13. Зв’язок краєзнавства з іншими науками та сід.

Перелік груп історичних дисциплін, які корелюють із системою краєзнавства, має у нього такий вигляд:

- комунікативно-евристичні, інформативні: історична бібліографія і її розділи – бібліографічна евристика, інформатика, історіографія історичного краєзнавства, історіографія джерелознавства, джерельна, джерелознавча та архівна евристика;

- комплекс дисциплін, об’єктом вивчення яких є різні сторони і аспекти матеріальних джерел; археологія, нумізматика, боністика, емблематика, сфрагістика, геральдика, вексикологія, фалєристика;

- етнографія з усім комплексом джерел, які вона вивчає;

- музеєзнавче джерелознавство і музеєлогія;

- дисципліни, що вивчають словесні джерела і форми їхньої фіксації знаковими системами: джерелознавство, дипломатика, палеографія, неографія, філігранологія, кодикологія, текстологія, епіграфіка, літописознавство;

- історико-філологічні дисципліни, особливо оно­мастика і топоніміка;

- комплекс історико-географічних та економічних дисциплін: історична географія та картографія, демографія, історія народного господарства, промислів тощо;

- дисципліни, предметом яких є вивчення кількісних показників матеріальних об’єктів чи людських спільнот: історична метрологія, хронологія, генеалогія.

22. Краєзнавчі дослідження в 60-80-х рр.. 18 ст.

Традиція докладних статистико-географічних описів територіальних одиниць бере в Росії свій початок від Академічних експедицій 1768 – 1774 рр., задум яких належав М. Ломоносову. Головним завданням цих експедицій вважали вивчення "натуральної історії", природних багатств, особливостей культури і побуту різних народів. Академічну експедицію в Україну 1770 р. очолював Х. Ейлер, син відомого математика Л. Ейлера. Експедиція досліджувала великий район від Києва до Бахмута і Запорозької Січі, уточнивши географічні координати багатьох населених пунктів, провівши серію астрономічних та метеорологічних спостережень. Після закінчення досліджень у Січі Ейлерові видали почесний "атестат" про зарахування його у Військо Запорозьке. За матеріалами експедицій було створено величезну, добре деталізовану карту Середнього і Нижнього Подніпров’я. Матеріали, зібрані Х. Ейлером, були відображені у першому російському географічному словнику 1773 р.

Академічні експедиції 1768 – 1774 рр. дали безцінний історико-географічний і етнографічний матеріал, що стосувався господарства, населення, історичних пам’яток тощо. Успіх експедицій забезпечило цілеспрямоване збирання відомостей і матеріалів про різні народи, відповідно до анкети, розробленої відомим географом і істориком В. Татіщевим. Природно, що й самі експедиції, і створені за їх матеріалами праці мали виразно росієцентристське спрямування.

За дорученням Сенату в кінці 60-х років ХІХ ст. інженер, пізніше відомий історик О. Рігельман описав південно-східну частину сучасної України – землі донських козаків. На відміну від пізнішої, значною мірою компілятивної праці Рігельмана "Летописное повествование о Малой России", перша його праця була витримана у статистико-географічному ключі, причому в ній вперше наводилися дані про чисельність і становий склад чоловічого населення Донського краю (окремо подані дані щодо регулярних військ, козацтва, українців на Дону). Рігельман вперше застосував метод політичної арифметики, гіпотетично підраховуючи кількість козаків і всього населення України на середину XVII ст.

Як правило, початок козацько-автономістської версії українського минулого пов’язується з "Історією Русів". Насправді ж її витоки глибші. У Петербурзі 1773 р. побачила світ невелика книжечка, яка в традиціях тих часів мала довгу назву "Краткие географические, политичсские и исторические известия о Малой России, с приобщением украинских трактов и известий о почтах, також списка духовных й светских тамо находящихся ныне чинов, числе народа и прочая". Автор цього першого комплексного землеописання України не встановлений; відоме лише ім’я видавця – В. Рубан. На думку В. Кравченка, автором (або одним із них) міг бути російський історик і географ Г. Міллер. Книга була своєрідним довідником-путівником, але причетність до її видання чиновників Малоросійської колегії і правителя Малоросії П. Рум’янцева-Задунайського забезпечили досить високий ступінь достовірності вміщених у ній відомостей про минуле України, її географію, клімат, населення, шляхи, адміністративний устрій, церковне життя. При цьому колишню Гетьманщину розглянуто як окрему, цілісну державу; щодо її інституцій чи функцій постійно вживається термін "національний". Особливо важливим є те, що у книзі перелічено всі тогочасні українські полки та міста у кожному з них. Отже, саме від "Кратких географических, политических и исторических известий о Малой России" слід вести початок антикварного напряму в українській історіографії, а водночас і генеалогію українського містознавства.

Інтерес до історичних знань, що яскраво виявився в Україні у 70-х роках XVIII ст., мав виразне політичне підґрунтя: саме в цей час українська старшина почала петиційну кампанію, добиваючись від уряду Катерини II "зрівняння в чинах" з російським дворянством. Це засвідчила видана у 1777 р. у Санкт-Петербурзі "Краткая летопись Малая России с 1506 по 1776 год с изьявлением настоящего образа тамошнего правлення и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральних старшин, полковников и иерархов, а также землеописание, с показанием о почтах й других нужных сведений". Одним з авторів її був колишній київський полковник О. Безбородько, видавцем – згадуваний вже В. Рубан. Про політичну заангажованість авторів свідчить, зокрема, той факт, що для доведення прав старшин вони не зупинилися перед підтасовкою даних Зборівського реєстру 1649 р., завищивши число козаків на 20 тисяч.

Хоч М. Грушевський вважав, що ця друга праця була компіляцією з анонімного "Краткого описання Малороссии", що поширювалося в рукописних списках ще в 30-х рр. XVIII ст., її роль у становленні української історіографії виявилася помітною. Відомий спеціаліст у галузі української історіографії В. Кравченко пов’язує з цими двома публікаціями В. Рубана зародження новітнього народознавства. Вихід у тому ж році опису весільних обрядів на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що його здійснив Г. Калиновський, поклав початок українській етнографії.

Важливим джерелом для історичної регіоналістики є кілька атласів Дніпра XVIII ст. Найдокладніший серед яких виконала 1786 р. Адміралтейська колегія на основі топографічних напрацювань групи С. Коковцева. Його цінність полягає в позначенні на 35 картах прилеглих до Дніпра сіл, хуторів, фортець, міст. За картами можна нарахувати 145 населених пунктів, у тому числі 22 міста й містечка.