21. 1. Проблема походження української мови та її місця серед інших мов світу;

Українська мова нележить до східнослов’янської підгрупи живих слов’янських мов (+ російська, українська, білоруська)

Спільнослов’янську мову існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Тривалий неоднозначний процес: перетворення і формуванням слов’янських племен в окремі народності =>перетворення\формувалися слов’янських мов. Українська мова є спадкоємицею мов слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо¬годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи-вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

2. Специфіка сакральної комунікації; основні етапи становлення українськомовної літургії.

Сакральна комунікація - це особливий вид комунікації, де принаймні один із суб'єктів, що беруть участь в ній, є божеством (Богом, богом, демоном, духом і т.п.) або іншо. не персоніфіковано. магічною силою.

У всіх релігіях можна виявити віру в можливість спілкування людини з надприродними істотами , і в практиці віруючих усіх конфесій присутніє регулярне звернення до Бога\божества (молитви , гімни , богослужіння і т.п.). Різного роду випадки сакральної комунікації описані в багатьох текстах , що є важливими елементами духовної культури людства , причому деякі з цих текстів оцінюються віруючими відповідних конфесій як священні (Авеста розповідає про спілкування Заратуштри з Ахура- Маздою, Тора - Мойсея з Ягве, Коран - Мухаммеда з Аллахом і т.д.

Головна особливість сакральної комунікації полягає в тому, що, крім людей, можливими комунікаторами і комунікантами можуть бути різного роду надприродні істоти, «набір» яких розрізняється в різних релігіях. Особливо багато їх в політеїстичних релігіях.

У сакральній комунікації важливу роль відіграють також властивості людей, що вступають у контакт з божествами, бо від них часто залежить не тільки результат комунікативного акту, а й те, відбудеться він взагалі чи ні.

Виходячи з особливостей релігійної свідомості , можна провести певну диференціацію суб'єктів за ступенем їх могутності\величиною тієї магічної сили , якою вони володіють або до якої вони долучені. У політеїстичних релігіях є певна ієрархія божеств у пантеоні і Пандемоніум , в монотеїстичних - ієрархія ангелів і демонів. + аналогічна диференціація для людей. Становище суб'єкта в такій ієрархії показує: чим вища позиція , чим ближче комунікатор до божества, і чим вище при цьому положення, тим - у загальному випадку - більше шансів отримати бажане, досягти позитивного ефекту комунікації.

Інша особливість сакральної комунікації полягає в специфіці використовуваних текстів. Те, що використовується як текст в такого роду комунікації (особливо в первісній культурі та культурі древніх цивілізацій), часто розуміється як текст тільки в семіотичному сенсі, не будучи вербальним (мовним) текстом. Невербальні тексти використовуються і в профанної комунікації, але в сакральній комунікації вербальний текст (якщо він є) часто вважається всього лише складовою (причому часто - далеко не найголовнішою) сакрального ритуалу, який може розумітися як семіотичний текст. У сакральної комунікації особливого значення набуває правильність продукування тексту - як його вербальної, так і невербальної складових.

---

Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі в якості літературної мови почала використовуватисяцерковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалектумакедонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):

• літургійні («Остромирове Євангеліє» 1056—1057 р.р., «Галицьке (Євсевієве) Євангеліє» 1144 р.);

• житійні («Житіє Феодосія Печерського», «Сказання про Бориса та Гліба»);

• проповідницькі («Поученіє Кирила Туровського», «Слово про закон і благодать» митрополита київського Іларіона).