6. Культура мови й культура мовлення. Основні аспекти вияву культури професійного мовлення

Ефективність мовлення залежить від рівня володіння мовою, правильного добору мовних засобів, тобто від культури мови.

Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

   Поняттям “культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “культура мови”.

   Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування. Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості.

У структурі культури професійного мовлення можна виокремити такі компоненти:

а) мовна правильність - знання й додержування мовцем узвичаєних сучасною суспільно-живомовною практикою мовних норм (орфографічних, орфоепічних, акцентологічних, лексичних, граматичних, стилістичних тощо);

б) мовна майстерність - багатство активного словника, уміння дібрати зі співіснуючих варіантів найточніший у семантичному, стилістичному, експресивному аспекті, що відповідає комунікативним намірам мовця;

в) мовна свідомість - стійке прагнення мовця до вдосконалення власного мовлення.

7. Культура фахового мовлення. Фонетичні, орфоепічні, акцентологічні норми мови професійного спілкування

   Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування. Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості.

Норма літературної мови --це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

• тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

• дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

• голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

• літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

• буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

• літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентологічні – норми правильного наголошування.

Правильна, красива вимова значною мірою залежить від наголошення слів.

Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках першої відміни множини на закінчення. Наприклад: книжка — книжки, книжками, книжкам; вітер — вітри, вітрами, вітрам тощо.

Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення.

В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, наприклад:

Київщина — (бо Київ)

Полтавщина—(бо Полтава)

Харківщина — (бо Харків)

Донеччина — (бо Донецьк)

Слід запам'ятати наголошення особових форм дієслова бути: буду, будеш, будуть, буде, будемо..., була, було, були.

Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести, вести, везти таін. Наприклад: нести — принести, пронести, занести, піднести, внести... (а не принести, занести...).

Слід звернути увагу і на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Наприклад:

читати — читання

тесати — тесання

писати — писання

пізнати — пізнання

питати — питання

завдати — завдання

надбати — надбання

признати — признання

Однаково наголошуються словосполучення (квартали будинків і квартали року). Неправильною є вимова: завдання, читання, писання, квартал.

Важливо розрізняти наголошення слів статут (зведення правил, що визначають завдання, структуру, функції та порядок діяльності якої-небудь установи, організації і т. ін.) і статус (у міжнародному праві — становище, стан).

Унормована вимова та правильне наголошення необхідні для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові та наголошенні ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки. Норми правильної літ мови обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її усній формі.