінчене, обірване. Кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного речення. Крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини. Тире розділяє головні частини речння (якщо вони виражені подібними лексично- граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно- часових, протиставних та причиново-наслідкових зв'язках. Знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що речення містить у собі питання. Знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність мовлення, вигук. Знак виноски- видільний. Він вказує, що за словом, біля якого цей значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій частині сторінки або в кінці тексту. Парні розділові знаки- дві коми, двоє тире, дужки, лапки виділяють якийсь відрізок тексту (другорядні члени речння), коли є потреба його відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання). У текстах часто збігаються різні розділові знаки. Напр.: Привіт тобі, зелена Буковино, Твоїм хорошим горам і гаям; Твоїм одважним, дорогим синам! (В.Самійленко). ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах. Згідно з цими принципами і відбувається вживання розділових знаків: розділові знаки уживані, тому що: приклади структурний вони грунтовно обумовлені у даному реченні Минають дні, минає літо, настала осінь (Т.Шевченко) смисловий згіно смислу даного речення В мене рука бистра, В мене шабля гостра - Тобі допоможу! (П.Усенко) інтонаційний згідно інтонації А ви, оті невідомі герої, де Ви? Усі три принципи пунктуації- структурний, смисловий та інтонаційний- в українській мові діють одночасно, один якийсь принцип виділити можна тільки умовно. ЗАГАЛЬНІ ПУНКТУАЦІЙНІ ПРАВИЛА Загальні пунктуаційні правила- це правила системи вживання пунктограм. Загальні пунктуаційні правила розповідають про те, як вживаються: крапка; кома; крапка з комою; двокрапка; три крапки; тире; дужки; лапки; знак питання; знак оклику; знак виноски. ВИДІЛЕННЯ РЕЧЕННЯ НА ПИСЬМІ Речення - це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично та інтонаційно оформлена як відносно закінчена цілість. В усній мові на початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на початок речення вказує велика буква, на кінець- крапка, знак питання, знак оклику або три крапки. У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ставиться крапка (Ольга посміхнулася.). Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою, піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику: Фантазіє! Ти- сило чарівна! (Л.Українка). У кінці питального речення ставиться знак питання (Сьогодні я такий щасливий!). Якщо ж питальне речення вимовляється з особливим почуттям, то ставиться ще й знак оклику (Наскільки ж тоді я був не правий?!). Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли хочуть показати, що думка ще не закінчена або що треба зробити велику паузу ("Охо-хо…"- зітхнув старий). КРАПКА Крапка вживається: у кінці розповідного двоскладного чи односкладного речення (Ніч. Спека.); у кінці спонукального речення, якщо в ньому відсутня інтонація оклику або питання (Вирішить завдання. Зробіть коротенький аналіз речення.); у кінці графічно скороченого слова (напр.; і т.д.); для виділення приєднувальних конструкцій: Будуть козаки подорожні проїжджати, твій голос зачувати, до могили будуть завертати. Бандуро моя (М.Пригара); після назв дійових осіб перед їх репліками в драматичних творах: Василь. І довго це ти будеш чухатися? Конюх. Вибачте, пане. Винен. КОМА Розставляючи у реченні коми, слід перш за все орієнтуватися не на інтонацію, а на будову речення, тому що не завжди там, де пауза, ставиться кома, і не завжди там, де кома, робиться пауза. Одиночні коми ставляться між однорідними членами речення і між частинами складного речення (Я підвівся, поглянув їй у очі). Якщо вжита одиночна кома, завжди робиться пауза. Парні коми виділяють з обох боків деякі підрядні речення, відокремлені члени речення і внесення (звертання, вставні і вставлені слова та речення, слова-речення). Парні коми тому й називаються парними, що вживаються парами: одна ставиться перед відокремленою групою слів, друга- після неї (Спи, моя дитинко, спи). Але одна з ком не ставиться, якщо відокремлена частина стоїть на початку речення або в його кінці (Не працюючи, нічого в житті не доб'єшся). Виділена комами з обох частин частина речення промовляється трохи іншим тоном або трохи швидше, ніж все речення. Кома вживається: між однорідними членами речення, безсполучниково або за допомогою потиставного сполучника (Він встав, потягнувся, підійшов до вікна); між частинами складного речення (У кав'ярні вони зустрілися з друзями, яких давно не бачили); при виділенні інтонацією і за смислом звертання, вставних і вставлених словосполучень і речень, відокремлених другорядних членів речення, а також уточнюючих слів, вигуків, стверджуючих часток і порівняльних зворотів (Пиши ж мені, друже, якщо матимеш час). КРАПКА З КОМОЮ Крапка з комою, тире, двокрапка, дужки, три крапки і лапки, на відміну від коми, завжди пов'язані з інтонацією. Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома (тобто між однорідними членами речення і між частинами складного речення), якщо розділювані нею частини порівняно далекі за змістом або мають у собі розділові знаки. На місті крапки з комою завжди чується подовжена пауза.  Крапка з комою вживається: для виділення однотипних частин складного речення: Шелестить пожовкле листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чутно людської мови (Т.Шевченко); між поширеними членами речення: Я люблю їхати на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха… (І.Нечуй-Левицький); у кінці рубрик, напр., Звуки бувають: 1) голосні; 2) приголосні) та ін. ДВОКРАПКА Двокрапка вживається: у безсполучникових складних реченнях з різнотипними частинами, якщо друга частина розкриває загальний зміст першої або пояснює окрему її частину (Він врахував все: і що скаже він, і те, як його сприйме аудіторія, і навіть думку самого Миколи Петровича); після узагальнюючого слова перед однорідними членами речення (напр.: послідовність дій така: 1) довести, що речення складне; 2) з'ясувати вид складного речення та ін.); при прямій мові у випадку, коли слова автора їй передують (Петро нарешті вимовив: "Я впевнений, що це правда"). Перед двокрапкою, як правило, тон підвищується, після неї робиться вичікувальна пауза, і далі слова промовляються звичайним тоном. ТРИ КРАПКИ Три крапки вживаються: коли думка, що виказувалася у реченні, ще не закінчена (І так було з ним завжди… Він працював, працював, а нагороду за його працю одержували інші…) для передачі схвильованого, емоційного мовлення за допомогою обірваних, незакінчених речень (Василь… Але ж ми… Але ж я… Що ж нам робити?..) на місці розмовних пауз (Людей треба любити… прощати… Ось що головне…) коли той, хто каже, хоче приховати свою думку, не розкриваючи її повністю (Вони зустрілися… Він і вона…); при використанні цитат, якщо цитата береться не з початку речення, або якщо цитата розірвана на декілька частин ("…а по-друге,- закінчила Лариса- хочу випустити новий альбом"). ТИРЕ Тире ставиться там, де й одинична та парні коми, а також там, де коми ставити не можна. Одиночне тире вказує на протиставлення (можна підставити а, але), наслідок, наступне пояснення або раптову зміну подій. Після одиничного тире робиться вичікувальна пауза і далі тон, як правило, підвищується (Адже ми всі - люди!). Парні тире виділяють з обох боків частини речення. Частина, виділена парним тире, вимовляється підвищеним тоном (І враз - заглушаючи всю метушню і гвалт - по квартирі розляглися широкі і повнозвучні акорди рояля (Ю.Смолич). Тире вживається: між присудком і підметом, якщо вони виражені однаковими лексично- граматичними категоріями (Справжня дружба - чисте джерело); на місці пропущеного члена або кількох членів речення: Сьогодні (є)- твій день народження; при відокремленій прикладці (Я так довго працював - завдяки твоїй підтримці - для того, що б доказати самому собі: можу); перед узагальнюючим словом після однорідних членів речення (На пустирях, у рівчаках та неглибоких балках - скрізь росте ця невибаглива рослина); при вставлених конструкціях: Є віра - невже цього мало,- що ти в цьому місті живеш (Л.Первомайський); у безсполучникових реченнях з різнотипними частинами, якщо між ними є умовно-часовий або наслідковий зв'язок: Зійде сонце - утру сльози, ніхто не побачить (Т.Шевченко); якщо друга половина безсполучникового складного речення має значення протиставлення: Ще сонячні промені сплять - досвітні вогні вже горять (Л.Українка); між двома словами, які вказують на просторову, часову або кількісну межу: за цей період ми планували зібрати 15-20 тон яблук; при прямій мові для виділення слів автора; тире ставиться після іншого розділового знака; напр.: Він подумав, подумав, вимовив: - Ну що, хлопці? Зробимо?- і посміхнувся. перед кожною реплікою в діалозі; напр.: Вчителька довго дивилася на Дмитра, спитала: - І де все це ти вичитав? - Як це вичитав?- обурився Дмитро - Це я все сам придумав!- гордо відповів він. Вчителька помовчала, потім вимовила: - І що ж це в тебе за голова така? ДУЖКИ Дужки вживаються: одна дужка- після цифри або букви, якою позначаються перераховувані рубрики в тексті, напр., комп'ютер складається з: а) системного блока; б) монітора; 3) клаві-атури); дві дужки- для додаткової інформації, різномінітних уточнень, вказівок та таке ін.: Михайло Краснопудзенко народився 1985р. (в серпні місяці) в м.Києві; при вставних і вставлених конструкціях, напр., Що? (вона підійшла до нього ближче) Невже ти ще не зрозумів, чому я така?; для виділення ремарок після назви діючої особи в драматичних творах: Мар'яна (до Олексія). Чого ж ти чекаєш, любий?). Частина, охоплена з двох боків дужками, вимовляється пониженим тоном. ЛАПКИ Лапки вживаються: при використанні цитат, які вводяться в авторське мовлення як самостійний текст (цитата починається з великої букви ): Арістотель не приймав учення Платона про ідеї. "Платон мені друг, але істина - ще більший мій друг" - відомий його афоризм; при використанні цитат, які вводяться в авторський текст як частина цього тексту (цитата пишеться з маленької букви): Борис Буряк пише, що "в художній структурі сценаріїв і фільмів Олександра Довженка завжди присутній сам автор" для виділення власних назв книг, літературних творів, газет, журналів, телевізійних програм, підприємств, та таке ін. (СП "Зоря", журнал "Ровесник"); для виділення слів, вжитих у незвичному або іронічному значенні (такі слова вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією): О, мій "великий"…- з неприховуваною іронією прошепотіла Олена, притуляючись до Анатолія. Лапки не вживаються: якщо цитата є епіграфом (правила написання цитат див. нижче). ЗНАК ОКЛИКУ Знак оклику вживається: у кінці спонукального речення, якщо, крім спонукання, в реченні виражається емоційний стан того, хто говорить ("А ну, відчиняй!"- вигукнув хтось за дверима); після звертання при емоційному його виділенні (- Хлопці! - покликав Олег Васильович - Швидко біжить до мене!); у кінці розповідного речення, у якому виражається емоційний стан автора (Боже! Що ж ви наробили!). ЗНАК ПИТАННЯ Знак питання вживається: у кінці питального речення: Звідки ж ми такі?; у діалогах: Микола. Слухайте, і чого ви оце все питаннями на питання відповідаєте? Михайло. А ви як думаєте? ЗНАК ВИНОСКИ Знак виноски вживається у документах для оформлення різноманітних уточнюючих відомостей та посилань. №39 Цитування в усному та писемному фаховому мовленні. Правила письмового оформлення прямої мови, цитати, діалогу. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ПРЯМІЙ МОВі Чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить, називається прямою мовою. Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена. Називаються словами автора. Пряма мова береться з обох боків в лапки, причому в лапки береться також і знак питання, знак оклику або три крапки, якщо вони в ній вживаються. Крапка і кома виносяться за лапки (але якщо вже є знак питання, знак оклику чи три крапки, ані кома, ані крапка вже не вживаються): "Ганьба!" - несподівано закричав хтось на площі. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставляться двокрапка з тире; пряма мова розпочинається з великої літери: Тоді він нам і каже: - Що ж мені з вами робити? Якщо слова автора стоять всередині прямої мови, розриваючи її, то перед словами автора, а також після них ставиться тире: -Ну ось і все.- подумав я.- Розпочалося… У випадку, коли речення першої частини прямої мови ще не закінчене, наступний її фрагмент пишеться з малої букви: -Гляньте, - несподівано вигукнув Степан - ось там, попереду! Якщо слова автора стоять після прямої мови, то після прямої мови ставиться тире: -Хлопці, все буде добре.- сказала мені Наталка. Якщо пряма мова передається в формі діалогу, кожна репліка починається з нового рядка, перед нею ставлять тире і не використовують лапок. Інші розділові знаки вживаються так само, як і звичайно при прямій мові: - Пробачте, це ви Василь Романович? - Я. А ти ж хто будеш? - А я Таня. Дочка лісника. Ми ось тут недалеко живемо (І.Цюпа) РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ НЕПРЯМІЙ МОВИ При передачі прямої мови непрямою слова автора перетворюються на головного члена речення. Сама ж непряма мова стає підрядним реченням, причому особа займенників і дієслів в ній змінюється відповідно до тієї особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Тому при непрямій мові вживання розділових знаків таке саме, як і звичайно на письмі: Він мав на увазі її слова про те, що вона добре співає. Після непрямого запитання знак запитання не ставиться. Порівняйте: Пряма мова Вчитель раптом запитав: - Де Мар'яна? Непряма мова Вчитель раптом запитав, де Мар'яна. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У ЦИТАТАХ Цитування (лат. citatum від cito — викликаю, проголо­шую, називаю) — це пряме художнє використання першо­джерела з посиланням на нього, введення тексту іншого автора до тексту власного твору, пряме, а іноді опосередко­ване запозичення окремих елементів і тем із літературного першоджерела. Зокрема, І. Франко в поемі «Лісова ідилія», присвяченій М. Вороному, вкладає в його уста такі слова: Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудреців і дурнів, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де б той сучасник, горем битий, Душею хвильку міг спочити. Цитата – різновид прямої мови, один із способів відтворення чужої мови. Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки. У цитаті не можна нічого змінювати. Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Шевченкове ""…треба миром, Громадою обух сталить…" завжди звучить як гасло... Цитати можуть вживатися як: пряма мова (розділові знаки вживаються так само, як і при прямій мові): Михайло Коцюбинський… в новелі "Intermezzo" писав: "Сонце! Я вдячний тобі. Ти сієш у мою душу золотий заспів - хто знає, що вийде з того насіння. Може, вогні?" (Н.Калениченко) доповнення авторського речення, виступаючи як його складова частина (цитата береться в лапки і розпочинається з малої букви): Інколи літературу кінця римської республіки і початку імперії (Іст. до н.е.- ІІст н.е.) об'єднують під назвою "римська класична література" або "римська класична література" ; віршова цитата, записана у вигляді строфи (в лапки не береться): Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!… (Т.Шевченко); вказівка на джерело, яке стоїть безпосередньо після цитати (береться в дужки; після другої дужки ставиться крапка): Найвища краса - краса вірності (О.Гончар).; епіграф (у лапки не береться; вказівка на джерело пишеться під епіграфом справа без дужок; крапка після неї не ставиться):

 

#40 Основні фонетичні норми мови професійного спрямування. Правила чергування голосних звуків.

В українському правописі після багатьох пошуків встановився фонетично-морфологічний принцип написання слів. За цим принципом, з одного боку, враховується сьогоднішнє звучання слова, а з другого - його зовнішній вигляд залишається майже незмінним незалежно від фонетичних відмінностей в різних формах. І все-таки тут переважає фонетичний принцип. Це зобов'язує при укладанні правописних правил максимально враховувати фонетичні закони мови.

Тривалий час український алфавіт був позбавлений букви ґ, незважаючи на те, що звук, позначуваний нею, в українській усній мові існував колись і є сьогодні (ґанок, ґелґотати, ґедзь, ґава, ремиґати, дриґати та ін.). Ігнорування його загрожувало порушити систему приголосних звуків української мови, у якій усі приголосні об'єднуються в групи по чотири: є чотири шиплячі ж, дж, ш, ч, чотири свистячі з, дз с, ц, чотири зубні несвистячі л, н, д, т, було б також чотири губні м, в, б, п, якби не п'ятий запозичений звук ф; так само є чотири задньоротові приголосні ґ, г, к, х. Отже, група задньоротових приголосних без звука ґ стала б винятком у загальній фонетичній структурі мови; повернення букви ґ в наш алфавіт поки що не можна вважати послідовним і завершеним: деякі видання й далі ігнорують її, а деякі ? вживають її зовсім недоречно. Така невизначеність розхитує як правописні, так і орфоепічні норми української мови.

Закон милозвучності української мови вимагає усунення насамперед збігу голосних, а потім - збігу приголосних. Пишемо й вимовляємо з року в рік, балка в степу, поле й ліс, дощі йдуть, хоч рік у рік, яр у степу, ліс і поле, дощ іде. Зіяння, тобто збіг голосних, у питомих українських словах допустиме лише на межі префікса й кореня: виорати, приозерний, наодинці. В інших позиціях у незапозичених словах зіяння не буває. Цю закономірність мова прагне перенести й на запозичення. Наприклад, латинські слова materia, patiens, ruina в нашу мову запозичено із вставним приголосним звуком й: матерія, пацієнт, руїна; усунено зіяння в запозичених іменах Маркіян, Купріян; нема його в таких словах, як маніяк, парафіяльний; більшість латинських слів із збігом голосних au передано через ав: autor - автор, inauguro - інавгурація. Проте в чинному правописі цього принципу дотримано далеко не завжди, через що маємо чимало слів із невластивими українській мові зіяннями, які можна було б усунути за вже наявними зразками: матеріальний - матеріяльний, геніальний - геніяльний, тріумф - тріюмф, аудиторія - авдиторія, аудієнція - авдієнція тощо. Навіть латинське слово projectus (із звуком й між голосними в мові-джерелі) не зрозуміло чому передано із зіянням: проект, хоч у споріднених із ним словах звук й збережено: суб'єкт, об'єкт ? і отже, логічно воно мало б писатися й звучати: проєкт.

Зіткнення двох голосних можливе лише тоді, коли між ними, цими голосними, є пауза, бо пауза в цьому випадку сприймається як приголосний. У чинному правописі це враховано тільки для випадків, якщо паузу позначено розділовим знаком. А як же бути, коли паузу на письмі не позначено і немає підстав позначати її, як, наприклад, у реченнях: Восени і горобець багатий; Ви утрьох та злякались вовка, а ми усеми та тікали від сови (нар. творчість)? У цих прикладах збіги голосних цілком відповідають законам мови, але не узгоджуються з правилами правопису. У такому разі, очевидно, треба вдосконалювати правила.

В українській мові м'якими не можуть бути губні м, в, б, п, ф, шиплячі ж, дж, ш, ч (пом'якшуються лише подовжені шиплячі: затишшя, роздоріжжя, річчю), задньоротові ґ, г, к, х, як це властиво російській чи польській мовам. Якщо ж в українській мові колись таке траплялося, то або виділявся звук й (п'ять), або приголосний подовжувався (ніччю), або відбувалося чергування приголосних (могти - можу), або в запозичених словах іноді така незакономірна м'якість ігнорувалася (парашут, журі, парфумерія). Тому з погляду української мови неприродно звучать слова в такому написанні, як бюро, купюра, фюзеляж, гяур, Кяхта, Пясецький тощо.

Подовження приголосних в українській мові відбувається або на межі морфем (беззвучний, туманний, розрісся), або перед закінченням між двома голосними внаслідок повної прогресивної асиміляції звука й (життя, колосся, осінню, ніччю), або як результат інших фонетичних процесів (козаччина, бовваніти, останній). Ще може подовжуватися приголосний н зокрема в суфіксах прикметників із значенням великої міри якості та в старослов'янізмах (здоровенний, нескінченний, огненний).

Зайвою з фонетичного погляду є буква й, яка дублює звук й, позначуваний буквами є, ї, я, у словах типу фойє, Гавайї, Гойя, Фейєрбах, як і, наприклад, у словах буєр, рояль, фаянс, у яких за чинним правописом її вже не треба писати.

Удосконалюючи правила правопису, слід передусім виходити з мовних закономірностей. Тільки правопис, побудований на чіткому врахуванні фонетичних законів мови, якнайкраще сприяє піднесенню загальної мовної культури мовців і усуває причини багатьох орфографічних помилок на письмі.

1. Чергування О—І, Е—І. У сучасній українській мові звуки о, е у відкритих складах часто чергуються з і в закритих складах:

а) при словозміні: 1) водопі́й — водопо́ю, ви́селок — ви́сілка, гу́ркіт — гу́ркоту, дохі́д — дохо́ду, кінь — коня́, ка́мінь — ка́меня, ле́бідь — ле́бедя, лід — льо́ду, лій — ло́ю, мій —мого́, носорі́г — носоро́га, пішохі́д — пішохо́да, по́піл — по́пелу, сік — со́ку, сім — семи́, сто́гін — сто́гону, у́стрій — у́строю; ніч — но́чі — ні́ччю, пе́вність — пе́вности — пе́вністю, ра́дість — ра́дости — ра́дістю, о́сінь — о́сени — о́сінню; зеле́ної — зеле́ній, (у) вели́кому — (у) вели́кім;

б) при словотворенні: будо́ва — будівни́к, во́ля — ві́льний, роди́ти — дорі́дний, нога́ — підні́жжя, робо́та — робітни́к, село́ — сільськи́й та ин.

2. О, Е, що не переходить в І. О, е не переходять в і в закритому складі в таких випадках:

а) коли ці звуки вставні або випадні: гри́вень — гри́вня, земе́ль — земля́, казо́к — ка́зка, со́тень — со́тня; ви́тер — ви́тру, ві́тер — ві́тру, вого́нь — вогню́, день — дня, писе́мний — письмо́, розде́р — розідра́ти, садо́к — садка́, сму́ток — сму́тку, сон — сну, тра́вень — тра́вня, церко́в — це́рква.

Примітка 1. В окремих словах при їх зміні о, е не випадають: лоб — ло́ба, мох — мо́ху, рот — ро́та, лев — ле́ва, льон — льо́ну.

Примітка 2. За аналогією до форм книжо́к, казо́к маємо о між приголосними в родовому відмінку множини й від деяких иншомовних слів: а́рка — а́рок, ма́рка — ма́рок, па́пка — па́пок та ин.;

б) у групах -ор-, -ер, -ов- між приголосними: торг — то́ргу, хорт — хорта́, смерть — сме́рти, чверть — чве́рти, вовк — во́вка, шовк — шо́вку; виняток: погі́рдний (пор. погорда);

в) у групах -оро-, -оло-, -єре-, -еле-: горо́д, моро́з, по́дорож, поворо́т, по́рох, сто́рож; во́лос, головни́й, со́лод; бе́рег, се́ред, че́рез; зе́лень, пе́лех, ше́лест та ин., але морі́г, оборі́г, порі́г, смо́рід, обері́г;

г) у родовому відмінку множини іменників середнього роду на -ення: зна́чень (зна́чення), поло́жень (поло́ження), тве́рджень (тве́рдження), тво́рень (тво́рення);

ґ) в абревіятурах і в похідних утвореннях: лісго́сп, промтова́ри, торгпре́д та ин.;

д) у словах иншомовного походження: агроно́м, інжене́р, студе́нт, том, футбо́л та ин.

Примітка. За аналогією з тими словами української мови, де є чергування о, е з і, таке чергування з’явилося й у деяких давно засвоєних словах иншомовного походження: Анті́н — Анто́на, ґніт — ґнота́, ко́лір — ко́льору, Про́кіп — Про́копа; папі́р — папе́ру.

3. Відхилення в чергуванні О-І, Е-І. Є цілий ряд випадків, коли чергування о, е з і у відкритих і закритих складах відступає від наведених правил:

а) і наявне у відкритому складі в словах із вирівняною за иншими відмінками чи формами основою:

1) у формах називного відмінка однини: гребіне́ць (гребінця́), дзвіно́к (дзвінка́), каміне́ць (камінця́), кі́готь (кі́гтя), кіло́к (кілка́), кіне́ць (кінця́), ні́готь (ні́гтя), рі́вень (рі́вня), стіжо́к (стіжка́), торгіве́ць (торгівця́), фахіве́ць (фахівя́і) та ин.;

2) у формах родового відмінка множини: ві́кон (вікно́), ві́чок (ві́чко), гіло́к (гі́лка), зіро́к (зі́рка), кі́лець (кільце́), лі́жок (лі́жко), ні́жок (ні́жка, ні́жки), плі́то́к (плі́тка);

3) у зменшених формах іменників (візо́чок, кіло́чок, місто́чок, гі́ронька) за аналогією до таких форм, як візка́ (візко́м), кілка́ (кілко́м), містка́ (містко́м), гі́рка (де і в закритому складі), але слівце́ — слове́чко;

б) у групах -оро-, -оло-, -ере- о, е переходять в і:

1) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (здебільшого з рухомим наголосом) і в похідних від них іменників на -к(а) зі значенням зменшеності: борода́ — борі́д — борі́дка, борона́ — борі́н — борі́нка, голо́ва — голі́в — голі́вка (і голо́вка — з иншим значенням), сторона́ — сторі́н — сторі́нка, череда́ — чері́д — чері́дка;

2) у родовому відмінку множини здебільшого іменників середнього роду та їх зменшених формах: боло́то — болі́т — болі́тце, воро́та — ворі́т — ворі́тця, долото́ — долі́т — долітце́, але де́рево — дере́в — деревце́, джерело́ — джере́л — джере́льце;

3) у деяких іменниках середнього роду на -я, що походять від основ, де о, е переходять в і: безголі́в’я, Запорі́жжя, підборі́ддя, поголі́в’я, роздорі́жжя, але безголо́сся, вороття́, лівобере́жжя, повноголо́сся, полоття́, узбере́жжя;

в) і в закритому складі виступає у формах чоловічого роду однини дієслів минулого часу й дієприслівників із повноголоссям, якщо відповідні форми жіночого та середнього роду однини й форма множини мають наголос на кінцевому складі: волі́к, волі́кши (волокти́), збері́г, збері́гши (зберегти́), стері́г, стері́гши (стерегти́), бо волокли́, зберегла́, стерегли́; волокло́, зберегло́, стерегло́; волокли́, зберегли́, стерегли́ та ин., але боро́в, коло́в, моло́в, поло́в, поро́в, бо боро́ла, коло́ла, моло́ла, поло́ла, поро́ла та ин.;

г) і у віддієслівних іменниках середнього роду на -ння звичайно буває тільки під наголосом, а без наголосу — е: носі́ння, ході́ння; вра́ження, заве́ршення, збі́льшення, зна́чення, поя́снення, але варе́ння (і варі́ння, ва́рення — процес), вче́ння. Так само -ення, а не -іння мають іменники, похідні від слів з основою на -ен-: найме́ння;

ґ) о, е наявні в закритому складі:

1) у непрямих відмінках іменників чоловічого роду з вирівняною за називним відмінком основою: боре́ць — борця́ (борце́ві, борце́м та ин.), ви́борець — ви́борця, лове́ць — ловця́, творе́ць — творця́; мото́к — мотка́, носо́к — носка́, па́росток — па́ростка; во́день — во́дню, коте́л — котла́, оре́л — орла́;

2) у повноголосних формах -оро-, -одо- зі сталим наголосом іменників переважно жіночого роду: коло́д (коло́дка), доло́нь (доло́нька), соро́к, огоро́ж, моро́к, нагоро́д (від них немає зменшених форм з і), але дорі́г, дорі́жка, корі́в, корі́вка, бері́з, бері́зка (проте бере́зка — виткий бур’ян);

3) у родовому відмінку множини ряду іменників переважно жіночого роду: будо́в, вод, істо́т, осно́в, підпо́р, проб, субо́т, топо́ль (топо́лька), шкод; леле́к, меж, озе́р (озе́рце́), потре́б, але осі́б, підкі́в;

4) у прикметниках, утворених від власних імен на -ов- (-ьов-, -йов-), -ев- (-єв-): Ма́лишев—ма́лишевський, Па́влов — па́вловський, Соловйо́в — соловйо́вський. Але в прикметниках, утворених від власних імен на -ів- (-їв-), зберігається і (ї): Гаври́лів — гаври́лівський (див. ще §124, п.2);

5) у ряді префіксальних безсуфіксних іменників типу: зато́н, зато́р, перео́р, пото́п під впливом родового та ин. непрямих відмінків однини та множини (зато́ну, зато́ру, перео́ру, пото́пу) .та дієслівних форм (переора́ти, потопи́ти), але ви́ріб, поті́к, розгі́н, уді́й. Зрідка, навпаки, під впливом називного відмінка однини і поширюється на решту форм: опік (родовий однини о́піку);

6) під наголосом у словотвірних частинах -вод, -воз, -лов, -нос, -роб складних слів, що означають людей за видом діяльності, та в похідних утвореннях: ділово́д, ділово́дство, екскурсово́д; водово́з; звіроло́в; дровоно́с;

хліборо́б, хліборо́бство, чорноро́б і т. ин. Проте в складних словах із коренем -вод, що означають предмети і явища, та в похідних утвореннях такий о, незалежно від наголосу, переходить в і: водопро́ві́д, газопро́ві́д, газопрові́дний, електропро́ві́д, родові́д, трубопро́ві́д; о здебільшого зберігається в словах зі складниками -воз, -лов, -нос: електрово́з, лісово́з, теплово́з, мишоло́вка, медоно́с;

7) незалежно від семантики слова в словотвірних частинах -хід, -ріг виступає тільки і: всюдихі́д, місяцехі́д, пішохі́д, пішохі́дний, самохі́д, самохі́дний, стравохі́д, швидкохі́д, швидкохі́дний; козорі́г і Козорі́г (сузір’я), носорі́г та ин.;

8) у ряді слів книжного походження та в похідних: Бог, верхо́вний, виробни́цтво, ви́рок, зако́н, зако́нний, наро́д, наро́дний, основни́й, пото́п, пра́пор, проро́к, словни́к, а також за традицією в деяких прізвищах: Ар-темо́вський, Боровико́вський, Грабо́вський, Котляре́вський та ин., але Василькі́вський, Верикі́вський, Желехі́вський, Минькі́вський, Стані́вський тощо.

Чергування Е-О після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й

Після ж, ч, ш, щ, дж, й:

а) перед м’яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоукраїнського и) пишемо е: вече́ря, джерело́, жени́ти, ні́женька, пшени́ця, ста́єнь, уве́чері, у́чень, черне́тка, четве́ртий, шестиде́нка, щемі́ти, щети́на;

б) перед твердим приголосним, а також перед складами з а, о, у та и (яке походить від давньоукраїнського ы) пишемо о: бджола́, буди́ночок, вечори́ (пор. вече́ря), вчо́ра, жона́тий (пор. жени́ти), і́грашок, копійо́к, мішо́к (пор. міше́чок), пшоно́ (пор. пшени́ця), чолові́к, чому́сь, чо́рний (пор. черне́тка), чоти́ри (пор. четве́ртий), шо́стий (пор. шести́), щока́.

Примітка. У словах ло́жечка — ло́жечок, кни́жечка — книжечо́к, лі́єчка — лі́єчок і под. зберігається е (є), бо приголосний ч у наступному складі в давні часи був м’яким.

2. О виступає замість сподіваного е після шиплячих та й перед м’яким приголосним:

а) в іменниках жіночого роду ІII відміни в суфіксі -ост(и): безкра́йности, ме́ншости, пеку́чости, сві́жости та ин. (відповідно до ві́чности, ра́дости тощо);

б) у давальному й місцевому відмінках однини деяких іменників: бджолі́, на бджолі́, на ве́чорі, у пшоні́, на щоці́ (відповідно до більшости відмінкових форм із наступним твердим приголосним: бджола́, бджолу́, ве́чора, вечори́ та ин.);

в) у закінченнях родового та орудного відмінків прикметників і займенників та числівників прикметникового типу жіночого роду: безкра́йої, безкра́йою, гаря́чої, гаря́чою, на́шої, на́шою, пе́ршої, пе́ршою та ин. (відповідно до безкра́його, безкра́йому, на́шого тощо або до дру́гої, молодо́ї й под., де о закономірне);

г) у похідних утвореннях типу вечорі́ти, вечорі́є (відповідно до ве́чора, ве́чорові тощо), чорні́ти, чорні́є, чорни́ці, чорни́ти, чорни́ло та ин. (відповідно до чо́рний, чо́рного тощо).

Примітка. У прислівниках типу воро́же, га́ряче́, хо́роше після шиплячих пишемо е, але тво́рчо, законода́вчо, хи́жо та ин.

Чергування О-А

1. Це чергування відбувається перед суфіксом -а-(-я-) або -ува- (-юва-) в коренях низки дієслів, змінюючи їхнє значення. Дієслова з о звичайно позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену, дієслова з а — повторювану, багаторазову дію: гони́ти — ганя́ти, коти́ти — кача́ти, уклони́тися — кла́нятися, ломи́ти — лама́ти, могти́, змогти́, допомогти́ та ин. — вимага́ти, допомага́ти; ско́чити — скака́ти; схопи́ти — хапа́ти; стоя́ти — ста́ти.

Проте більшість дієслів має кореневий о, що не чергується з а: ви́мовити — вимовля́ти, ви́ростити — виро́щувати, прости́ти — проща́ти, ви́носити — вино́шувати, відгороди́ти — відгоро́джувати, договори́ти — догово́рювати, заспоко́їти — заспоко́ювати, перекона́ти — переко́нувати, установи́ти — устано́влювати тощо, але ви́провадити — випрова́джувати, ви́проводити — випроводжа́ти.

2. Чергування О, Е (невипадні) – І. Це чергування теж відбувається в коренях дієслів, змінюючи їхнє значення: о, е виступають у префіксальних дієсловах доконаного виду, і — в дієсловах недоконаного виду: ви́волокти — виволіка́ти, ви́гребти — вигріба́ти, ви́пекти — випіка́ти, замести́ — заміта́ти, зберегти́ — зберіга́ти, наректи́ — наріка́ти, спостерегти́ — спостеріга́ти, причепи́ти — чіпля́ти.

О, е чергуються з і також у дієсловах із суфіксом -ува- (-юва-), коли наголос падає на кореневий і, та в похідних від цих дієслів іменниках на -ння: бреха́ти — набрі́хувати, ви́коренити — викорі́нювати, ви́полоскати —

виполі́скувати, застебну́ти — засті́бувати, підпереза́тися — підпері́зуватися, теса́ти — заті́сувати, чека́ти — очі́кувати; ви́коренення — викорі́нювання, чека́ння — очі́кування, але виве́ршувати, заве́ршувати, переве́ршувати, потребува́ти, прище́плювати.

Е (випадний) – И. Випадний е чергується з и перед л, р: беру́ — бра́ти — вибира́ти, ви́стелю —ви́слати — вистила́ти, завме́р — замри́ — завмира́ти, запе́р — запри́ — запира́ти, стер —зітри́ — стира́ти та ин.; пор. ще: клену́ — клясти́ — проклина́ти.

Чергування У-В

1. Для досягнення милозвучности мови ненаголошений у на початку слова, а також прийменник у чергуються з в.

У вживаємо з метою уникнення збігу приголосних,важких для вимови:

а) між приголосними: Наш учитель; Десь у хлібах кричав перепел;

б) на початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Д. Павличко); Увійшли до хати; У лісі стояв гамір, пахло квітами;

в) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед звукосполученнями зв, св, дв, тв, гв, хв і под.: Сидимо у вагоні; Велике значення у формуванні характеру має самовиховання; Пішли у зворотному напрямку; Піти у світ; Склала тканину удвоє; Щастя у творчості; Разом служили у гвардійському полку; Одягнена у хвою, шумить дрімуча тайга;

г) після паузи, що на письмі позначаємо комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: До мене зайшла товаришка, учителька із сусіднього села; Галя побачила: усі вишні вкрилися білим цвітом; Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник); Це було... у Києві.

2. В уживаємо для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: У нього в очах засвітилась відрада (Панас Мирний); Була в Одесі; Прочитали в оголошенні;

б) на початку речення перед голосними: В імлі зникали дерева; В Антарктиді працюють наукові експедиції;

в) після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, сф, хв і под.): Пішла в садок вишневий (Т. Шевченко); Коники сюрчали в траві.

Примітка. У деяких словах чергуються у — в у префіксі уз-: уздо́вж (вздо́вж), узгі́р’я (взгі́р’я), уздогі́н (вздогі́н).

3. У—В не чергуються:

а) у словах, уживаних тільки з в або тільки з у:

вда́ча, вклад, вника́ти, вправа, вступ (і уда́ча, укла́д, уника́ти, упра́ва, усту́п — з иншими значеннями); взає́мини, вла́да, вла́сний, власти́вість, вплив і под.; ува́га, узбере́жжя, указ, ула́мок, умо́ва, уста́лений, устано́ва, уя́ва, а також у похідних утвореннях: вступни́й, вла́да́р, ува́жність, умо́вний, уни́кливий та ин.;

б) у власних іменах і в словах иншомовного походження: Вдове́нко, Вла́сенко, Вру́бель, Владивосто́к; Уго́рщина, Удовиче́нко, Уля́на, Уругва́й, увертю́ра, університе́т, уто́пія та ин.

Примітка. У поезії поряд із звичайною формою Украї́на иноді вживається Вкраї́на.

Чергування І-Й

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих позиціях, що й у — в.

1. І вживаємо, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) після приголосного або паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед словами з початковим приголосним звуком: Вірю в пам’ять і серце людське (Б. Олійник); Хвилина — і табун мов буря понесла (М. Рильський); Оце тут з дерева виробляють всячину: і вози, і колеса... (Панас Мирний);

б) на початку речення: І долом геть собі село Понад водою простяглось (Т. Шевченко); І приковують [гори] до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту (М. Коцюбинський).

2. Й уживаємо, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: У садку співали Ольга й Андрій;

Оце й уся врода (Панас Мирний); Квітли вишні й одцві-тали (Ф. Малицький);

б) після голосного перед приголосним: Навчає баєч­ка великого й малого (Л. Глібов); На траві й квітках ро­синки, шелестіння й гомін гілки, щебетання й пісня пта­шки (Я. Щоголів).

Примітка. Так само чергується початковий ненаголошений і з й у словах: іме́ння — йме́ння, імові́рний — ймові́рний, іти́ — йти, іти́ся — йти́ся (іде́ться — йде́ться).

3. Чергування і — й не буває:

а) при зіставленні понять: Дні і ночі; Батьки і діти; Війна і мир;

б) перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я: Ольга і Йосип — друзі; І раптом людська тінь майнула. Куди, для чого, хто і як? (М. Рильський);

в) після паузи: Щось такеє бачить око, І серце жде чогось (Т. Шевченко);

г) у власних іменах і словах иншомовного походження: Іва́не Іва́новичу!; біля Інгу́лу; коло Ірла́ндії; прийшла́ Ізабе́лла; не ідеа́льний; чудо́ва ікеба́на.

Примітка. У художній літературі в іменах українців чергування і — й допускається: Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого (Т. Шевченко).

Чергування З-ІЗ-ЗІ (ЗО)

Варіянти прийменника з — із — зі (рідше зо) чергуються так само, як у — в, і — й, щоб досягти милозвучности мови.

1. З уживаємо:

а) перед словом із початковим голосним незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: 3 одним ри­балкою він дуже подружив (Л. Глібов); Диктант з української мови;

б) перед словом із початковим приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко); Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов’ю повертав (Ф. Малицький); 3 її приходом якось повеселіла хата (Леся Українка).

2. Варіянт із уживаємо:

а) коли попереднє слово закінчується, а наступне починається на приголосний: Разів із шість Рябка водою одливали (П. Гулак-Артемовський); Десь із городу чути було голоси (А. Головко); Вискочив, як із пекла; Який він із себе?;

б) коли попереднє слово закінчується на голосний, а наступне починається приголосними с, ш або сполученням приголосних: Родина із шести осіб; У кухні із свистом і скреготанням точили об макітру ножі (М. Коцюбинський); І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав (Т. Шевченко);

в) здебільшого на початку речення перед сполученням будь-яких приголосних, а також перед приголосними с або ш: А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле (народна пісня); Із сіней потягло вологою; Із шафи дістали пальто.

Примітка. У відповідних позиціях чергуються варіянти прийменника з-за — із-за, префікса з- — із-: ви́йшла з-за буди́нку, ви́йшов із-за буди́нку, зво́дити(ся) — ізво́дити(ся), зви́кнути — ізви́кнути, згаса́ти — ізгаса́ти; зголодні́ти — ізголодні́ти, знайти́ — ізнайти́ та ин., зве́чора — ізве́чора, зда́вна — ізда́вна, зза́ду — ізза́ду, зма́лку — ізма́лку, знов —ізно́в тощо.

3. Зі вживаємо перед сполученням приголосних, коли початковими виступають з, с, ш, щ: Бере книжку зі стола (Леся Українка); Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Ю. Яновський); Зі шкали на майдан вивалила дітвора (А. Головко); Горить сльоза. Зі свічки капле віск (І. Жиленко); Балада зі знаком запитання (І Драч); Зі щитом або на щиті.

Примітка. Зо як фонетичний варіянт прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні; не бачила зо три тижні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але тільки зі Львова { Уживаний у художньому мовленні архаїчний прийменник к у відповідній позиції має варіянт ік: Ще ж як руку притулив [він] к серцю ік свому (П. Тичина)}.

№41 Основні фонетичні норми мови професійного спрямування. Правила чергування приголосних звуків.

Іноді при змінюванні або творенні слів замість одного звука з'являється інший, тобто відбувається чергування звуків.

Найпоширеніші такі чергування приголосних:

приголосні	приклади
[к] - [ц] - [ч]	рука- руці- рученька
[г] - [з] - [ж]	нога- нозі- ніженька
[х] - [с] - [ш]	вухо- у вусі- вушенько

У дієслівних основах чергуються, крім того, ще такі приголосні:

приголосні	приклади
[т] - [ч]	летіти- лечу
[д] - [дж]	сидіти- сиджу

По іншому ці приголосні не чергуються: не може, напр., звук [г] чи [з] змінитися на [ш] або [ч] і т.д.

Проте в деяких словах як виняток ця закономірність порушується- в них замість чн вимовляється і пишеться шн: мірошник, сердешний, рушниця, рушник, двурушник, торішній, хоч ці слова походять відповідно від слів мірка, серце, рука, торік.

№42 Основні орфографічні норми мови професійного спілкування. Уживання м якого знаку.

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Українська орфографія побудована на фонетичному, морфологічному, історичному (традиційному) та дифиренційному принципах:

основні принципи		приклади
фонетичний
написання слова точно відображає його вимову	[книга]- книга
морфологічний
написання відбувається за принципом: та сама частина (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах пишеться однаково, незалежно від їх звучання	вимовляється [брацтво], пишеться братство, бо брат; [веиселий]- веселий, бо весело; [книз'ц'і]- книжці, бо книжка
історичний (традиційний)
написання слів історично узвичаєно; пояснити його неможливо- треба лише запам'ятати		[йасний]- ясний; [гуни]- гунни
диференціюючий
при написанні знаходяться значення слів, щоб диференціювати (розрізнити) їх, незіважаючи на однакове звучання	вдень (завидно); в день (в певний день); по-новому (прислівник), по новому мосту (прийменник з прикметником)

Коли пишемо Ь

Літерою ь позначаємо м’якість приголосних звуків.

1. Ь пишемо:

а) після м’яких д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу: мідь, путь, па́морозь, вісь, ґедзь, па́лець, сіль, кінь; дя́дько, молотьба́, бли́зько, во́сьмий, Грицько́, кільце́, чванько́;

б) після м’яких приголосних усередині слова перед о: бадьо́рий, дзьоб, льон, си́нього, сьо́мий, трьох, тьо́хкати, цього́.

Примітка. Про вживання ь у словах иншомовного походження див. § 107; у прізвищах — § 115, п. 9, 12а; у географічних назвах — § 120, п. 9.

2. Ь пишемо:

а) у словах на:

1) -зький, -ський, -цький; -зькість, -ськість, -цькість; зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цькому; зьки, ськи, -цьки: близьки́й, вузьки́й, воли́нський, доне́цький; бли́зькість, лю́дськість; бли́зько, ві́йсько, бага́цько; по-францу́зькому (по-францу́зьки), по-украї́нському (по-украї́нськи), по-німе́цькому (по-німе́цьки).

примітка. У словах баски́й, боязки́й, в’язки́й, дерзки́й, жаски́й, ковзки́й, пласки́й (плоски́й), порски́й, різки́й і похідних утвореннях: бо́язкість, в’я́зкість, ба́ско, рі́зко тощо ь не пишемо;

2) -енька, -енько, -онька, -онько; -енький, -есенький, ісінький, -юсінький: ру́ченька, ба́тенько, голі́вонька, соколо́нько; гарне́нький, мале́сенький, свіжісі́нький, тоню́сінький (див. ще § 25, п. З, 4);

б) після м’якого л перед наступним приголосним: Га́льченко, Гуцу́льщина, їда́льня, кільце́, кова́льський, па́льці, риба́льство, сільськи́й, спі́льник.

Примітка. Не ставимо ь після л у групах -лц-, -лч-, коли вони походять із -лк-: ба́лка — ба́лці, га́лка — га́лці, галченя́, монго́лка — монго́лці, Ната́лка — Ната́лці, Ната́лчин, риба́лка — риба́лці, риба́лчин, спі́лка — спі́лці, спілча́нський, але Га́лька — Га́льці, Га́льчин;

в) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи І відміни й середнього роду на -нн(я), -ц(е) II відміни: гри́вень, друка́рень, їда́лень, крамни́ць, ма́триць, пісе́нь, робітни́ць, ста́єнь; бажа́нь, знань, кі́лець, місць, серде́ць і серць, але бур, зір (після р);

г) у дієслівних формах дійсного та наказового способу: бу́дить, бу́дять, здає́ться, ко́сить, ко́сять, ко́ситься, ро́бить, ро́блять, ро́биться, хо́дить, хо́дять; будь, бу́дьте, кинь, ки́ньте, підно́сь, підно́сьте, підно́сься, підво́дь, підво́дься, стань, ста́ньте, трать, тра́тьте (див. ще § 91, прим. 1).

Коли Ь не пишемо

М’який знак (ь) не пишемо:

1. Після р у кінці складу або слова: вір, ві́рте, гірки́й, кобза́р, лі́кар, монасти́р, переві́р, секрета́р, тепе́р, тюрма́, Харкі́в.

2. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о): інжене́р, кі́нчик, промі́нчик, ме́нший, то́нший, У́манщина; воли́нський, громадя́нський, освітя́нський, селя́нський, у́манський, громадя́нство, селя́нство, але бриньча́ти, до́ньчин, ня́ньчин, ня́ньчити та ин., бо в твірних основах між приголосними виступає ь: бри́нькати, до́нька, ня́нька.

3. Після м’яких приголосних, крім л, якщо за ними йдуть инші м’які приголосні: ві́нця, дзвя́кнути, кінці́вка, ко́ристю, ланцюжо́к, при́п’ятський, ра́дість, різдвя́ний, світ, свя́то, слід, сміх, сніг, сніп, сього́дні, танцюва́ти, цвях, ща́стя, але різьбя́р (і різьба́р), тьмя́ний і похідні від них.

Примітка. Коли ь наявний у формі називного відмінка іменника, то він зберігається й у всіх инших відмінках; коли ж у називному відмінку його немає, то й в инших відмінках його не пишемо, пор.: Га́лька — Га́льці, дівчи́нонька — дівчино́ньці, письмо́ — на письмі́, ре́дька — ре́дьці, але га́лка — га́лці, ка́зка — ка́зці, сторі́нка — сторі́нці, па́смо — у па́смі.

4. Після л в іменникових суфіксах -алн-(о), -илн-(о): де́ржално, пу́жално, ці́пилно та ин., але в зменшених формах ь пишемо: де́ржальце, пу́жальце й под.

5. Між подвоєними м’якими приголосними: буття́, воло́сся, галу́ззя, гілля́стий, життя́, камі́ння, ллє́ться, підні́сся, прила́ддя, сі́ллю.

6. Після д, м, т перед суфіксами -ченк-(о), -чук, -чишин: Фе́дченко, Па́нченко, безба́тченко; Радчу́к, Степанчу́к, Федчи́шин, Гринчи́шин, але після л пишемо ь: Миха́льченко, Михальчу́к.

№43 Основні орфографічні норми мови професійного спілкування. Уживанняапострофа.

Апостроф

Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначаємо апострофом.Апостроф пишемо перед я, ю, є, ї:

1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б’ю, п’ять, п’є, в’я́зи, В’ячесла́в, (у) здоро́в’ї, м’я́со, рум’я́ний, ті́м’я, жира́ф’ячий, мереф’я́нський, Стеф’ю́к.

Примітка. Апостроф не пишемо, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня (основи): дзвя́кнути, духмя́ний, ма́впячий,  медвя́ний, різдвя́ний, свя́то, тьмя́ний, цвях, але верб’я, торф’яни́й, черв’я́к.

Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишемо, як і в тих самих словах без префікса: зв’язо́к, зв’яли́ти, підв’яза́ти, розм‘я́кнути.

2. Після р: бур’я́н, міжгі́р’я, пі́р’я, ма́тір’ю, кур’є́р, (на подві́р’ї), Мар’я́н, Мар’я́на.

Примітка. Апостроф не пишемо, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: буря́к, бу́ряний, кря́кати, ряби́й, рю́мсати, крюк, Рє́пін.

3. Після к у слові Лук’ян і похідних від нього: Лук’я́ненко, Лук’яню́к та ин.

4. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’я́дерний, без’язи́кий, від’ї́зд, з’є́днаний, з’ї́хати, з’яви́тися, об’є́м, під’ї́хати, під’ю́дити, пан’європе́йський, дит’я́сла, Мін’ю́ст.

Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишемо: безіме́нний, за́гітува́ти, зекономи́ти, зорієнтува́ти, зумі́ти.

М'який знак і апостроф в іншомовних словах

В іншомовних словах м'який знак і апостроф вживаються так само, як і в українських: об'єкт, прем'єра; асфальт, шагрень.

Але є і деякі відмінності.

В іншомовних словах м'яким знаком позначається м'якість приголосних, що позначають звуки [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н] також перед я [йа], ю [йу], є [йе], ї [йі]: портьера [-т'йе-], батальон [-л'йон], Ньютон [н'у-].

Проте в українських іменах відповідно до вимови м'який знак перед я не пишеться: Наталя, Омелян, Тетяна.

В іншомовних словах після приголосних апостроф перед я, ю, є, ї ставиться, якщо після приголосних чується звук [й]: бар'єр [-рйер], комп'ютер [-пйу-], Х'юстон [хйу-].

Як виняток апостроф ставиться після приголосних в таких словах: кон'юктивіт, кон'юктура, ад'ютант.

Апостроф в іншомовних словах не ставиться перед я, ю, є, ї, якщо ці букви позначають пом'якшення попереднього приголосного: рюкзак [р'у-], пюре [п'у-], кювет [к'у-], манікюр [-к'ур].

№44 Фонетичні процеси мови професійного спілкування, їх фіксація на письмі: зміни приголосних при додаванні суфіксів –ськ, -ств. Правопис географічних назв.

Зміни приголосних при додаванні суфіксів -ск(ий), -ств(о)

Під час творення нових слів за допомогою суфіксів -ськ(ий), -ств(о) приголосні на стику твірної основи і суфікса можуть зазнавати різних змін.

Два приголосних звука зливаються в один:

злиття звуків	приклади
г, з, ж: + ськ(ий)  зьк(ий) + ств(о)  зтв(о)	Кавказ- кавказський, Запоріжжя- запорізький, боягуз- боягузтво
к, ц, ч: + ськ(ий)  цьк(ий) + ств(о)  цтв(о)	Вінниця- вінницький, козак- козацтво, молодець- молодецтво
х. с, ш: + ськ(ий)  ськ(ий) + ств(о)  ств(о)	Черкаси- черкаський, чех- чеський, птах- птаство

Виняток становлять поодинокі прикметники на -ськ(ий), утворені від слів іншомовного походження: чикагський, цюріхський, бакський, казахський, тюркський.

Якщо в кінці твірної основи після приголосного є суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) -к- випадає: Чукотка- чукотський, П'ятихатки- п'ятихатський.

Якщо твірна основа кінчається на д або т, то у вимові відбуваються різні зміни, а саме:

	приклади
на стику твірної основи і суфікса чується [дз], [ц]	люд+ський [л'удз'кий], люд+ство [л'удзтво]; брат+ський [брац'кий], брат+ство [брацтво]
кінцеві звуки твірної основи [т] і [ст] при збігу приголосних не вимовляються	студент+ський [студен'с'кий], студент+ство [студенство]; турист+ський [туриc'кий], модерніст+ський [модерн'іс'кий]

Але на письмі ці зміни не позначаються- такі слова пишуться за морфологічним принципом: людський, людство, братський, братство, студентський, студентство, туристський.

Виняток становлять слова міський (міст[о]+ський) і хвацький (хват+ський), які пишуться за фонетичним принципом.

Звуки н, л, д, дз, з, т, ц, с перед суфіксом -ськ(ий) вимовляються м'яко: кінський [к'ін'с'кий], ковальський [ковал'с'кий], панський [пан'с'кий], волинський [волин'с'кий].

М'який знак перед -ськ(ий) ставиться лише після л, після інших букв перед -ськ(ий) м'який знак не ставиться: ковальський [ковал+ський], але: кінський [кін+ський].

+++ Зміни груп приголосних -цьк-, -ськ-.-зьк-, -ськ-, -зьк-, -ск-, -шк-, -зк-, -ст- -чк-. При словотворенні і словозміні зазнають змін такі групи приголосних:

а) група приголосних -цьк- змінюється на –чч-, а -ськ- — на -ч-, утворюючи іменники із суфіксом -ин-(а): воя́цький — воя́ччина, коза́цький — Коза́ччина, німе́цький — Німе́ччина, туре́цький — Туре́ччина (але гали́цький – Галичина́); ре́крутський —рекру́тчина, солда́тський — солда́тчина;

б) групи приголосних -ськ-, -ск- змінюються на -щ-, утворюючи іменники із суфіксом -ин-(а): полта́вський — Полта́вщина, віск — вощи́на, пісо́к (піску́) — піщи́на;

в) групи приголосних -ск-, -шк- змінюються на -щ-, утворюючи прикметники із суфіксом -ан-: віск — воща́ни́й, до́шка — дощани́й, пісо́к (піску́) — піща́ний;

г) групи приголосних -ск-, -ст- змінюються на -щ-, група -зк- — на -жч-, утворюючи різні дієслівні форми: ве́реск — вереща́ти, верещу́, верещи́ш і т. д.; пуск — пущу́ — пу́щений; прости́ти — проща́ти, проща́ю, проща́єш і т. д.; прощу́, але прости́ш, прости́ть і т. д.; брязк — бряжча́ти, бряжчу́, бряжчи́ш і т. д.;

ґ) групи приголосних -ськ-, -зьк- відповідно змінюються на -щ-, жч-, утворюючи прізвища на -енко, -ук: Васько́ — Ва́щенко — Ващу́к, Ісько́ — Іщенко — Іщу́к, Они́сько — Они́щенко — Онищу́к, Водола́зький — Во-дола́жченко, Кузько́ — Кужче́нко;

д) у групі приголосних -чк- під час творення присвійних прикметників із суфіксом -ин- звук к змінюється на ч: дочка́ — доччи́н, Сві́чка — Сві́ччин, Марі́чка — Марі́ччин.

Примітка. У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- звук с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Пара́ска — Пара́счин, Они́ська — Они́сьчин; -шк- дає щ: Мела́шка — Мела́щин.

3. Зміни приголосних перед –Ш-(ИЙ) у формах вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників. У вищому ступені порівняння прикметників і прислівників г, ж, з перед суфіксом –ш-(ий) змінюються на –жч-(ий), а с - +-ш-(ий) – на –щ-(ий): дороги́й — доро́жчий (доро́жче), ду́жий — ду́жчий (ду́жче), вузьки́й — ву́жчий (ву́жче), низьки́й — ни́жчий (ни́жче), висо́кий — ви́щий (ви́ще), але легки́й — ле́гший (ле́гше).

Це стосується й дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня порівняння: бли́жчати, ву́жчати, кра́щати та ин., і похідних від них іменників: підви́щення (від підви́щити), подоро́жчання (від подоро́жчати).

4. Зміни приголосних перед суфіксом –Н-. Приголосні звуки к, ц(ь) перед суфіксом -н- змінюються на -ч-: безпе́ка — безпе́чний, безпе́чність, безпе́чно; вік — ві́чний, ві́чність, ві́чно; мі́сяць — мі́сячний, око́лиця — око́личний, пшени́ця — пшени́чний, рік — річни́й, се́рце — серде́чний, со́нце — со́нячний, яйце́ — яє́чня. Приголосний основи ч зберігається: по́міч — помічни́й, помічни́к; ніч — нічни́й, ячмі́нь — я́чний (або ячмі́нний).

Виняток становлять слова: двору́шник, міро́шник, рушни́к, рушни́ця, серде́шний (у значенні “бідолашний”), со́няшник, торі́шній.+++

Географічні назви слов’янських країн

Географічні назви слов’янських країн передаємо в українській мові в основному за тими самими правилами, що й прізвища та імена.

1. Е, Ě, ІЕ. Літери слов’янських алфавітів е, ě, сполуки іе передаємо літерою е (крім випадків, передбачених нижче): Белгра́д, Ветлу́га, Воро́неж, За́греб, Ле́на, Нове́ Ме́сто, Оне́га, Опо́ле, Пльзе́нь, По́дебради, Староме́ська пло́ща, Ще́цин.

У ряді випадків літеру е слов’янських мов, що користуються кириличним алфавітом, передаємо через є:

а) на початку слова, після голосного й при роздільній вимові після приголосного: Благоєвгра́д, Єго́р’євськ, Єйськ, Єлхо́во, Єле́ць, Є́я, Посьє́т, Ско́п’є.

б) після приголосних (крім шиплячих і ц) у суфіксах -ев, -еев російських назв, похідних переважно від прізвищ: мо́ре Ла́птєвих, Ле́жнєво, але Плеще́єво, Ржев, мис Рум’я́нцева;

в) коли російському е основи відповідає в аналогічних українських основах і (тобто на місці колишнього ): Бє́лгород, Бєло́во, Бє́лорє́цьк, Благовє́щенськ, Желєзново́дськ, Орє́хово-Зу́єво, Прє́сня.

Але в географічних назвах, що мають у російській мові форму, спільну з відповідною українською, таке е передаємо через і: р. Бі́ла, оз. Бі́ле, Ві́тка, Лісна́, Негорі́ле, Піща́не, Сінне́, Сі́рий мис і под.

Білоруське е в подібних випадках передаємо через і (у назвах, засвоєних українською мовою) або через е: Білове́зька Пу́ща, Білору́сь, але Ре́чиця.

Польські літери іа в аналогічних географічних назвах передаємо звичайно через я: Бя́ла Подля́ска, Бялобже́ги, але за традицією Білосто́к.

Примітка. Польське, чеське й словацьке закінчення -е, що виступає в географічних назвах із суфіксами -ц-, -іц-, -иц- (лат. -с-, -іс-) і виражає значення множини, в українській мові передаємо закінченням -і з відповідним значенням граматичної множини: Бе́льці, Ке́льці, Ко́шиці, Лі́диці, Па́рдубиці. Самі назви зберігають здатність змінюватися за відмінками: Ко́шиці — Ко́шиць, Ко́шицям... Назви типу Закопа́не мають форму прикметника середнього роду (однина) й, отже, відмінюються за його зразком: Закопа́не, Закопа́ного, Закопа́ному і т. д.

2. Російську літеру ё передаємо:

а) через йо на початку та всередині слова, коли вона означає звукосполучення й + о: Йо́лкіно, Соловйо́ве;

б) через ьо в середині слова, коли вона означає сполучення м’якого приголосного з о: мис Дежньо́ва, р. Оленьо́к. Але в назвах, утворених від спільних для української і російської мов імен або загальних назв, пишемо е:

р. Бере́зовка, Оре́л (за народною етимологією пов’язується з оре́л), Семе́ново;

в) через о під наголосом після ч, щ: Рогачо́во, Що́кіно.

3. Російську літеру э передаємо через е: Ельто́н, Е́мба.

4. И (І). Літеру и (в латиноалфавітних мовах і) передаємо:

а) через і:

1) на початку слова: Іже́вськ, оз. І́льмень, Ірти́ш; в окремих випадках у кінці слова — в закінченнях назв, уживаних у формі множини (з основою на м’який та шиплячий приголосний), і в невідмінюваних словах неслов’янського походження: Бро́нниці, Жигулі́, Кі́жі, Ко́шиці, Мити́щі; Со́чі;

2) усередині слова після приголосного — перед голосним та приголосним й (це переважно назви неслов’янського походження), а також перед иншими приголосними (крім випадків, передбачених нижче): Рі́єка, Софі́я, Бірюса́, Ві́тебськ, Двіна́, Індигі́рка, Кі́нешма, Лю́блін, Ма́ртін, Ні́тра, Пі́ла;

б) через ї після голосного й при роздільній вимові: Тро́їцьк, Ана́ньїно, Ільї́нськ;

в) через и:

1) після приголосних ж, ч, ш, щ і ц: Жига́лово, Жира́рдув; Тре́нчин, Чита́, Іши́м, Ко́шиці, Осве́нцим, Прши́брам, Щигри́, Цимля́нськ, але Пря́шів і под. (див. п. 8 в цього параграфа); менш послідовно — після приголосних д, т, р, с: Індигі́рка, Пло́вдив, але Бородіно́, Ді́ксон; Брати́слава, Ірти́ш, Ти́рново, Ти́хвін, але Тару́тіно, Ти́ксі; Дри́на, Ри́ла, але Мічу́рінськ; Новосибі́рськ, Сибі́р, Симбі́рськ, але Силе́зія;

2) у географічних назвах, утворених від імен та загальних назв, спільних для української та инших слов’янських мов і з однаковим або дуже подібним звуковим оформленням, які в українській мові пишемо з и: Вели́ко-Ти́рново, Гаври́лово, Ди́мово, Дми́тров, Жа́бинка, Кислово́дськ, Клин, Ли́пецьк, Миха́йловське, Ри́бінськ, Ри́бниця, Си́дорова, Тигро́ва Ба́лка, Тимо́шино, Ти́совець, Титогра́д, Тихорє́цьк, але Нікола́євськ-на-Аму́рі та ин. (від слів, відмінних за оформленням від відповідних українських); Леоні́дово та ин. (від імен, що в українській мові пишемо через і);

3) у складних географічних назвах, де и виступає у функції сполучного звука: Владивосто́к, П’ятиго́рськ, Семипала́тинськ;

4) у префіксі при-: Приво́лжя, Примо́р’я;

5) у суфіксах -ик-, -иц-, -ич-, -ищ-: Дубро́вник, Зимо́вники, Тупи́к; Би́стриця, Бро́нниці, оз. Ко́лвицьке; Коте́льнич, Осипо́вичі, У́глич; Мити́щі;

6) у закінченнях географічних назв, уживаних у формі множини (з основою на твердий приголосний): Березники́, Валу́йки, Го́рки.

Примітка. У суфіксах географічних назв –ин(ськ)-, -ін(ськ)- після шиплячих і ц пишеться и: Анинськ, Ками́шин, Ко́жино, Ту́шино, Ще́цин; після д, т, р, с — и або і: Дуби́нка, Пра́вдинськ, Крути́нка, Купри́нське, Гуси́не О́зеро, але Бородіно́, Ко́стіно, Купрі́н (місто), Мічу́рінськ, Мінусі́нськ (літера і частіше виступає, зокрема, в географічних назвах, похідних від прізвищ — за походженням присвійних прикметників на -ін); після инших приголосних здебільшого пишемо і: Во́ткінськ, Карпі́нське, Ку́піно, Лю́блін, Ри́бінськ, Челя́бінськ, але Березина́, Герцегови́на, Жа́бинка (див. вище), Cтapа́-Планина́ та ин.

5. Ы, Y. Літеру ы (в латиноалфавітних мовах y) передаємо через и: Ви́чегда, Гди́ня, Ірти́ш, О́льштин, Си́зрань, Сиктивка́р, Чебокса́ри, Ша́хти.

6. Польські носові ą, ę передаємо сполученнями літер ом, ем перед губними приголосними: Домбро́ва, Демби́ця; перед иншими приголосними — сполученнями он, ен: Конт, Ченстохо́ва.

7. Географічні назви з прикметниковими суфіксами та закінченнями. а) Прикметникові суфікси та закінчення слов’янських географічних назв передаємо так само, як у прізвищах (див. § 115, п. 9—10), але у формі всіх трьох граматичних родів та однини й множини: Вели́кий У́стюг, Гро́зний, Нови́й Сад, Оле́ній (острів), Станови́й (хребет); Ба́нська Би́стриця, Зеле́на Гу́ра, Лиха́ (місто), Стальо́ва Во́ля, Чусова́ (річка); Бологе́ (рос. Болого́е), Вели́ко-Ти́рново, Ма́йське; Ка́рлові Ва́ри, Ка́рські Воро́та, На́бережні Човни́, Нові́ За́мки. Російські географічні назви, похідні від прізвищ на -ой без суфіксів -ск-, -цк-, зберігають закінчення -оє: Толсто́є;

б) у географічних назвах у формі середн. роду, з походження присвійних прикметниках, зберігаємо закінчення -о (на відміну від аналогічних українських назв): Вну́ково, Га́брово, Кла́дно, Ко́сово, Орє́хово-Зу́єво, Пу́шкіно, Сара́єво, Ти́рново. Закінчення -о зберігається і в назвах типу Радо́мсько, за походженням відносних прикметниках, але вони, на відміну від попередніх географічних назв, в українській мові не відмінюються;

в) літеру ó, що виступає в суфіксі -ów у польських географічних назвах, передаємо через у або за традицією через і: Белха́тув, Гржи́був, Жира́рдув, Кома́рув, Пйо́тркув, Пру́шкув та ин., але Гру́бешів (у родовому відмінку Гру́бешева), Кра́ків (Кра́кова), Ря́шів (Же́шів), Тома́шів, Хо́жів, Я́нів та ин. Літеру о в суфіксі -óv у чеських та словацьких назвах передаємо через о, але в назвах міст із змішаним словацьким та українським населенням за традицією — через і: Го́твальдов, Крнов, О́рлов, Про́стейов, Прше́ров, але Барді́їв, Во́ронів, Пря́шів та ин.

8. Апостроф. Апостроф у слов’янських географічних назвах ставимо в тих самих випадках, що й у прізвищах (див. § 108, п. 11), а в назвах неслов’янського походження на території слов’янських країн, крім того, після деяких инших приголосних (згідно з § 106): Ак’́яр, Амудар’я́, В’язники́, Гу́р’єв, Дем’я́нськ, Проко́п’євськ, П’ятиго́рськ, Ско́п’є; перед йо апостроф не пишемо: Муравйо́во.

Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не ставимо: Вя́зьма, Вя́тка, Кя́хта, Крю́ково, Ряза́нь, Хя́рма.

9. Ь. а) М’який знак пишемо в географічних назвах у тих самих випадках, що

й у прізвищах (див. § 115, п. 12): Ана́ньїно, Усольє; Гданськ, Кля́зьма; Го́мель, Лодзь.

Примітка. Коли я, ю означають сполучення м’якого приголосного з а, у, то перед ними ь не пишемо: Гди́ня, Челя́бінськ, Тюме́нь;

б) твердий ц пом’якшується в усіх слов’янських географічних назвах у суфіксах -ець, -аць, -иц-: Оло́нець, Повене́ць, Черепове́ць; Кра́гуєваць, Сто́лаць; Демби́ця, Ло́мниця, Ре́чиця;

в) суфікси географічних назв -ск, -цк передаємо відповідно українськими суфіксами -ськ, -цьк: Бря́нськ, Гда́нськ, Курськ; Кузне́цьк, Тро́їцьк.

Географічні назви, не вживані без номенклатурних слів, перекладають: Араві́йське мо́ре, мис До́брої Надії, Пе́рська зато́ка. Півні́чний Льодови́тий океа́н.

Звичайно перекладають і прикметники на означення розмірів, взаємного розташування та сторін світу, що виступають у складі географічних назв:

Вели́кий каньйо́н, Ни́жній Но́вгород, Півде́нна Америка, Півні́чний по́люс.

Відмінювання географічних назв

1. Географічні назви з іменниковими закінченнями — як українські, так і иншомовні — переважно відмінюємо як звичайні іменники І, II та III відмін:

І відміна: А́фрика — А́фрики, в А́фриці; Во́лга — Во́лги, на Во́лзі; Ло́хвиця — Ло́хвиці, Ло́хвицею, у Ло́хвиці; Махачкала́ — Махачкали́, у Махачкалі́; О́львія — О́львії, О́львією, в О́львії; Пра́га — Пра́ги, у Пра́зі; Шепеті́вка — Шепеті́вки, у Шепеті́вці;

II відміна: Буг — Бу́гу, на Бу́зі; Владивосто́к — Владивосто́ка, у Владивосто́ці (у Владивосто́ку); Га́йсин — Га́йсина, Га́йсином, у Га́йсині; Ду́бно — Ду́бна, Ду́бном, у Ду́бні; Е́динбург — Е́динбурга, в Е́динбурзі (в Е́динбургу); Ки́їв — Ки́єва, у Ки́єві; Лихосла́вль — Лихосла́вля, Лихосла́влем, у Лихосла́влі; Луга́нськ — Луга́нська, Луга́нськом, у Луга́нську; Львів — Льво́ва, Льво́вом, у Льво́ві; Орел — Орла́, Орло́м, в Орлі́; Псков — Пско́ва, Пско́вом, у Пско́ві; Пу́шкін — Пу́шкіна, Пу́шкіном, у Пу́шкіні; Терно́піль — Терно́поля, Терно́полем, у Терно́полі; Токма́к — Токмака́, у Токмаці́ (у Токмаку́); У́жгород — У́жгорода, У́жгородом, в У́жгороді;

IIІ відміна: Брета́нь — Брета́ні, Брета́нню, у Брета́ні; Керч — Ке́рчі, Ке́рчю, у Ке́рчі; Об — О́бі, О́бю, на О́бі; Свір — Сві́рі, Сві́р’ю, на Сві́рі; Си́зрань — Си́зрані, Си́зранню, у Си́зрані.

2. Географічні назви, вживані у формі множини, відмінюємо як відповідні загальні іменники: Березники́ — Березникі́в, Березника́м; Єсентуки́ — Єсентукі́в, Єсентука́м; Жигулі́ — Жигулі́в, Жигуля́м; Карпа́ти — Карпа́т, Карпа́там; Лубни́ — Лубе́н, Лубна́м; Ромни́ — Роме́н, Ромна́м; Сало́ніки — Сало́нік, Сало́нікам; Філіппі́ни — Філіппі́н, Філіппі́нам; Чернівці́ — Чернівці́в (Черніве́ць), Чернівця́м, у Чернівця́х.

3. Географічні назви з прикметниковими закінченнями відмінюємо як звичайні прикметники: Борове́ — Борово́го, Борово́му; Лозова́ — Лозово́ї, Лозові́й; Рі́вне — Рі́вного, Рі́вному; Хмельни́цький — Хмельни́цького, Хмельни́цькому.

Примітка. Від відприкметникових українських назв населених пунктів з кінцевим -е типу Cва́тове, Сине́льникове, Гарку́шине, Рі́вне, що відмінюються за зразком прикметників у формі середнього роду, слід відрізняти подібні за оформленням назви з кінцевим -о (нечасті в українській мові, але поширені в инших слов’янських мовах) типу Бородіно́, Ко́сово, Сара́єво, Шереме́тьєво, Гне́зно, Молоде́чно (див. § 120, п. 86), що відмінюються як іменники середнього роду II відміни (див. у п. 1 Ду́бно).

4. Географічні назви, що складаються з прикметника та іменника або, навпаки, іменника та прикметника, відмінюємо в обох частинах;

а) Го́ла При́стань — Го́лої При́стані, Го́лою При́станню; Криви́й Ріг — Криво́го Ро́гу; Вели́кі Лу́ки — Вели́ких Лук; Мінера́льні Во́ди — Мінера́льних Вод;

б) Кам’яне́ць-Поді́льський — Кам’янця́-Поді́льського, Кам’янце́ві-Поді́льському; Но́вгород-Сі́верський — Но́вгорода-Сі́верського, Но́вгородові(-у)-Сі́верському; Ра́ва-Ру́ська — Ра́ви-Ру́ської, Ра́ві-Ру́ській.

Примітка. У назві Асканія-Но́ва другий компонент відмінюємо як іменник: Аска́нія-Но́ва — Аска́нії-Но́ви, Аска́нії-Но́ві.

5. Географічні назви, що складаються з двох іменників, відмінюємо лише в другій частині: Ба́ден-Ба́ден — Ба́ден-Ба́дена, у Ба́ден-Ба́дені; Орє́хово-Зу́єво — Орє́хово-Зу́єва, в Орє́хово-Зу́єві; Іва́но-Франкі́вськ — Іва́но-Франкі́вська, в Іва́но-Франкі́вську, але Ко́нча-За́спа — Ко́нчі-За́спи, у Ко́нчі-За́спі; Пу́ща-Води́ця — Пу́щі-Води́ці, у Пу́щі-Води́ці.

6. Географічні назви, що складаються з двох іменників та прийменника між ними, відмінюємо в першій частині: Росто́в-на-Дону́ — Росто́ва-на-Дону́, у Росто́ві-на-Дону́; Яр-під-За́йчиком — Я́ру-під-За́йчиком, у Яру́-під-За́йчиком.

7. Не відмінюємо иншомовні географічні назви, що закінчуються голосним (див. § 111, п. б).

Правопис прикметників від географічних назв та назв народів

1. -ИНСЬК(ИЙ), -ІНСЬК(ИЙ). У прикметниках на -инськ(ий), -інськ(ий), утворених від географічних назв і назв народів, що мають у своїй основі компоненти -ин, -ін, -инськ, -інськ, зберігаємо той самий голосний (и або і), що і в базовій назві: Ні́жин — ні́жинський, Тульчи́н — тульчи́нський, Ту́шино — ту́шинський, Цюру́пинськ — цюру́пинський, Чигири́н — чигири́нський; грузи́н — грузи́нський, осети́н — осети́нський; Бо́лдіно — болді́нський, Турі́нськ — турі́нський, Філіппі́ни — філіппі́нський.

В аналогічних прикметниках, утворених від географічних назв, що не мають в основі -ин, -ін, пишемо и, за винятком позиції після звука й: Аля́ска — аля́скинський, Атла́нтик-Си́ті — атла́нтик-си́тинський, Баку́ — баки́нський, Кабарда́ — кабарди́нський, По́ті — по́тинський, Со́чі — со́чинський, Уфа́ — уфи́мський, Чита́ — чити́нський. Ша́хти — ша́хтинський, але Амудар’я — амудар’їнський.

2. –ОВСЬК(ИЙ) [-ЬОВСЬК(ИЙ)], -ЕВСЬК(ИЙ) [-ЄВСЬК(ИЙ)], -ІВСЬК(ИЙ) [-ЇВСЬК(ИЙ)]. У прикметниках на -овськ(ий) [-ьовськ(ий)], евськ(ий) [-євськ(ий)], -івськ(ий) [-ївськ(ий)], утворених від географічних назв, що мають у своїй основі –ов (-ьов), ев (-єв), -ів (-їв), зберігаємо той самий голосний (о, е, є, і, ї), що і в базовій назві: Іва́ново — іва́новський, Ко́сово — ко́совський, Тамбо́в — тамбо́вський, Могильо́в — могильо́вський; Кара́чев — кара́чевський, Колгу́єв — колгу́євський; Кишині́в — кишині́вський, Могилі́в — могилі́вський. Якщо при творенні таких прикметників від українських географічних назв відкритий склад з о, е стає закритим, діє правило чергування о, е з і: Лозова́ — лозі́вський, Сва́тове — сва́тівський, Хме́леве — хме́лівський.

У прикметниках, утворених від географічних назв, що не мають у своїй основі цих компонентів, в українських відтопонімних похідних вживаємо -івськ-: Бі́ла Це́рква — білоцеркі́вський. Верболо́зи — верболо́зівський, Гребі́нка — гребі́нківський, Печиво́ди — печиво́дівський; в инших — -івськ- або -овськ- (часто залежно від наголосу): Валу́йки — валу́йківський, Березники́ — березникі́вський. Златоу́ст — златоу́стівський, але Москва́ — моско́вський, Оре́л — орло́вський.

3. Зміни приголосних. При творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ-(ий) від географічних назв і назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни:

а) г, ж, з + -ськ-(ий) — -зьк-(ий): Буг — бу́зький, Во́лга — во́лзький, Гаа́га — гаа́зький, Га́мбург — га́мбурзький, Калу́га — калу́зький, Криви́й Ріг — криворі́зький, Ла́дога — ла́дозький, Люксембу́рг — люксембу́рзький, Ле́йпциг — ле́йпцизький, Остро́г — остро́зький, Пра́га — пра́зький, Ри́га — ри́зький, Стра́сбург — стра́сбурзький;

б) к, ц(ь), ч + -ськ-(ий) — -цьк-(ий): Баскунча́к — баскунча́цький. Вели́кі Лу́ки — великолу́цький. Ви́шній Волочо́к — вишньоволо́цький, Владивосто́к — владивосто́цький, грек — гре́цький, Кагарли́к — кагарли́цький, калми́к — калми́цький, Кобеля́ки — кобеля́цький; коря́к — коря́цький, Кременчу́к — кременчу́цький, Прилу́ки — прилу́цький, слова́к — слова́цький,

в) с, х, ш + -ськ-(ий) - -ськ-(ий): Оде́са — оде́ський, Тбілі́сі — тбілі́ський, тунгу́с — тунгу́ський, Черка́си — черка́ський, черке́с — черке́ський, Я́сси –я́сський; воло́х — воло́ський, каза́х — каза́ський, Караба́х — караба́ський, Лепети́ха — лепети́ський, чех — че́ський

№45 Фонетичні процеси мови професійного спілкування, їх фіксація на письмі: спрощення в групах приголосних.

Спрощення груп приголосних

1. –Ж(Д)Н-, -З(Д)Н-, -С(Т)Н-, -С(Т)Л-. У групах приголосних -жди-, здн-, стл-, -стн- випадають д і т: ти́ждень — ти́жня — тижне́вий; виїзди́ти — виїзни́й, прої́зд — проїзни́й, ле́стощі — уле́сливий, стели́ти — сла́ти, ща́стя — щасли́вий, вість — ві́сник, ко́ристь — кори́сний, пе́рстень — пе́рсня, честь — че́сний, я́кість — я́кісний. Але в словах зап’я́стний, кістля́вий, пестли́вий, хвастли́вий, хвастну́ти, хворостня́к, шістна́дцять спрощення не відбувається.

Примітка. У прикметниках, утворених від іменників иншомовного походження з кінцевим -ст, літеру т зберігаємо: аванпост — аванпо́стний, бала́ст — бала́стний, компо́ст — компо́стний, контра́ст — контра́стний, форпо́ст — форпо́стний.

2. -3(К)Н-, -С(К)Н-. У групах приголосних -зкн-, -скн- перед дієслівним суфіксом -ну- випадає к: бри́зки — бри́знути, брязк — бря́знути, блиск — бли́снути, писк — пи́снути, плюск — плю́снути, тиск — ти́снути, тріск — трі́снути, але ви́пуск — випускни́й, виск — ви́скнути.

3. -С(Л)Н-. У групі приголосних -слн- випадає л: ма́сло — масни́й, мисль — уми́сний, навми́сне; ремесло́ — ремісни́к.

Спрощення в групах приголосних

Іноді при творенні або змінюванні слів виникає важкий для вимови збіг трьох приголосних. Тоді, як правило, середній приголосний у вимові випадає. На письмі ця зміна позначається не завжди.

Групи приголосних стн і стл спрощуються на сн і сл у вимові і на письмі: честь- чесний, пристрасть- пристрасний, область- обласний, користь- безкорисливий.

Винятки становлять:

• прикметники, утворені від іменників іншомовного походження на ст (баластний, компостний, контрастний, форпостний);

• окремі слова: пестливий, хвастливий, хвастнути, зап'ястний, кістлявий, шістнадцять (у слові шістнадцять, як і в шістдесят та шістсот, звук т у вимові випадає).

Групи приголосних скн, зкн і шчк спрощуються на сн, зн і шк у вимові і на письмі: дощок- дошка, тиск- тиснути, блиск- блиснути, брязк- брязкнути. Але немає спрощення в словах: брязкнути, випускний, пропускний, скнара, тоскно, рискнути, вискнути (від виск). В утвореному від іменника писк дієслові допускається двояке написання: писнути і (рідше) пискнути.

У вимові і на письмі відбувається спрощення ще в таких словах:

• серце- при формі сердець,

• скатерка- від скатерть,

• ченця- родовий відмінок від чернець,

• проїзний, виїзний, під'їзний і под.- із коренем -їзд-,

• тижня, тижневий- від тиждень.

Лише у вимові відбувається спрощення:

у групах приголосних стськ, нтськ, нтств - студент- студентський [студен'с'кий], студентство [студенство], у групах приголосних стц, стч- хустка- у хустці [хус'ц'і],невістка- невістці [нев'іс'ц'і],

№46 Фонетичні процеси мови професійного спілкування, їх фіксація на письмі: подовження та подвоєння приголосних.

Подовжені приголосні і позначення їх

В українській мові звуки приголосні звуки можуть подовжуватися.

Подовжуються звичайно звуки [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с], [дж], [ж], [ч], [ш].

Подовжені приголосні вимовляються трохи протяжніше, ніж звичайно, і на письмі позначаються подвоєнними буквами: обличчя, віддаль, відкриття, знання, беззмінний, життя.

Але подвоєні звуки не завжди читаються як подовжені: возз'єднаний [возйеднаний], міськком [м’іс'ком].

Найчастіше це трапляється в іншомовних словах: барокко [бароко], Калькутта [кал'кута], фінн [ф’ін], меккський [мекс'кий] (але: Мекка [мекка])

Подовжені м'які приголосні

Подовжуються м'які [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с] і пом'якшені приголосні [дж], [ж], [ч], [ш], якщо вони стоять між двома голосними:

в орудному відмінку однини іменників ІІІ відміни	сіль- сіллю, подорож- подорожжю, мазь- маззю, туш- тушшю, ніч- ніччю, тінь- тінню
в іменниках середнього роду	затишшя, знання, колосся, обличчя, бездоріжжя, чуття
у деяких словах	суддя, стаття, рілля, зрання, Ілля, спросоння, попідтинню, навмання, попідвіконню

Подовжується м'який приголосний і в дієслові ллю та його формах.

У похідних словах подовження між двома приголосними зберігається: суддя- суддівський, суддівство, життя- життєвий, життєвість, життєрадісний.

Якщо м'який приголосний стоїть не між двома голосними, то подовження не відбувається: знання- знань, багаття- багать, Поділля- подільський.

Подвоєння букв внаслідок збігу

Подвоються букви на межі значущих частин слова, якщо одна з них закінчується, а друга починається на ту саму букву: віддати (від+дати), беззвучний (без+звучний), піднісся (підніс+ся), годинник (годин+ник).

Подвоюється ч в іменниках, утворених від прикметників на -цьк(ий): Німеччина (німецьк+ина), козаччина (козацьк+ина), Вінничина (вінницьк+ина).

Виняток- Галичина (хоч галицький).

Подвоюються внаслідок різних збігів букви ще в словах бовваніти, ввесь, овва і похідних. Подвоєння приголосних

1. Подвоєння приголосних при їхньому збігові. Подвоєння приголосних виникає при збігові однакових приголосних:

а) префікса й кореня: беззву́чний, ввіч, вві́чливий, відда́ти, ві́дділ, завви́шки, зза́ду, обби́ти, роззбро́їти, роззя́ва.

Примітка. Не подвоюються приголосні в таких словах, як ото́й, оту́т, ота́к, ота́м, отепе́р, ото́ді, а також оце́й тощо;

б) кінця першої й початку другої частини складно-скорочених слів: військкома́т (військовий комісаріят), страйкко́м (страйковий комітет), юнна́т (юний натураліст);

в) кореня або основи на -н(ь) і суфіксів -н-(ий) [-н-(ій)], -ник, -ниц-(я): вина́ — безви́нний, зако́н — зако́нний, причи́на — причи́нний; день — де́нний, осінь — осі́нній, ра́нок — ра́нній; башта́нник, годи́нник, письме́нник; віко́нниця, Ві́нниця.

Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках, а також у прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безви́нний — безви́нність — безви́нно, зако́нний — зако́нність — зако́нно, тума́нний — тума́нність — тума́нно;

г) основи дієслова минулого часу на с і постфікса -ся: ви́нісся, па́сся, розрі́сся, тря́сся.

2. –ЕНН-(ИЙ), -АНН-(ИЙ) [-ЯНН-(ИЙ)]. Буквосполучення нн пишемо:

а) у наголошеному суфіксі –енн-(ий) прикметників, які вказують на більшу, ніж звичайна, чи найбільшу міру якості або можливість й неможливість дії: височе́нний, здорове́нний, силе́нний, невблага́нний, недоторка́нний, нездійсне́нний, нездола́нний, незліче́нний, незрівня́нний, непримире́нний, несказа́нний, страше́нний, числе́нний, нескінче́нний та в прикметнику стара́нний з відтінком підсилення (див. § 26, п.2);

б) у прикметниках на -енн-(ий), -янн-(ий) старослов’янського походження: благослове́нний, блаже́нний, мерзе́нний, огне́нний, окая́нний; свяще́нний, спасе́нний, а також боже́ственний. Буквосполучення нн зберігається в іменниках та прислівниках, утворених від таких прикметників: нездола́нність, нездола́нно, числе́нність, числе́нно тощо.

Примітка. Н не подвоюється в дієприкметниках: ви́вершений, ви́хований, зро́блений, індустріялізо́ваний, поо́раний, ска́заний, спе́чений; у прикметниках на -ений, співвідносних з відповідними дієприкметниками (з иншим наголосом): варе́ний (пор. дієприкметник ва́рений), пече́ний (пор. дієприкметник пе́чений та ин.), а також у прикметниках, які не вказують на вищу міру якості: довгожда́ний, жада́ний, навіже́ний, скаже́ний, шале́ний.

Треба розрізняти такі слова, як здійсне́нний (який може здійснюватися — прикметник) і зді́йснений (який здійснився — дієприкметник), нездола́нний (непереможний) і нездо́ланий (якого не подолали), незліче́нний (представлений у дуже великій кількості) і незлі́чений (не порахований) та ин.

3. Подвоюються приголосні в словах: бовва́н, Га́нна, лляни́й, овва́, сса́ти, а також у похідних: боввані́ти, Га́ннин, ви́ссати, ссавці́ та ин.

4. Подвоєння приголосних перед Я, Ю, Є, І. Приголосні д, т, з, с, ц, л, н, ж, ч, ш подовжуються (а на письмі подвоюються), коли вони стоять між голосними:

а) перед я, ю, і, є в усіх відмінкових формах іменників середнього роду II відміни (крім форми родового множини): знаря́ддя, знаря́ддю, на знаря́дді та ин.; життя́, життю́, у житті́; моту́ззя, у моту́ззі; коло́сся, коло́ссю, у коло́ссі; гілля́, гіллю́, на гіллі́; знання́, знанню́, у знанні́; збі́жжя, збі́жжю, у збі́жжі; сторі́ччя, сторі́ччю, у сторі́ччі; підда́шшя, підда́шшю, на підда́шші; а також у похідних від них словах: гілля́ — гілля́стий, гілля́чка; життя́ — життє́вий (і життьови́й ), життє́пис та ин., але знань, знаря́дь, підда́ш, сторі́ч, угі́дь.

Якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриття́ — відкритті́в, почуття́ — почутті́в;

б) перед я, ю, і, е в усіх відмінкових формах деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком форми родового множини із закінченням -ей): суддя́, судді́, суддю́, су́ддів і т. д.; стаття́, статті́, статте́ю (але в родовому множини — стате́й); рілля́, ріллі́, ріллю́, рілле́ю; Ілля́, Іллі́, Ілле́ю та ин.;

в) перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини ІII відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: мо́лодь —мо́лоддю, мить — ми́ттю, мазь — ма́ззю, вісь — ві́ссю, міць — мі́ццю, сіль — сі́ллю, тінь — ті́нню, по́дорож — по́дорожжю, ніч — ні́ччю, ро́зкіш — ро́зкішшю.

Примітка. Якщо основа закінчується на два приголосні, губний або р, подвоєння не відбувається: молоді́сть — мо́лодістю, по́вість — по́вістю, при́язнь — при́язню, кров — кро́в’ю, любо́в — любо́в’ю, ма́тір — ма́тір’ю;

г) перед я, ю в прислівниках типу зра́ння, навмання́, спросо́ння; попідві́ко́нню, попідти́нню;

ґ) перед ю, є у формах теперішнього часу дієслова ли́ти (ли́тися): ллю, ллєш, ллємо́, ллєте́, ллють, ллє́ться, ллю́ться, а також у похідних: ви́ллю, наллю́ та ин.

Примітка. Приголосні не подовжуються в іменниках кутя́, попадя́, свиня́, у формах числівника тре́тя, тре́тє та ин.

№47 Основні орфографічні норми мови професійного спілкування. Правопис префіксів.

ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ

1. З- (ІЗ-, ЗІ-). Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ти, спалахну́ти, стовкти́, сфотографува́ти, схил. Перед усіма иншими приголосними пишемо з- (иноді із-): зба́вити, звести́, зжи́тися, ззирну́тися, зсади́ти, зці́пити, зчепи́ти, зши́ток, ізно́в.

Префікс з- виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зеконо́мити, зігнорува́ти, зорієнтува́тися, зумо́вити; зга́слий, з’є́днувати, з’їзд, зма́зати, знадли́вий і под.

У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібга́ти,  зігну́ти,  зідра́ти,  зізна́тися, зіпсува́тися, зіста́вити, зі́ткнення, зіщу́литися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить звукосполучення губний + й: зів’я́лий, зімкну́ти, зім’я́ти, зіп’я́стися (і сп’ясти́ся) тощо. У деяких словах префікс зі- чергується із зо-: зігріва́ти й зогріва́ти, зімліва́ти й зомліва́ти, зіпріва́ти й зопріва́ти, зітлі́ти й зотлі́ти.

2. БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ин. У префіксах без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраї́й, безкори́сливий, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ти, обтруси́ти, передпла́та, передча́сний, підтри́мка, понадпла́новий, представни́к, розтягну́ти, ро́зчин, розхита́ти, черезплі́чник.

3. ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і числівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прега́рний, презавзя́тий, прекра́сний, прему́дрий, прекра́сно, препога́но; префікс при- вживаємо здебільшого в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибі́гти, прибудува́ти, прикрути́ти, прибо́ркати, пришви́дшити; прибуття́, приту́лок, при́браний, прива́бливо. Пор. прикметники на означення неповноти ознаки з префіксом при-: приста́ркуватий і под.

Крім того, префікс пре- виступає у словах прези́рливий, прези́рство й у словах старослов’янського походження: преосвяще́нний, преподо́бний, престо́л; префікс при- вживаємо в іменниках та прикметниках, утворених внаслідок поєднання іменників із прийменниками: при́гірок, при́ярок; прибере́жний, прикордо́нний.

Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прі́звище, прі́рва.

4. АРХІ-. У всіх іменниках і прикметниках вживаємо префікс архі-: архідия́кон, архієпи́скоп, архієре́й, архімільйоне́р, архіреакціоне́р, архіважли́вий, архіскладни́й та ин.

№48 Вживання слів іншомовного походження.

Мова — дивосвіт, духовна планета, на якій живе виплекана людиною незліченна кількість слів. (І. Вихованець)

 

Книжна лексика характерна для стилів, які функціонують здебільшого в письмовій формі, це — діловий, науковий, художній і публіцистичний. Книжне забарвлення мають терміни, слова, що виражають загальнонаукові поняття й уживаються в широкому значенні. Наприклад: асигнація, прогрес, історія, економіка, політика, експеримент, демократизм, форум, характеристика, абітурієнт тощо.

Значне місце відведено й словам з абстрактним значенням на -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво: функціонування, примирення, товариство, сумісництво та ін.

Серед книжних слів є чимало таких, що характеризуються незначним відтінком книжності. Це дієслова на -увага, -ювати {панувати, утримувати, заповнювати, призначувати та ін.); віддієслівні іменники на -ння, -ття {спостереження, посвідчення, вибуття); дієприкметники {виконуючий, призначений, накреслений). У документах різного типу особливу увагу слід звертати на урочисті книжні слова, бо саме їх вживання у даній сфері спричиняє чимало недоречностей. Не рекомендується використовувати урочисту лексику в робочих документах, що мають офіційний характер.

Слід бути обережними й уважними під час використання у діловому мовленні іншомовних слів. Якщо іншомовні слова можна замінити відповідними українськими, то їх вживання —недоречне. Якщо ж іншомовні слова ввійшли до активного словника міжнаціонального спілкування, тоді їх можна використовувати в окремій ділових паперах, що стосуються питань угоди чи міжнародних проблем. Це лексика з фінансової сфери обслуговування: банк, фінанси, бюджет, факсиміле, авізо, кредит, дебет; поштово-телеграфного зв'язку: телеграф, телефон, бандероль, телеграма, бланк, шифр, номер, серія тощо.

Аби правильно вживати іншомовні слова, варто дотримуватися таких рекомендацій:

а) не ставити у текст іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові;

б) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках;

в) не слід користуватися в одному і тому ж документі іншомовним словом і його українським відповідником на позначення того самого поняття. Бажано користуватися в таких випадках національною мовою, що значною мірою полегшить ведення справочинства.

Подаємо ряд слів іншомовного походження, що часто вживаються у діловому мовленні і, на жаль, не завжди доречно. Зверніть увагу на їх українські відповідники:

анархія — безладдя, безвладдя

апелювати — звертатися

аргумент — підстава, доказ

брокер — посередник

валюта — грошова одиниця в країні

генеральний — загальний, головний

дебати — обговорення

дефект — недолік, вада, ґандж

домінувати — переважати

екстраординарний — особливий

конвенція — угода, договір

координувати — погоджувати

лімітувати — обмежувати

прерогатива — перевага

пріоритет — першість

реєструвати — записувати

репродукувати — відтворювати

симптом — ознака

фіксувати — записувати

цейтнот — нестача часу

шеф — голова, керівник

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження думки залежно від мети й змісту висловлювання. Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови. Культура мови якнайщільніше пов‘язана з дотриманням літературних норм слововживання – з семантично точним і стилістично доречним вибором слова, з граматично й стилістично правильною сполучністю слів.До порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів(паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись культури своєї мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності. Вивчення економічних дисциплін у вищіх (як, зокрема, і в середніх) навчальних закладах, опанування всієї суми знань в економіці передбачає необхідність глибокого засвоєння положень основ економічної теорії. У зв‘язку з цим дуже важливо оволодіти широким арсеналом термінів і понять економічної теорії.Проте потреба в сучасній систематизованій, конкретній економічній інформації є актуальною не лише для студентів, учнів, викладвчів, учителів, спеціфлістів-практиків, а й для кожної людини. Адже, реалізуючи свій діловий, інтелектуальний потенціал, хочеться, щоб він був адекватно оцінений, у тому числі й у фінансовому аспекті. І щоб правильно діяти, потрібні не лише інтуіція, на яку найчастіше доводиться покладатися, а передусім глибокі економічні знання.

#49 Культура фахового мовлення. Мовний етикет у сфері ділового спілкування.

Культура мови. Мовний етикет.

“Людина, - як пише В.Русанівський, - створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Культура – це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника”. З культурою мови насамперед пов’язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

Культура мови тісно пов’язана з нормами – сукупністю загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими в певний час. Норми бувають лексичні (розрізнення значень і семантичних значень слів, закономірності лексичної сполучуваності), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування), орфоепічні (сукупність правил літературної вимови) та інші.

Під словом  етикет  розуміють вироблені в суспільстві форми поведінки члена цього суспільства; порушення правил етикету сприймається членами суспільства як відступ від його норм.

Мовний етикет   обслуговує етикет поведінки. Під мовним етикетом розуміють спектр висловлювань, що є формулами для привертання уваги, встановлення контакту, вітань, знайомства, прощання, поздоровлень, побажання, запрошення тощо. Ці формули обов’язкові для всіх членів суспільства, стійкі, але історично змінні, позначені рисами національної специіфки.       

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Орфоепія - це система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують звукове оформлення мови відповідно до національних норм.

         Українська літературна мова, як і кожна літературна мова, має усталені орфоепічні норми, що є обов’язковими для всіх, хто розмовляє нею.

         Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови.

         Ÿ Голосні  (а),  (у),  (і)  завжди вимовляються чітко і виразно як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції.

         Ÿ Ненаголошений  (е)  вимовляється з наближенням до (и) :

несла - (не сла), село -  (се ло).

         Ÿ Дзвінкі приголосні  (б),  (д) , (г), (ж), (дж) , (дз)  у кінці слова не оглушуються:  (граб), (ворог), (дід).

         Ÿ Префікси роз-, без-, через- можуть зберігати і втрачати дзвінкість: безтурботний -  (бестурботний); розбити - (розбити).

         Ÿ Звук  (в)  в українській мові сороноризується: (заутра), (кроу).

         Ÿ Звук (р) в українській мові завжди твердий: (лікар), (Харків).

                   Милозвучність української мови                 

         В українській мові звуки в словах та реченнях організуються так, щоб їх легко було вимовити і щоб вони були розбірливими для тих, хто слухає. Це найважливіша умова милозвучності мови.

         Милозвучність досягається природним чергуванням у мові окремих голосних і приголосних звуків, а також можливістю вживати деякі слова в різних формах, не змінюючи їх значення.

         Для усунення збігу голосних і приголосних звуків українська мова має спеціальні засоби:      

Ÿ чергування у-в та і-й: день у день - рука в руку, підняв угору - піднявся вгору, дощ іде - дощ не йде. В словах іншомовного походження такого чергування не відбувається: університет, інститут;

Ÿ у кінці деяких префіксів, прийменників або прислівників можуть додаватися або відкидатися голосні звуки: переді мною - перед тобою, знову промовив - знов обізвався, пізніше сталося - пізніш усвідомив;

Ÿ прийменник з може мати форми зі, із, зо, наприклад: зі свого, із затінку, з інституту;

Ÿ  після приголосних вживаються частки би, же - після голосних б, ж: зробив би - зробила б, як же - що ж.

Ÿ перед приголосними вживаються форми дієслів із -ся, перед приголосними - сь: повернемося вночі - повернемось уночі.