47. Ідеї суспільного прогресу у творчості і.Франка, л.Українки, м.Драгоманова.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – мислитель, історик та етнограф.

Центральне у світоглядній позиції – ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. Соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістськє суспільство, шлях – федералізм. Байдужий до національно-політичної самостійності України.

Мислитель позитивістсько-натуралістичного плану, скептик, навіть атеіст.

Іван Франко (1856-1916)

Всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. В центрі філософії – людина, основний закон людяності – праця; це єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу.

Соціаліст, але не приймав ідеї диктатури пролетаріату і класової боротьби. Соціалістичні переконання базуються на загальнолюдських, а не на класових цінностях.

Держава не повинна існувати, шлях до соціалізму – “народне відродження” через культурну та освітницьку діяльність. Раціоналіст, підтримувава еволюційну теорію.

Леся Українка (Лариса Косач) (1871-1913)

Романтично-екзистенціальна спрямованість.

Міфологічно-антеїстична ідея органічної зрощеності людини з природою, антропологічної наповненості природи. Оспівування ліризму української душі і драми її релізації.

Будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів.

48. Філософські аспекти історичної концепції м.Грушевського.

^ М. Грушевський (1866–1933 рр.) – український історик і громадський діяч. Основні твори – «Історія України-Русі», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мис­лив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українсь­кого народу, яке він пов'язував із загальнодемократичними пе­ретвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного ма­теріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

2 вариант

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. І хоча він вважається народником (вважав народ основним чинником історичного прогресу), зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за традиційне народництво. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої. 

Дуже велике значення Грушевський надавав постаті Б. Хмельницького. За загального скепсису до постаті гетьмана, Грушевський вважав, що Б.Х. спромігся зробити набагато більшо, ніж будь-хто на його місці, і що успішний ісход війни був в дуже ведикій мірі заслугою гетьмана. Навіть І.Мазепу Грушевський вважав лише продовжувачем політики Хмельницького щодо незалежності України.

Великою заслугою Грушевського є “українізація” Київської Русі. Він довів “українськість” багатьох земель Київської Русі (київське, чернигівське, галицько-волинськє князівства, полєсьє), та навіть змусив російських істориків визнати його правоту.