82. Проблеми соціального та духовного розвитку у сучасній Україні

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Тому підвищення рівня духовності суспільства, вдосконалення культури – актуальна та необхідна умова формування гармонічної особистості, подальшого зміцнення матеріальних і духовних основ сучасного життя, подолання негативних явищ, підвищення інтересу до громадських справ.

На сучасному етапі культурний та духовний розвиток України можна визначити такими головними чинниками:

-          інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але, водночас, – досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї виклали колишній суспільний лад та притаманні йому культурна політика;

-          поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору;

-          відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести просвітницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури;

-          виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов’язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів, звичаїв, поліпшуючи цим духовний рівень української свідомості;

-           розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України;

-          поглиблюються зв’язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями;

-          зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську грецько-католицьку церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву [1].

Складність ситуації в якій опинилась українська культура полягає в тому, що розвинені національні культури з столітнім запасом традицій та своєрідним запасом міцності впливають на її розвиток. Для України такий вплив таїть певну загрозу втрати національної культурної ідентичності ще до того, як наша культура твердо стане на ноги. Водночас ми не можемо залишатися осторонь світових культурних тенденцій і маємо наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбавляючись від тягаря колоніального минулого, і, водночас, інтегруватися у полікультурне довкілля світового співтовариства.

Цілісність національної культури можна досягнути завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї. Саме ця ідея виступає загальним культурним стрижнем для формування особистості, яка має усвідомити й осмислити свою націю як об’єктивну реальність в економічному, соціальному, політичному, моральному, інтелектуальному просторі і водночас як суб’єкт світового історичного цивілізаційного процесу.

Тому, процес реформування культурної сфери, на нашу думку, мав би включати такі головні компоненти:

-          формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного буття, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством;

-          заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій, які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

-          гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;

-          створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової „культурної колонізації ” України [1].

Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсалії в сучасному діалозі світових цивілізацій. Самоствердження висококультурної особистості на сучасному етапі розвитку Української держави має проходити в унікальному світі історично складеного національного буття [2].

Таким чином, ми стаємо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері.