7. Напрямки думки в Україні кінця XIX – початку XX ст.

Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова. Він звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на 5-ти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи;

3. визнання вирішального значення ідеї культурництва;

4. європоцентризм;

5. ідея федерації.

Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському (1866— 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений дійшов висновку, що основа укр. народу – селяни, а головна його мета – земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федерації, розглядаючи її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем кон­сервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська дер­жава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною мо­нархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об'єднання всіх українських земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією.

Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського.

8. Основні типи й показники оцінки легітимності влади.

Легітимне ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб´єкти:

- населення;

- уряд;

- зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб´єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

- харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

9. Предмет, методи, категорії і функції політології.

Існує цілий комплекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі власне політо­логічних та інших суспільствознавчих знань: політичної філософії, політич­ної соціології, політичної історії, теорії держави і права, політичної психо­логії тощо. Разом із такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- й біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію у широкому розумінні.

Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона. по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об'єкт, і, по-друге, своїм основним предметом має групу закономір­ностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні методи дослідження. Загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів. Суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз.

У другій половині XX ст. на заході набули поширення біхевіористські методи, тобто засоби дослідження суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих людей та суспільних груп.

Й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях порівняльні методи. Використання цього методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об'єктів, а в чому вони відрізняються.

Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки.

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретнко-пізнавальна, яка полягає у розробці основних концептуальних ідей, що пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах.

Методологічна функція політології полягає у тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури.

Важливу роль відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов'язків громадянина зо­середжено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і передусім — на політологію.