9. І.Кант «Критика чистого розуму»

А налітичне

С интетичне

Апріорне

• Пространство

• Время

Апостеріорне (те що можна перевірити за допомогою досвіду)

Кант у своїй роботі стверджує, що всяке пізнання розпочинається з досвіду. Адже саме завдяки досвіду ми маємо уявлення про ті, чи інші предмети, маємо змогу їх порівнювати та пов’язувати або розрізняти між собою. Але не зважаючи на це, пізнання не залежить у повній мірі від досвіду, існують такі пізнання, які існують безумовно, і не залежать від досвіду, бажання та від чуттєвих вражень. Вони називаються апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, тобто апостеріорні, які можливі лише завдяки досвіду. Відповідно, чистим апріорним знанням називається те знання, яке не має нічого спільного з емпіричним. До апріорного знання можна віднести, наприклад математику. Отже, щоб зрозуміти, звідки досвід черпає свою достовірність треба відкинути від емпіричного пізнання деякого предмета всі його властивості(колір, матеріал і т.д.), відомі з досвіду, але все ж неможливо відкинути від нього ту властивість, завдяки якій ми мислимо цей предмет як певну субстанцію або як дещо невід’ємне від неї. Проте деякі знання виходять за межі чуттєвого сприйняття і саме до цього роду знань відноситься дослідження нашого розуму, причому ці знання у кінцевій меті є для нас більш вагомі, ніж ті, що можна пізнати в області явищ.

Наука, кінцевою метою якої є вирішення цих проблем, називається метафізикою. Деякі знання хоча й виходять за межі досвіду, але вони є достовірними і тим самим відкривають можливості інших знань, крім того знаходячись поза межами досвіду можна бути впевненим у тому, що ці знання не будуть ним заперечені. Однак людському розуму притаманне те, що він намагається якомога швидше завершити певну справу, не перевіривши чи достатньо добре була закладена основа для цього. Тоді він починає шукати виправдання щодо своєї придатності чи взагалі відмовляється від свого роду перевірки. Значна частина нашого розуму полягає у розподіленні понять, котрі ми вже маємо стосовно предметів. Звичайно, що завдяки цьому ми отримуємо багато знань, котрі є поясненням того, що вже мислилось. Таким шляхом і формується власне апріорне знання, яке по суті не розширює сферу нашого пізнання, а лише роз’яснює поняття, які нам уже відомі. У своїй праці, Кант чітко розмежовує поняття „аналітичного” та „синтетичного” судження, вважаючи перше нічим іншим як думками, істинність яких встановлена шляхом логічного аналізу, а друге – судженнями, які обгрунтовується шляхом звернення до зовнішніх джерел інформації. Тобто, аналітичні судження – це тотожність предикату з суб’єктом, а синтетичні – ті, в яких предикат знаходиться поза поняттям суб’єкта, хоча і нерозривно пов’язаний з ним. Таким чином, аналітичні судження можна назвати апріорними та такими, що розширюють наші знання, і навпаки, синтетичні – емпіричними, так як вони витікають с досвідного знання.

Усі емпіричні судження є по-суті є синтетичними, оскільки при осмисленні їх в нас немає необхідності виходити за межі цього поняття – і відповідно не потрібно його засвідчувати досвідом.

Кінцева мета апріорного знання засновується на таких синтетичних, тобто розширюючих знання твердженнях, причому аналітичні є надзвичайно важливими та необхідними, але слугують вони все ж таки для того, щоб придбати щось дійсно нове.

Звичайно, І. Кант неминуче задається питанням: чи можливі синтетичні апріорні знання? Проте, намагаючись дати відповідь на це питання, мислитель стикається з рядом інших питань. Розглянувши умовиводи Давида Юма, який зрештою дійшов висновку, що синтетичні знання не можуть бути апріорними, а метафізика – це лише проста ілюзія, яка помилково приймає за прояв розуму те, що насправді запозичене лише з досвіду і завдяки звичці придбало видимість необхідності, І. Кант схиляється до думки, що метафізика існує якщо не як наука, то як природна схильність людини мислити. З цим його твердженням, важко не погодитись, адже метафізика – це по суті, наука, яка не піддається осягненню за допомогою експерименту чи методів конкретних наук, це тонка філософія буття, мабуть, саме тому, її часто вважають чимось абстрактним та малозрозумілим.

Шукаючи відповіді на питання, автор використовує поняття „ситеми чистого розуму”, який за його словами дає принципи безумовного апріорного знання. Проте, оскільки ще не відомо, чи взагалі можливе будь-яке розширення знання цієї системи, то Кант розглядає її у контексті критики чистого розуму. Вважаючи трансцендентальним усе, що пов’язане незалежними від досвіду і передуючими йому апріорними умовами, мислитель вводить поняття „трансцендентальної філософії”, хоча, зрештою, і його вважає недостатнім, щоб угледіти у всьому обсязі принципи апріорного синтезу. Філософ не ототожнюе критику чистого розуму з трансцендентальною філософією виключно тому, що вона повинна була б містити в собі також грунтовний аналіз всього апріорного людського пізнання, щоб бути повною системою, а це протирічить його переконанням. Таким чином, до критики чистого розуму відноситься все, з чого складається трансцендентальна філософія: вона є повна ідея трансцендентальної філософії, але ще не сама ця наука, тому що в аналіз вона заглиблюється лише настільки, наскільки це необхідно для повної оцінки апріорного синтетичного знання.