2. Філософські підходи до перекладу тексту; українськомовні переклади сакрального тексту.

Переклади Констянтина та Мифодія, їх учнів та послідовників

Латинські та німецькі архієреї з великим незадоволенням оцінювали перекладацьку діяльність Кирила і Мифодія. Богослужіння церковнослов'янською мовою викликало багато нарікань як єретичне, адже вважалося що бога можна славити тільки єврейською, грецькою і латиною. Кирило і Мифодій усвідомлювали що тексти мають наближатися до місцевих говірок, тому звуковий рівень біблійних текстів було втрачено одразу. Зразком слугувала грецька мова. Перші переклади біблійних текстів заклали так звану стару книжну традицію.

Яков Кам'янчанин, Острозький клірик Василій, Герасій Смотрицький, Христофор Філалет (автор Апокрисиса), Іван Вишенський, Кирило Транквіліон - найдавнішимі перекладачі й поширювачі або популяризатори українськомовних біблійних текстів.

У 16 ст. Євангеліє було багаторазово перекладено українською. В середині 16 ст. українська мова частково вводиться в конфесійні відправи. До кінця 16 ст. у багатьох храмах україни звучала староукраїнська літературна мова. На церковному співі позначається милозвучність української мови, поширюються українські наголошення, всюди панує українське "Г". Церковнослов'янський стандарт активно порушується. Це явище отримало назву хомонія.

Майже на два століття укр. мова зникла з церковного життя. Поява нових, українськомовних перекладів Біблії активізувалась 59-63 роком. Але це, на думку Огієнка, не були справжні переклади, а тільки вільні переспіви біблійних текстів, які робив чи не кожний український письменник (Куліш).

Галичина: Маркіян Шашкевич переклав Євангелія від Матвія та Марка, псалми, але уніати їх не визнали.

60-ті рр. 19 ст. - переклад Мурачеського високо оцінила АН і рекомендувала його до друку, водночас цензура визнала його небезпечним і шкідливим для діяльності церкви.

1869 р. - переклад Куліша і Пулюя молитовних текстів, вони подаються паралельно з церковнослов'янськими текстами, водночас літургія ще залишається недоторканою для перекладу. Невідомо, чи користувалися в церквах цими молитвами для служби парафіяни для моління, але цей переклад став вагомим внеском у розробку конфесійного стилю української мови. Незацікавленість у ньому з боку церкви пояснюється впливом Валуєвського та Емського указів.

Окрім того Пулюй і Куліш перекладали Біблію, але і цей переклад не відповідав належним вимогам через те, що його редагували різні особи, які не узгоджували між собою внесені виправлення і не мали знання давніх мов.

Отже, кінець 19 ст. позначився появою численних українськомовних перекладів сакральних текстів, проте всі вони були невисокої якості, були зорієнтовані на окремі регіони і перекладені з урахуванням локальної специфіки і без знання першоджерел.

1905 р. - обмеження в користуванні українською мовою скасовані. У храмах Поділля, Києва, Чернігова та інших міст України розпочалися богослужіння українською мовою. В церкви це викликало незадоволення. Дискусія про літургійну мову була розв'язана на користь церковнослов'янської як основної. Проте дозволялося на прохання парафіян слухати богослужіння українською чи російською мовами. Були створені численні комісії для спрощення й виправлення церковнослов'янських текстів та вдосконалення пекладів національними мовами.

Початок 20 ст. - рух за створення української автокефальної церкви. Мовна проблема набуває ідеологічного загострення. По всій Україні звучить вимога негайно розпочати службу та широку конфесійну діяльність українською літературною мовою.

1920 р. - з'являється перше українськомовне видання чинної божественної літургії Іоанна Златоуста, а трохи згодом виходять українськомовні Часословець, Требник і Молитовник. Першоджерелом українськомовних перекладів слугували церковнослов'янські тексти, бо грецьких дістати було ніде. Також продовжували з'являтися аматорські переклади.

Процес створення українськомовних церковних книг відбувався за складних суспільно-політичних умов, які формувалися протистоянням в межах церкви, атеїстичною офіційною ідеологією, браком перекладачів та коштів на книгодрукування.

1930 р. – заборонена УПЦ. Це поклало край перекладацькій праці над Святим Письмом на теренах Наддніпрянської України. В діаспорі перекладацька діяльність продовжувалася. Перед Другою Світовою війною в наявності була велечезна кількість українськомовних богослужбових текстів.

40-50 рр. - ніхто не займається канонічним впорядкуванням богослужбових текстів, у підрадянській україні така діяльність була відсутня взагалі, а в діаспорі нею опікувався українських православний богословський науковий інститут (м.Регенсбург). Українську православну церкву очолював церковний діяч і мовознавець Іван Огієнко. Він перекладав літургійні тексти і формучав наукові підходи до перекладу сакральних книг. Переклад біблії Огієнка за багатьмя праметрами є новаторським. Вперше в українському тексті була відтворена ритміка першоджерела. Перекладач спирався на авторитені богословські праці: Ф Олександрійського, Й Флавія та ін. Сам добре володів давньоєврейською та грецькою мовами. Він виокремив поетичні та прозові біблійні тексти, виділив тексти, що співаються, вказав на неменучі чинники відхилень від оригіналу у зв'язку з іншою природою української мови. Впливой потенціал тексту перевіряв на собі, виконуючи його кантиляційно (виспівуючи). За оцінкою фахівців переклад Огієнка є надто самобутнім, але в діаспорі ним продовжують користуватися.

У Наддніпрянській Україні із проголошенням політичної незалежності, дискусія про мову богослужіння і сакральні переклади вийшла з пдпілля. Лише на кінець 20 ст. з'явилася можливість об'єднати зусилля перекладачів як материнної території, так і діаспори.

У 1963 р. був здійснеий переклад Біблії священником І. Хоменком.

У 1996 р. переклад зробив уродженець Британії Турконяк. Переклад Хоменка та Турконяка базувалися на українському перекладі Старого Заповіту за давньоєврейськими джерелами, а Нового Заповіту за давньогрецькими джерелами.

У 2009 р. з'являється Біблія, перекладена патріархом Філаретом. Біблія Філарета взорована на російськомовне видання, так зване синодальне, яке з'явилося у др. пол. 19 ст. як російськомовний переклад з грецької. У 2002 вона була перевидана, а у 2009 - преклад Філарета. В усіх цих перекладах ритміка тексту ігнорується, збержені лише спецефічні риторичні фігури, паралелолізми. Повтори і зв'язок із першоджерелом на рівні лексики, синтагми і фразеології. Українські перекладачі змушені були відмовитися від значної частини поетичного арсеналу першоджерел. Тексти адаптувалися до національної мови, а засоби впливу творчо напрацьовувалилася у богословській практиці.