3. Історія виникнення політичної думки в різних цивілізаціях

Історія політичної думки не є однолінійним процесом набуття і поглиблення політичних знань. Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії.

У політичній думці Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) держава розглядалась як самодостатня цінність надприродного походження, як і представник Бога на землі — фараон чи інший володар.

Новий етап у розвитку політичних ідей пов'язаний з іменами Платона (427 — 348 pp. до н. є., "Держава") та Арістоте-ля (384 — 322 pp. до н. є., "Політика"). Йдеться про виділення політики як самостійної сфери суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети (перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх.

Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби. Великим розмаїттям політичних ідей позначена доба Відродження. Н. Макіавеллі (1469—1527, "Государ") одним із перших порушив питання про сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід, необхідність конкретного аналізу тощо). Т. Гоббс (1588— 1679) у "Левіафані" пов'язав посилення всевладдя держави з пануванням у суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів ("homo homini lupus est"), Д. Локк (1632 — 1704, "Два трактати про управління державою") зробив спробу політологічного розгляду англійської революції XVII ст. Ш.-Л. Монтеск'є (1689 — 1755) у праці "Про дух законів" обґрунтовував ту чи іншу політичну систему певними соціальними умовами, О. Конт — батько соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне товариство, створене для захисту інтересів його членів.

З настанням Нового часу конфронтаційний, класовий підхід до вивчення і здійснення політики став панівним насамперед завдяки працям французьких істориків Пзо, Міньє, Тьєрі, набувши свого логічного завершення у марксизмі. Досить плідною виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку.

4. Політичні вчення у стародавньому світі.

Якщо політологія як окpема наука існує лише кілька десятиpіч, то політична думка – пеpеважно в межах філософії – налічує понад 2,5 тис. pоків. Пеpші уявлення пpо деpжаву та політичну владу знаходимо в літературних пам’ятках кpаїн Стаpодавнього Сходу. Так, в єврейському Старому Заповіті Біблії (ІІ-І тис. до н.е.) знаходимо концепцію теократичного походження держави, управлінні за Божими законами. Індійські “Закони Ману” (ІІ ст. до н.е.) освячують кастовий устрій суспільства з верховенством жрецької касти (брахманів), в якому “мистецтво управління державою”, тобто політика, має назву “данданіті” – букв. “керівництво у володінні палкою”. Натомість, індійський мудрець Каутілья в “Артхашастрі” (ІV-ІІІ ст. до н.е.) розглядає політичну сферу як відокремлену від релігійної, вважаючи, що її головним предметом є “артха”, тобто користь.

Китайський мислитель Конфуцій (VІ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя заснована на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. “Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином.” Замість штучних законів в такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї.

Представники іншої китайської філософської школи легістів (Шан Ян, Хань Фей, ІV-ІІІ ст. до н.е.) віддавали перевагу творенню законів перед сталими традиціями, при чому закони мають виходити з принципу управління людьми не як доброчинними, а як порочними. Вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато покарань і мало нагород, при цьому покарання повинні бути суворими, а ранги шляхетності – почесними; нагороди – незначними, а кари – такими, що примушують тремтіти.

Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Аристотель (у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон – володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протиріч, зловживань власними принципами. Він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати.

Аристотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних – тиранія, олігархія, демократія без законів. Вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Аристотель вважав тиранію та беззаконну демократію).

Давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької, хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знаходимо багато цікавих ідей, а Цицерон (І ст. до н.е.) розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-правову спільність. Значно більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх втіленням.

В цілому античність є колискою сучасної політичної науки. Головні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:

• Уявлення про єдність суспільства і держави (грецький поліс).

• Єдність етики і політики, політика розглядається як частина етики.

• Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особлива увага до аналізу тиранії та демократії.

• Ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої.

• Ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, що грунтується на природньому праві (“римське право”).