40. Політична теорія Макса Вебера.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія». Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна (здійснення влади відбувається на усталених нормах і принципах), харизматична (персоніфікований тип влади) та раціональна (повноваження для здійснення влади делегується, надається легітимність певним особам для здійснення влади (легітимний тип)).

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

За Вебером держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

41. Погляди Макіавеллі на державу, політику і методи державного управління. Н.Макіавеллі (1469—1527) представник політичної думки доби Відродження увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер.

Введення самого терміна «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Але абсолютна влада, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка мусить бути знищена разом з тираном. Настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління (ці три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими), спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, є більш стійкою, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків.