11. Номіналізм Бекона

Ро́джер Бе́кон (1214— 1294) — англійський філософ, учений, викладач Оксфордського університету.

Номіналізм за своїми проявам міг бути крайнім і помірним. Помірні номіналісти вважали, що універсалії існують після речей у вигляді узагальнених їх назв, тобто понять. Ці поняття мають дуже важливе значення, хоча вони і не існують об'єктивно. Крайні номіналісти вважали, що загальні поняття абсолютно безглузді, тобто якщо вони не існували реально, то і говорити про них нема чого.

Номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (так звані, універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Такої думки був і Бекон.

Роджер Бекон був представником опозиційного течії. Він виступав проти томізму-(виступає не стільки вченням про догмати-(основні положення, які необхідно приймати як істину) віри, скільки вченням про способи збагнення цього вчення за допомогою розуму.) і проти схоластики-( Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології-( вчення, предметом пізнання якого є бог і все що з ним пов'язано) над усіма іншими формами пізнання, знання) як такої. Р. Бекон вважав, що універсалії існують тільки в одиничному, яке в свою чергу, не залежить від мислячого початку. Він підкреслював не тільки суб'єктивність спільного, як вважали прихильники номіналізму, але і об'єктивність одиничного. Він заперечував атомістичне вчення, яке говорило про неподільність атомів і порожнечі, і висунув ідею про комбінації якісно різних елементів, які утворюють конкретні речі.

Головною роботою Р. Бекона була «Велика праця», що складається з семи розділів і містить теорію мислення людини, а також погляди на співвідношення науки і теорії. Обмежений в обсязі «Менша праця» представляла попередню роботу Бекона в скороченому вигляді. «Третя праця» являла собою переробку двох попередніх.

15. Проблема співвідношення душі і тіла і механіцизм Декарта

Декарт народився у Франції 1596 року - помер 1650 року - французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії.

Мабуть, найбільшим внеском Декарта в становлення сучасної науки є його спроба розв'язати одне із найбільш заплутаних філософських і психологічних проблем — проблему співвідношення душі, й тіла.

За часів Декарта загальноприйнятої була думка, за якою взаємодія душі, й тіла носить односпрямований характер: тобто душа, розум можуть впливати на тіло, однак зворотний вплив незначний. Сучасні історики пропонують для роз'яснення цих поглядів таку аналогію: взаємовідносини душі, й тіла подібні взаємовідносинам між лялькою і лялькарем, де лялькар — це душа, а лялька — тіло.

З його погляду Декарта, душа і тіло мають різну природу. Однак він істотно відходить від колишньої традиції у трактуванні їх співвідношення. На його думку, не лише душа впливає на тіло, а й тіло здатне істотно впливати на стан душі. А це вже не односпрямований вплив, а обопільна взаємодія. Така ідея для XVII ст. мала ряд важливих наслідків як для філософії, так і для розвитку науки.

У середньовіччі, наприклад, вважали, що душа відповідальна не лише за процеси мислення та здоровий глузд, але й сприйняття, рух і репродуктивну діяльність. Декарт відкинув ці уявлення. Душа, з його погляду, має одну-єдину функцію — мислення. Решта функції носять тілесний характер.

Декарт, розглядаючи проблему співвідношення душі й тіла, зосередив увагу на проблемі так званого психофізичного дуалізму. Таким чином він відкинув спекулятивні теологічні міркування про душу і заклав основи наукового підходу до даної проблеми.

Тіло і душа — це дві самостійні субстанції. Матерія, тілесна субстанція характеризується насамперед довжиною (вона завжди займає деяке місце у просторі) і підпорядковується законам механіки. Душа і розум немають ні довжини, ні якоїсь фізичної субстанції. Особливо революційний характеру має ідея Декарта про те, що незважаючи на всі розходження душі й тіла між ними все-таки можлива взаємодія: душа впливає на тіло, а тіло впливає на душу.

Також він наголошує на значенні шишкоподібної залози, що виступає тією частиною мозку, в які душа безпосередньо проявляє свої функції. Свій філософський дуалізм декарт конкретизує в ідеї психофізіологічної взаємодії. Душа діє на залозу, яка приводить у рух тіло. Залоза зі свого боку впливає на душу. Душа, бажаючи чогось примушує маленьку залозу, з якою вона безпосередньо пов’язана, рухатися так, як це необхідно для того, щоб викликати дію, яка б відповідала цьому бажанню.