Природа та суспільство. Поняття природи, географічного середовища. Вчення Вернадського про біосферу та ноосферу

В процесі історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність понять «природа», «біосфера», «ноосфера». Поняття «природа» багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ (Всесвіт). Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи — середовищем життєдіяльності, яке називають природним (географічним). Це поняття має конкретно-історичний зміст. У рамках географічного середовища виділяється біосфера - поверхнева оболонка нашої планети, в межах якої може здійснюватися (здійснюється) життєдіяльність всього живого. У біосферу включають тропосферу (нижня частина земної атмосфери до 18 км висоти), світовий океан, грунт і частину літосфери — верхньої твердої оболонки земної кулі до глибини 1-2 км, де можуть жити мікроорганізми. Географічне середовище — це не тільки те, що створено природою. Люди, взаємодіючи з нею, силою свого розуму й праці створили штучний світ: міста, села, дороги і таке ін. Частина поверхні землі, яка змінена з допомогою техніки, називається техносферою. Все це так звана «друга природа», створена суспільством. Ця частина географічного середовища має тенденцію до швидкого розширення. Необхідність осмислення цього процесу зумовлює потребу в пізнанні специфічних законів взаємодії суспільства і цієї частини природи в умовах науково-технічного прогресу. Цю проблему на початку XX ст. зробили предметом дослідження П.Тейяр де Шарден, Е.Леруа та В.І.Вернадський, - перший президент Української Академії Наук. Вони впровадили в науку поняття ноосфери (грец.-сфера розуму). За В.І. Вернадським, ноосфера — це сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку. Ноосфера є новою, вищою стадією розвитку біосфери, пов'язаною з виникненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нові техніку й технології, людина справляє вирішальний вплив на процеси у земному і навколоземному середовищі її проживання, змінюючи і перетворюючи його своєю діяльністю. б) Взаємодія людини й природи Проблема «природа і суспільство» по-різному вирішується різними філософськими течіями. Наприклад, об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів. Представники натуралістичного напряму в соціології (географічний детермінізм) вважають, що джерело розвитку суспільства перебуває за його межами. Одні з них стверджували, що доля народів і держав зумовлені кліматом (Ш.Мон-теск'є), інші перебільшували значення річок і морів, абсолютизували вплив інших природних факторів на суспільний прогрес (Г.Бокль). Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства. Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З точки зору діалектико-ма-теріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей. З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером стосунків між людьми. Суспільство — це сукупність людей, пов'язаних стійкими зв'язками. Природа (географічне середовище) і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Людина генетично походить з тваринного світу і є невід'ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, постійно взаємодіє з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалась. З одного боку, в зв'язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкоряла собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого — розширювалося коло природних факторів, з якими люди повинні рахуватися. Разом з тим, розвиток продуктивних сил породжував цілий ряд складних демографічних проблем, що зумовило тенденцію зростаючої залежності людини від природи. Про це мова буде йти далі. У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи виступає суспільство. Розглянемо процес взаємодії суспільства і природи з діалекти-ко-матеріалістичноїточки зору. Природає колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало готові продукти природи (плоди рослин, результати полювання на тварин та ін.). В подальшому воно навчилося перетворювати природу й використовувати родючість землі, вугілля, нафту, метали як засоби праці. Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини (зміна дня й ночі, пори року). Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи та ін.). Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є: а)розширення меж освоєння космосу — використання нових регіонів земної поверхні, світового океану, польоти в космос; б)проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи; в)інтенсифікація використання природних ресурсів; г)посилення впливу суспільства на структуру навколиш нього середовища — зміна біосфери, енергетичного і теплового балансу, втручання в біологічні й фізичні процеси тощо. Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР), сутністю якої є революційний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства. НТР — це революція в науці та її техніко-технологічних застосуваннях: в енергетиці (перехід від традиційних джерел енергії до використання атомної), в матеріалах (створення штучних, синтетичних матеріалів), в технології (автоматизація, комп'ютеризація, роботизація і таке ін.). Все це ускладнює екологічну ситуацію на земній кулі. в) Сучасні екологічні проблеми та шляхи їх розв'язання. В результаті взаємодії суспільства і природи на сучасному етапі виникли гострі суперечності, які становлять суть екологічних проблем. Екологія (грец. eikos — житло, місце проживання) — сучасне вчення про умови існування і взаємозв'язку живих істот із середовищем їх життєдіяльності. Соціальна екологія — це вчення про умови існування, взаємодію людського суспільства в географічному середовищі. Найбільш складними сучасними соціально-екологічними проблемами, які мають глобальний характер, є : проблема вичерпності природних ресурсів; підтримка рівноваги біосфери і збереження середовища. Перед сучасним людством стоять дві основні небезпеки — можливість термоядерної катастрофи (трагічне попередження — Чорнобиль) і небезпека незворотного руйнування природного середовища. У практичній взаємодії з природою людина нерідко продовжує керуватися обмеженими регіональними і тільки сьогоденними інтересами, коли природа фактично виступає лише плацдармом, на якому розгортається суперництво різних народів, класів, соціальних груп. Усе це призвело до того, що XX ст. позначилося різким погіршенням середовища, яке оточує людину: забруднення повітря, річок, озер, морів, надмірне зростання шумових навантажень, особливо в містах, захаращення великих територій різноманітними відходами, зменшення багатьох природних компонентів та видового складу тваринного і рослинного світу, деградація грунтів та інші форми порушення цілісності природи. Забруднення атмосфери відходами промисловості, транспорту, енергетики спричинює непередбачені зміни кліматичних процесів. Радіаційні, теплові, шумові, електромагнітні зміни також порушують умови життя людей. Усе це, зрештою, пов'язане із збільшенням відходів сучасної виробничої технології в усьому світі. Сьогодні 90—98 % речовини, взятої від природи, перетворюються на відходи і забруднюють середовище. За існуючих тенденцій у 2002 році обсяг газоподібних забруднювачів атмосфери повинен досягти понад 50 млрд. тонн, викидів твердих речовин — понад 725 млрд. тонн. Дедалі гострішими на нашій планеті стають проблеми "водного голоду" і забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема. Всі вони набули глобального характеру. Основними ознаками глобальності екологічних проблем є те, що: вони мають планетарний характер, зачіпають інтереси не окремого регіону, а людства в цілому; несвоєчасність їх вирішення загрожує існуванню люд ства; вони вимагають спільних зусиль усіх держав і народів; їм властивий надзвичайно високий динамізм. Таким чином, загроза небезпеки в екологічному плані настільки велика, що для її відвернення людству в його взаємовідносинах з природою треба виступати єдиним цілим, оскільки ряд серйозних негативних ефектів інтенсивної природно-перетворюючої діяльності людини не обмежується регіональними рамками, а має планетарний характер. Як ядерна, так і екологічна небезпеки свідчать про те, що у людства спільна доля, що одна група, один регіон, одна нація не зможуть самостійно вижити і відвернути екологічні катаклізми. Єдність дій, глобальне міжнародне співробітництво у боротьбі за виживання людства вимагають розробки узгодженої наукової платформи, яка могла б бути сприйнятливою для різних соціальних верств, усіх країн і регіонів планети. Безперечно, основою такої доктрини повинна стати концепція ноосфери, а її реалізація має здійснюватися під егідою ООН. г) Демографічні проблеми сучасності Люди, які живуть на земній кулі, утворюють її населення. Це головні дійові особи у відношенні «природа - суспільство», вони творять і самих себе і всі взаємодії з природою. Тому проблема народонаселення розглядається в плані взаємодії природного і суспільного. Проблеми народонаселення вивчає демографія — наука про закономірності розвитку структури, розміщення й динаміку народонаселення. Починаючи з середини XX століття, в світі відбувається «демографічний вибух». Заданими спеціалістів, динаміка зростання чисельності народонаселення має такий вигляд: 1850рік- 1 млрд., 1930-2 млрд., 1960-3 млрд., 1976-4 млрд., 2000 рік — перевершило 6 млрд. чоловік. 90 відсотків приросту населення припадає на країни Африки, Азії і Латинської Америки. За даними ООН, до 2025 року населення планети зросте ще на 3 млрд. чоловік (в країнах Латинської Америки подвоїться). Це означає, що виробництво наявних фондів споживання треба подвоїти (виробництво зернових культур, будівництво житла, шкіл, лікарень тощо). Виникає запитання: чи не досягли ми межі можливостей природи в матеріальному забезпеченні бурхливого зростання населення? На цю проблему існують різні точки зору. Одна з них — мальтузіанство, неомальтузіанство (концепція англійського економіста Т. Мальтуса — 1766—1834 рр.). Згідно з нею кількість населення земної кулі зростає за геометричною прогресією, а виробництво матеріальних благ — за арифметичною. У зв'язку з цим, людство не спроможне прогодувати себе. Всі біди — війни, епідемії, голод, кризи, безробіття та інші катаклізми, з точки зору мальтузіанців, об'єктивно зумовлені дією природних законів зростання народонаселення. Найбільш реакційні представники цієї концепції відстоювали необхідність війн, епідемій для скорочення чисельності людей на планеті. З діалектико-матеріалістичної точки зору соціальні хвороби людства - результат не перенаселення. їх причини — в суперечностях суспільства, в недосконалості розвитку його соціально-економічної та політичної сфер. При сучасному рівні розвитку продуктивних сил, як доводять прогресивні вчені, земля може прогодувати до 10 млрд. чоловік. Основою соціального прогресу повинні бути тільки глибокі прогресивні перетворення в економічній і соціальній структурах суспільства, у зростанні продуктивних сил. Демографічне регулювання здатне прискорювати або сповільнювати соціальний прогрес, але не є його вирішальним фактором.

74. Глобальні проблеми людства, імперативи виживання.

В процесі історичного розвитку людської діяльності відбувається ломка застарілих технологічних способів, а разом з ними і застарілих соціальних механізмів взаємодії людини з природою. На початку людської історії діяли переважно адаптаційні (пристосувальні) механізми взаємодії. Людина підкорявся силам природи, пристосовувався до змін, що відбуваються в ній, змінюючи в міру цього свою власну природу. Потім по мірі розвитку продуктивних сил запанувало утилітарне ставлення людини до природи, іншій людині. Сучасна епоха ставить питання про перехід до нового шляху соціальних механізмів, який слід назвати коеволюційний або гармонійним. Глобальна ситуація, в якій опинилося людство, відображає і висловлює загальну кризу споживацького ставлення людини до природних та соціальних ресурсів. Розум підштовхує людство до усвідомлення життєвої необхідності гармонізації зв'язків і відносин у глобальній системі "Людина - Техніка - Природа". У зв'язку з цим особливого значення набуває осмислення глобальних проблем сучасності, їх причин, взаємозв'язку, шляхів їх вирішення.

Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загроза термоядерної катастрофи, загроза деградації природного середовища та екологічного самогубства людства, продовольча проблема, проблеми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями і т. д. Всі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномірністю його розвитку. Свідоме початок ще не стало найважливішою передумовою людства як єдиного цілого. Негативні результати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн, народів, окремих людей, накопичуючись в глобальних масштабах, стали потужним об'єктивним чинником світового економічного і соціального розвитку. Вони роблять все більш істотний вплив на розвиток окремих країн та регіонів. Їх рішення передбачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій на міжнародному рівні.

Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп:

1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:

а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;

б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.

2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:

а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;

б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);

в) освоєння світового океану та космічного простору.

3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:

а) проблема зростання народонаселення;

б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;

в) проблеми освіти і культурного зростання.

У першій групі проблем ми назвали проблеми інтерсоціальние, переважно політичні проблеми. І це не випадково. Відношення між державами планети, проблема демілітаризації людства - ключова глобальна проблема. Мілітаризм став "раковою пухлиною" людства. Досить сказати, що 1 / 4 вчених світу втягнута у підготовку до війни. Військово-промисловий комплекс відволікає від творчих цілей величезні трудові, матеріальні та фінансові ресурси. Ядерні держави накопичили таку кількість матеріалів, що розщеплюються, що його достатньо для багаторазового знищення всього живого на планеті. І нарешті, військові витрати - головна перешкода на шляху позитивного вирішення всіх глобальних проблем.

В умовах "потепління" міжнародного клімату, скорочення гонки озброєнь створюються політичні та економічні передумови зняття проблеми термоядерної катастрофи. Проте спокушатися успіхами в демілітаризації людства не слід. По-перше, зберігається протистояння окремих держав і небезпеку для людства локальних конфліктів і малих війн. По-друге, в умовах швидкого розвитку атомної енергетики зростає небезпека термоядерного катаклізму через безконтрольного розповзання атомної зброї і потрапляння його в руки політичних маніяків і гангстерів.

Проблема повної демілітаризації людства може бути вирішена тільки на основі усунення гноблення і експлуатації одного народу іншим, подолання економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення справедливого міжнародного економічного порядку. Ця проблема є ключовою в справі переходу до нового історичного типу природокористування, до коеволюційний механізмом розвитку людства в гармонії з природою і самим собою.

Суть екологічної проблеми полягає в небезпечному для існування людства порушення рівноваги біосферних процесів.

Відомо, що життя на Землі існує у формі біотичних круговоротом органічної речовини, заснованих на взаємодії процесів синтезу і деструкції. Кожен вид організмів - ланка біотичного кругообігу, процесу відтворення органічної речовини. Функцію синтезу в цьому процесі виконують зелені рослини. Функцію деструкції - мікроорганізми.

Людина на перших етапах своєї історії був природним ланкою біосфери і біотичного кругообігу. Зміни, що вносяться ним в природу, не надавали вирішального впливу на біосферу.

Сьогодні людина стала найбільшою планетарної силою. Досить сказати, що щорічно з надр Землі вилучається близько 10 млрд. т. корисних копалин, витрачається 3-4 млрд. т. рослинної маси, викидається в атмосферу близько 10 млрд. т. промислової вуглекислоти. В Світовий океан та річки скидається понад 5 млн. т. нафти і нафтопродуктів. Загострюється з кожним днем проблема питної води.

75. Філософські аспекти сучасного науково-технічного прогресу

В останні десятиліття почалася кардинальна революція, принципово змінює ставлення світу людини і світу природи. Вона ще не отримала загальноприйнятого назви. Це і зрозуміло - вона у витоках, ніж в розвороті. Її розквіт ще попереду.

У різних теоретичних системах вона іменується неоднаково. У марксистській термінології це «науково-технічна революція», за цивілізаційної типології О. Тоффлера -- «Соціо-технічна революція». Найчастіше її називають інформаційно-комп'ютерної або інформаційно-екологічної. Її власним внутрішнім стрижнем виступає створення і розгортання електронно-комп'ютерної та біотехнології. Її результатом в самому широкому сенсі може стати нова цивілізація, умовно кажучи «постіндустріальна», «інформаційна», «Інформаційно-екологічна».

Суспільство, контури якої ми тільки-тільки виявляються, буде характеризуватися новим і цілком особливим місцем у ньому інформації і знання. Вже сьогодні в найбільш розвинених країнах основні галузі промислового і сільськогосподарського виробництва, зв'язок та комунікації, побут і розваги, освіта та духовна життя міцно спираються на досягнення фундаментальних наук, стаючи все більш і більше наукомісткими. Пошук, створення і зберігання, смислова трансформація, тиражування та розповсюдження знань займає все більше місце в діяльності людей. ІНФОРМАЦІЯ СТАЄ цінним продуктом І основні товари.

Ці положення спонукають до того, щоб пильніше придивитися в саме ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЯ». Ще недавно, так би мовити, в докібернетіческую пору інформація розумілася як передача повідомлення. В останні десятиліття на хвилі кібернетичного буму це поняття переосмислювалося та поглиблювалося. Сьогодні воно трактується як деяка субстанція, яка живить дослідників, вчитуються в непізнане, тих, хто стоїть біля керма процесів управління виробництвом і соціальним життям.

Виникли філософські концепції, в яких інформація ставилася в один ряд з протяжністю і рухом. Інформаційність трактується в них як властивість всього Універсуму і кожної його складової. При всьому цьому логічно суворого загальноприйнятого визначення інформації поки немає.

І на побутовому рівні вже ходять приказки типу «інформація-мати ерудиції». Розуміння того, що інформація є певний змістовний згусток будь-якого знання, його внутрішня домінанта, глибинний стрижень стає широко поширеним. Вважаючи можливість розвитку суспільства як «інформаційного», ми тим самим стверджуємо, що центр ваги в «Техносфера» і взагалі у всій штучної середовищі людського буття переміщається з «енергетичних» і «речових» моментів на «інформаційні».

Високі технології кінця століття (електроніка, інформатика, космічне виробництво, біотехнології і т. д.) виводять виробництво на новий рівень, принципово відмінний від попередньої історії. У їх особі світ вдивляється у своє найближче майбутнє. Дійсно, створення цих технологій цілком можна охарактеризувати як революцію, тобто радикальне якісне перетворення відносно Людства і Природи.

Весь світ виробництва там, де він вступив у фазу революційних змін, разюче змінює свій вигляд. Змінюється співвідношення виробництва благ та сфери послуг у користь останньої. Знижується вагомість важкої промисловості, йде її розукрупнення, диверсифікація (множення різноманіття). Жорсткі вертикальні моноструктури замінюються територіально розсіяними виробничими мережами. Інтелектуальна діяльність піддається всебічної «технологізації». Комп'ютерна технологія розширює можливості розумових актів, роззброює пам'ять, створює передумови для творчих злетів.

У цій ситуації різко зростає необхідність створення «республіки вчених», тобто того співтовариства, яке займалося б безперервної атакою незвіданого, побільшила б «розумову силу» роду людей. Високо значущим стає масове освіту, яке базується на основі фундаментальних звершень науки. Країна, де нехтують сферою освіти і повертаються спиною до науки, приречена на гниття.

Далекоглядні економісти давно усвідомили значимість «людського капіталу». А це означає, що найбільш вражаючий результат, найвищу ефективність дають «вкладення» у людини. Майбутнє економіки, екології, взагалі людського життя залежить перш за все від того, який інтелектуальний багаж людей і який їхній духовний, моральне обличчя.

ІНФОРМАЦІЙНО-Комп'ютерні РЕВОЛЮЦІЯ Готує БАЗУ ДЛЯ ГЛИБОКИХ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН. Вони охоплять всі поверхи суспільної цілісності - соціальний устрій, господарське життя і праця, області політики і освіти. Традиційні уявлення про соціальні структурах, характерні для XIX ст. або 1-й половини XX ст., цілком ймовірно, підуть у минуле. Вже відбуваються процеси, що призводять до того, в промисловому виробництві залишається все менше «синіх комірців» (робочих). Зате все більше стає «білих комірців» (спеціалістів) і «сталевих комірців» (роботів). Виникає новий шар працівників з високою інтелектуальної кваліфікацією. А. Тоффлер називає його «когнетаріат».

Інформаційна технологія стрімко розвивається. Так, в 1971 р. перший у світі мікропроцесор ( «Кремнієвий чіп») містив 2300 транзисторів і дозволяв виконувати 60 тисяч операцій в секунду. У 1993 р. комп'ютер п'ятого покоління містив вже 3 млн. 300 тисяч транзисторів і виконував 166 млн. команд в секунду. Знавці та експерти вважають, що до кінця сторіччя з'являться комп'ютери шостого та сьомого покоління, які будуть утримувати в кожному процесорі 80-100 млн. транзисторів і виконувати до 2 мільярдів команд за секунду.

Істотно зміниться і духовно-культурна сфера суспільства. Інформаційна технологія стане потужним генератором і різким підсилювачем культурних зрушень та інновацій. Вона викличе суперечливі та неоднозначні процеси. Електронні засоби індивідуального користування дозволять будь-якій людині отримувати необхідну інформацію. І це змінить характер масової культури, системи освіти, розширить кругозір кожної окремої людини .. Два протилежних процесу в культурі - Массіфікація і демасифікації, - взаімопереплетаясь, викликають чимало непередбачуваних колізій і несподіваних можливостей. У цілому вони виведуть культуру на інший якісний рівень.

Інформаційна революція не може не зачепити сферу політичних відносин. З одного боку, наслідки її відрадні: розширення можливостей безпосередньої участі кожного в прийнятті демократичних рішень, зміцнення демократичної індивідуальної свободи. Але разом з тим виникає небезпека всеосяжного контролю правлячих структур над людьми, аж до маніпулювання ними. Подолання цього протиріччя можливо лише на шляхах недопущення будь-яких форм тоталітаризму і захисту гідності та свободи кожної людини.

І, нарешті, інформаційна революція зробить серйозний вплив на саму людину, його спосіб життя, рід занять, самопочуття. Зрозуміло, багато що залежить від того, в якому соціальному контексті буде протікати інформатизація людського життя, як вона буде пов'язана з демократизацією соціальності, гуманізацією духовної атмосфери. Проте можна припустити, що формування банків знань, доступних для всіх, становлення інформаційної епістемології (теорії пізнання) нададуть вплив на характер інтелектуальної діяльності.

У світ разом з комп'ютеризацією входить новий вид реальності - «ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ», штучна псевдосреда, з якою можна спілкуватися як зі справжнім. Ця нова технологічна середу надасть потужний (і поки що абсолютно непередбачувана) вплив на людську психіку. Сьогодні ця перспектива виявляється, в Зокрема, у феномені маніяків комп'ютерних ігор і екстатичної (що знаходиться в стані екстазу) заглибленості в «віртуальну реальність».

Діалог мікропроцесорної системи і людини, перетворившись на постійний і необхідний момент життєвого шляху, багато в чому істотно перетворює процес навчання, професійна робота, дозвілля, лікування. Високий рівень інформованості, просто не можна порівняти з сучасним, пробудження творчого потенціалу, небачені способи спілкування людей - все це породить інший тип людської особистості.

Характеризуючи прийдешнє суспільство як інформаційне, що виникає на основі комп'ютерної технології, варто, мабуть, зробити одне важливе доповнення. Як зазначалося вітчизняними дослідниками (наприклад, А. Д. Урсул), це суспільство має бути не тільки інформаційним, але й екологічним. Висування в постіндустріальному суспільстві на перший план інформаційних проблем ще не вирішує усіх проблем щодо «суспільство-природа». Назріває глобальний екокрізіс (про нього докладніше - в наступній лекції) владно вимагає повороту суспільства в сторону коеволюційний завдань, тобто досягнення оптимальних відносин людства і його природно-екологічного середовища. Виробництво не може не стати екологізованих. Інакше ми захлибнуся в його відкинуло, погубимо природні умови нашого проживання.

Як це не сумно, але речові та енергетичні ресурси вичерпуються. Вже є обгрунтовані розрахунки, на скільки зможе вистачити в доступному для огляду майбутньому невідновлюваних ресурсів (вугілля, нафта, газ та ін.) Але є один ресурс, який стрімко зростає - інтелектуальний, інформаційний і перш за все ресурс науково-технічного знання, освіченості, інформованості людей. Спираючись головним чином на цей ресурс, включаючи і духовно-моральне багатство, людство в змозі подолати назріваючу глобальну нестабільність і вийти до нових горизонтів історії.

Завершуючи лекцію про філософські проблеми сучасного розвитку науки і техніки, поставимо питання: чи є майбутнє у науково-технічного прогресу? Чи у всіх відносинах його можна розглядати як прогрес?

Справа в тому, що, створюючи «техносферу», людство тіснить природу, антропогенне (пов'язане з діяльністю людини) вплив на біосферу Землі стає згубним, перериваються природні цикли відновлення природних ресурсів. Плата за зручності, комфорт, високі врожаї та будинки з гарячим водопостачанням виявляється непомірно висока. Мабуть, не за всіма параметрами і не у всіх відносинах науково-технічний прогрес є благо. Багато чого в ньому лякає швидко обертається злом. Перед людством виникли глобальні проблеми виживання роду людей.

76. Техніка як фактор розвитку цивілізації. Критика технологічного детермінізму та індетермінізму

   Детермінізм - це філософське вчення про об'єктивну закономірною взаємозв'язку і взаємозумовленості явищ матеріального і духовного світу. Центральним ядром детермінізму є положення про існуванняпричинності, тобто такого зв'язку явищ, в якій одне явище при певних умовах з необхідністю породжує, виробляє інше явище.  Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато з яких виражаються у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинногохарактеру, тобто прямо не містять в собі моментів породження, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, функціональні залежності, відносини симетрії і т.п. Особливо важливим у сучасній науці виявляється імовірнісні співвідношення, формулювати мовою статистичних розподілів і статистичних законів. Проте всі форми реальних взаємозв'язків явищ в кінцевому рахунку складаються на основі загально діючої причинності, поза якою не існує жодного явища дійсності, в т.ч. і такі події, в сукупності яких виявляються статистичні закони. 

Принциповим недоліком колишнього детермінізму було те, що він обмежувався однією безпосередньо діючої причинністю, до того ж потрактований чисто механічно, в ньому заперечувалася об'єктивнаприрода випадковості, ймовірність виводилася за межі детермінізму, статистичні зв'язки принципово протиставлялися матеріальної детермінації явищ. Пов'язаний з метафізичним матеріалізмом колишній детермінізм не міг бути послідовно реалізований у ряді важливих галузей науки про природу, особливо соціального життя і явищ свідомості. Ефектне проведення ідей детермінізму тут стало можливим тільки завдяки діалектичному та історичному матеріалізму. 

Ядром марксистської концепції соціального детермінізму є визнання закономірного характеру суспільного життя. Це, однак, не означає, що хід історії визначений заздалегідь і здійснюється з фатальною необхідністю. Закони суспільства, визначаючи основну лінію історичного розвитку, разом з тим не зумовлюють різноманіття діяльності кожного окремого індивіда. У суспільному житті постійно складаються різні можливості, здійснення яких багато в чому залежить від свідомої діяльності людей. Детермінізм не тільки не заперечує свободи, але, навпаки, передбачає здатність людини до вибору мотивів і цілей діяльності. 

Детермінізмові протистоїть індетермінізм, що відмовляються від визнання причинності взагалі, або, принаймні, її загальності. Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, яка проголошує, ніби протягом всіх процесів зумовлюється дією нематеріального «цілеспрямованого початку». Стимулом для пожвавлення індетерміністіческіх поглядів у 1-й чверті 20 століття послужив факт зростання у фізиці ролі статистичних закономірностей, наявність яких було оголошено спростовує причинність. Однак діалектико-матеріалістична трактування співвідношення випадковості і необхідності, категорій причинності і закону, розвиток квантової механіки, розкрила нові види об'єктивної причинного зв'язку явищ у мікросвіті, показали неспроможність спроб використовувати наявність імовірнісних процесів у фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму. 

Еволюційна теорія Дарвіна, яка дала матеріалістичні пояснення відноситься до доцільності в живій природі, розвиток кібернетики, що створила вчення про саморегулюючі системах, завдали нищівного удару по ідеалістичної телеології, фаталізму, вченням про приречення і підтвердили правильність усіх принципових посилок сучасної діалектико-матеріалістичному детермінізм.  Принцип детермінізму служить керівним початком в усіх галузях наукового знання, ефективним знаряддям осягнення істини.  Індетермінізм - це філософське вчення і методологічне пізнання, яке заперечує пізнавальну цінність причинного пояснення в науці. В історії філософії, починаючи з ін грецької філософії аж до теперішнього часу індетермінізм, і детермінізм виступають як протистоять концепції з проблем обумовленості волі людини, його вибору, проблеми відповідальності людини за скоєні ним вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовувалися до пояснення людського вибору та поведінки звинувачує прихильників детермінізму в фотолізме. Марксизм виходить з того, що детермінізм не тільки не передбачає фотолізу, а навпаки, саме дає грунт доразумного дії.  У сучасній буржуазній філософії набули поширення різні форми індетермінізму. Так Баденська школа неохамтіанства обмежувала принцип детермінізму тільки областю наук про природу і заперечувала його застосування до «наук про дух». Неопозитивізм, прагматизм і персоналізм намагаються обмежити детермінізм тільки логічної сферою.  Проблема індетермінізму і детермінізму стала особливо актуальною в зв'язку з розвитком сучасної квантової фізики. Було встановлено, що принципи класичного детермінізму не придатні для характеристики процесів мікросвіту. У зв'язку з цим робилися спроби тлумачення основних законів квантової теорії в дусі індетермінізму і агностицизму. При цьому одна з історичних форм детермінізму, а саме механічний детермінізм, ототожнювалася з детермінізмом взагалі. Труднощі в осмисленні проблем причинності в сучасній фізиці мали своїм наслідком посилення тенденцій до індетермінізму в сучасній буржуазній філософії. Так, Б. Рассел, Х. Рейхенбах, Ф. Франк стверджують, що детермінізм взагалі не мав, наукової цінності; аксіома причинності, на їхню думку, не входить до складу навіть класичної фізики, бо твердження про причинність не може бути зведене до відношення між спостережуваними фактами, оскільки результати вимірювання носять характер імовірнісного розподілу. Вираженням індетермінізму були ідеї про «свободу волі» електрона, про те, що поодинокі мікроявленій управляються телеологічним силами і пр. 

Діалектичний матеріалізм, відкидаючи індетермінізм, в той же час показує, недостатність колишніх механічних уявлень про детермінізм і на основі досягнень сучасних природних і суспільних наук формують нове узагальнене уявлення про детермінізм.

77. Філософські школи стародавнього китаю та індії

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської

цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії,

Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були

такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються

специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед,

кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних

релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».

Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували

різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.

«Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших

ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ

складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що

не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід

розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б

смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у

VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з

християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних

елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу

речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить

вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища

психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду

спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці

між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.

Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього

світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні

особливості:

Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже

у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин

на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності

створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і

зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення

видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву

ля Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву

конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність

самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне

вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її

етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою

вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення

перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,

благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих

моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція

є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до

старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у

вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З

точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та

знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища

духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.

Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм

наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу.

Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і

безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно

з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку,

перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної

підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”,

неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції

взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист

природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її

законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка

була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання

природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і

в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді

в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є

широкомасштабним явищем.

78. Антропосоціогенез. Проблема людського начала. Біосоціальна сутність людини

Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.

Вирішення проблеми походження людини у світоглядній історії має гіпотетичний характер. У міфологічному світогляді походження людського життя пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникненням з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем у перекладі з мови північноамериканських індіанців одживає означає “його рід”). Тобто це рослина, птах чи найчастіше, тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Згадаймо, хоча б твори Ф. Купера про індіанців, про назви родів чи племен – рід ведмедя, плем'я бізона тощо [3; 12].

У такому розумінні походження людини дістало відображення господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто “привоююча економіка”. З переходом до землеробства у міфології з'являється інший мотив: велика Праматір – Земля у її шлюбі з Батьком – Небом породжує усе живе, у тому числі й людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що має відображення у міфах: людина виникає, наприклад, з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає мистецтву та ремесла (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження життя людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, хоча там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.

Космічні гіпотези походження людини виникають ще в давнину. Вони досить популярні і сьогодні, коли людина почала освоювати ближній космос і дедалі проникати у далекий Космос. Їх сутність можна коротко сформулювати так:

• у Всесвіті знаходиться “насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до У ст.. до н. е. – вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Нині, коли в метеоритах знайдені практично усі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається на якісно нових засадах;

• космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. Отже, з цього погляду життя людини є суто космічним явищем;

• життя на Землі є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

В сучасній космології існує антропний, або антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика еволюціонували у напрямі створення думаючої істоти на Землі (і, очевидно, на інших планетах біля інших зірок), людини, через яку матерія усвідомлює сама і свідомо регулює свій подальший розвиток [6; 7].

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну (земну) передісторію. Думки про це з'явились ще в Стародавній Греції (Анаксі-мандр) люди, як і всі живі істоти, зародились спочатку у воді, потім почали заселяти і землю, на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Та минуло понад дві тисячі років, перш ніж наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж. Б. Ламарк і особливо Ч. Дарвін переконливо довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою в ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. [7; 12].

Ця спільність проявляється у тому, що ми маємо спільні риси будови тіла, подібність у розвитку зародків людини і тварини та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомофізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомофізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель цілком правильно назвав “знаряддям знарядь”, голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з висловленим вище є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу, та про це будемо говорити далі.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони пов'язані з сучасними науково-технічними досягненнями людства, зокрема з освоєнням космічного простору, створенням роботів, вирощуванням зародків людини у пробірках та інших. Їх основою є думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про якогось великого експериментатора. І якими б неймовірними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумно відомого людству принципу: “цього не може бути, тому, що це не може бути ніколи” [16, 25].

Загалом же сучасна класична наука дає нам підтвердження тільки природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова ( як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише в їх складності, високо організованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовин, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Навіть посилання на те, що людина – єдина розумна істота на Землі, чим вона і відрізняється від тварин, – переконливі за своїм змістом. Зародки “розумності” є і в тварин, вона породжена еволюцією форм відображення зовнішнього світу в живій природі. Мова, зокрема, йде про те, що психіка високо-організованих тварин (тобто таких, що мають центральну нервову систему та розвинений головний мозок) є передумовою виникнення і розвитку людської розумності.

Таке розуміння походження людського життя дає підстави сьогодні стверджувати, що в системі “людина -світ” майже всі гіпотези пояснюють людське життя як земне явище [19; 10].

Отже, соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Головною підсумковою властивістю особистості виступає світогляд.

Особливим компонентом особистості є її моральність. Мета життя людини проявляється в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття – смерть. З усвідомленням кінцевого людського особистого буття можна зрозуміти ціль життя, пізнати людину, зрозуміти те, що природа або творець створили цю конкретну людину, усвідомити цінність і неповторність людського життя, тобто бережливого ставлення до неї.

За Аристотелем (384 – 32 до н. е.), справжня мета людського життя – блаженство, яке називається діяльністю. Діяльність душі пізнавальна. Але пізнання істини є самою привабливою із усіх діяльностей. Діяльність розуму відрізняється значимістю та цілісністю і містить у собі насолоду, яка підсилює енергію. Саме до такої мети і повинна прагнути людина.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях. Знання основ безпеки дозволить людині вирішити цю проблему, розширити аспекти самозахисту особистості й, зокрема, розвинути у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя.

79. Особистість у вимірах філософського дослідження

Що таке особистість? Особистість — це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям "індивід". Отже, особистість — це людина, індивід. Але він являє собою одночасно і соціо-природну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують її вже як суспільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов'язані, являють собою природну основу її здібностей. Ці здібності — вельми важлива умова високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати ролі, наприклад, пам'яті чи музичного слуху індивіда у певних сферах людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності можуть розвиватися у процесі пізнання (у тому числі і навчання) та практичної діяльності. Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту (тобто як результат напруженої праці). Якщо людина, наприклад дитина, здорова, то шляхом виховання, самовиховання, практики у неї можна сформувати найрізноманітніші як загальні, так і спеціальні (художні, математичні, лінгвістичні та ін.) здібності. Здібності вельми високого рівня розвитку називають талановитістю чи геніальністю. І талановитій людині, і генію як індивіду властива неповторна своєрідність якостей.

Треба враховувати, що у процесі еволюції людини її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами. Тому точніше говорити не про"біологічну і соціальну", а про "соціально-біологічну" і "соціальну" природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона в свою чергу спирається на ще глибший фундамент — матінку-Природу.

Отже, індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Поняття ж особистості акцентує увагу на соціальне значущих рисах людського індивіда. Якщо сказати коротко, то особистість — це суспільний індивід, якому притаманні соціальне значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціальне значущих якостей у індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда. Система ж ця динамічна, рухлива і в той же час відносно стійка. У ході історичного розвитку індивід може набувати одні та втрачати інші соціальні якості, але є якості і непроминущі. Наприклад, інтереси особистості у різних умовах можуть бути різними, але інтерес як такий притаманний їй завжди. Він є рушійною силою дії індивіда.

Особистість, таким чином, являє собою системну якість. Вона здобувається індивідом у практичній діяльності, зокрема у праці та в спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли його, так би мовити, залучено до суспільних відносин, до спілкування з людьми. Тому поняття особистості треба розкривати через практичну діяльність. Така діяльність являє собою основу формування та розвитку особистості. Чим повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, між-особові стосунки, тим глибше пізнаємо суть та структуру кожного, хто вступає в ці стосунки.

Людський індивід, у даному випадку особистість, має величезну кількість взаємопов'язаних суспільне цінних рис. Серед них — розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, інтуїція, здатність до самонавіювання, самооцінки, наслідування, ризиковість, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як природні, так і соціальне значущі риси.

Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соці-ально значущий характер. Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність, доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм, принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвижництво, самозреченість, благородство, великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість, сором'язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість, почуття нового, вірність, відповідальність.

Звичайно, тим чи іншим індивідам властиві і багато негативних, аморальних якостей. До них, наприклад, можна віднести егоїзм, нігілізм, кар'єризм, грубість, користолюбство, тунеядство, боягузтво, святенництво, чванливість, цинізм, наклепництво, зверхність, мстивість, злостивість, зазнайкуватість тощо.

Багато рис особистості відносяться одночасно і до психологічних, і до моральних якостей. Наприклад, гуманізм, переконаність, сильний характер, емоції, мужність. Поняття "морально-психологічний клімат колективу" підкреслює, крім усього іншого, єдність моральних та психологічних якостей, які властиві членам даної соціальної спільності.

Кожна із численних якостей даного індивіда може істотно відрізнятися від відповідної якості іншої людини, скажімо, за ступенем своєї розвинутості. Наприклад, мужність. Одна людина може у небезпечній для неї обстановці діяти вельми рішуче, мобілізовувати свої моральні та психологічні сили для досягнення певної мети, піти на самопожертву, принести у жертву свої інтереси в ім'я інтересів інших людей, навіть жертвувати власним життям. Інша ж людина не має цих якостей. У такого роду суб'єктів переважають почуття страху перед явищами, які загрожують здоров'ю або життю. Звичайно, діапазон ступенів розвинутості тієї чи іншої риси буває дуже широким у однієї і тієї ж людини залежно від періоду її життя, рівня соціального розвитку, світогляду, моралі чи конкретної життєвої ситуації. Різною є і суспільна значущість певних якостей людини.

Усі ці як позитивні, так і негативні соціальне значущі якості є продуктом впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на дану особистість, а також продуктом самовиховання. Сформовані ж суспільством і самою людиною її якості справляють величезний вплив на розвиток як суспільства, так і самої особистості. Саме тому ці риси, якості особистості називаються соціальне значущими.

Зазначений набір соціальне значущих рис індивіда, які у кожній особистості певним чином комбінуються, взаємно посилюють чи послаблюють одна одну, являє собою системну якість. Подібна своєрідність особистості, її неповторність, сукупність її соціальне значущих відмінностей від інших людей становлять індивідуальність. Це відмінність кожної конкретної особи від іншої в залежності від інтелекту, характеру, темпераменту, потреб, інтересів, здібностей, схильностей. Звичайно, всі ці прояви індивідуальності певною мірою спираються на природну основу, на анатомо-фізіологічні задатки людини. Але вони формуються, удосконалюються у процесі суспільної практики, спілкування з іншими людьми, засвоєння індивідом соціального досвіду.

Таким чином, індивідуальність являє собою таку системну якість, яка виражає неповторну, оригінальну єдність природних та соціальних рис людини.

80. Свобода, вибір, відповідальність, воля як сутнісні основи становлення особистості