При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис - пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія - трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників - розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція - в основі лідерства - прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

39. Політичні партії і партійні системи. Політичні партії – це громадська організація утворена групою однодумців, яка представляє інтереси частини народу і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Основні ознаки: 1)ідеологія, 2) характер організації, тобто достатньо сильне об’єднання людей, 3) мета членства, тобто мета партії – здобуття влади та її здійснення; 4)довіра і визнання народу.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов'язки та встановлюють норми поведінки.

Політичні партії поділяються на: консервативні, ліберальні, соціалістичні, комуністичні, релігійні

також в залежності від політичного темпераменту виділяють: ліві, центриські, праві

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські.  Авангардні партії, які претендують на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

Взагалі класифікацій партій достатньо багато, наприклад Моріс Дюверже виділяє наступні партії: Кадрові (невелика кількість членів, немає членства, немає чіткої структури - зв’язку між керівництвом та низами партії, керівництво у партії найчастіше належить парламентарям). Приклад: республіканська партія у США. Масові (Комуністична у СРСР) чітка та строга організація, формується професійне керівництво, дисципліна, офіційне членство. Універсальні (один загальнонаціональний лідер , довкола якого і виникає партія)

Функції політичних партій: 1)здійснення політичної влади за участі держави, 2)соціальна або представницька, 3)ідеологічна, 4) формування політичного досвіду, 5)комунікативна, 6) ітегративна, 7) регуляційно-нормативна

Партійна система – це сукупність правлячих та опозиційних партій та їх відносин, які тісно пов’язані між собою та державою і беруть участі у політичному житті країни.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається, відбувається зрощення партійного і державного апарату, тоталітарний режим);

— домінантна (різновид однопартійної, з переважаючою партією, одна партія незмінно залишається при владі протягом багатьох років, відсутні коаліції);

— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

— партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями, забезпечує демократію);

— партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними, здатна забезпечити демократичний політичний режим);

— атомізована партійна система (наявність великої кількості партій, які мають незначний вплив, уряд формується у результаті широкої коаліції партій, може формувати демократичний або авторитарний політичний режим).

40. Політична теорія Макса Вебера. Німецький соціолог та політолог Макс Вебер здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія». Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна (здійснення влади відбувається на усталених нормах і принципах), харизматична (персоніфікований тип влади) та раціональна (повноваження для здійснення влади делегується, надається легітимність певним особам для здійснення влади (легітимний тип)).

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

За Вебером держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

41. Погляди Макіавеллі на державу, політику і методи державного управління. Н.Макіавеллі (1469—1527) представник політичної думки доби Відродження увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер.

Введення самого терміна «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Але абсолютна влада, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка мусить бути знищена разом з тираном. Настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління (ці три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими), спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, є більш стійкою, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків.

42. Базові засади лібералізму як політичної ідеології. «Батько лібералізму» Дж. Локк (17 ст) вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію.

Локк у праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа - суспільство - держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге - потреби й інтереси суспільства і лише на третє - потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа вільна у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології.

Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (18-19 ст) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, свобода — це передусім особиста свобода, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Чільне місце в лібералізмі має переконання, обгрунтоване у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама, про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.

43. Сутність, характерні риси та функції політичного лідерства. Лідерами називають тих, хто перебуває попереду, впливає на інших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудь організацію чи рух, з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства.

Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства взагалі. Воно може бути визначене як «процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котре добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав». Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищому — державному рівні.

Лідерство є виявом не авторитету влади, а влади авторитету. Лідерство передбачає визнання авторитету тієї чи іншої особи. лідерство — це вплив особистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності.

Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна. Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Для того щоб стати лідером, претендент на лідерство має запропонувати нові, конструктивні ідеї соціального устрою порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Інтегративна функція політичного лідерства - на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція программи лідера, яка має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії - мобілізація народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. перетворень та контроль за їх здійсненням. Комунікативна функція полягає взабезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами.

44. Політична культура: сутність, структура, функції. Культура — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. З наведеного визначення, культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв лише його духовного життя.

Г. Алмонд і С. Верба у праці «Громадянська культура» (1965), писали, що політична культура — це сукупність орієнтацій стосовно особливої сукупності об'єктів і процесів. Політолог Є. Вятра: «політична культура - органічна єдність в політичній культурі двох сторін — духовної, ідеологічної і практичної, діяльної, досить поширений.

Політична культура в широкому розумінні — це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. Основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість, її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо.

Основними функціями політичної культури є вираження й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і прогностична. Вираження й реалізація соціальних інтересів - політична ідеологія, в якій відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. нормативно-регулююча функція - узгодження соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Виховна функція - спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин, на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Комунікативна функція - політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою. Прогностична функція - на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.

45. Засадничі принципи класичних теорій еліт Г. Моска, В. Паретто, Р. Міхельса. Виникнення елітної теорії влади обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти, покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві.

Ця теорія стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт («кругообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших.

Паретто стверджував, що в суспільстві існує правляча та контр еліта і в залежності від їх домовленостей формується політичне життя. Моско розробив концепцію правлячої аристократичної та демократичної еліти. Міхельс написав «Залізний закон олігархічних тенденцій», згідно якого управління потребує раціоналізації. Демократія перетворюється з часом у охлократію, вважав елітарну форму правління найкращою.

46. Виборчі системи і їхнє місце в формуванні інститутів політичної влади. Виборча система в сучасній Україні. Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний тип участі суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання виборів дійсними.

Вона базується на виборчому праві — сукупності юридичних норм, які регулюють участь громадян у виборах органів влади, організацію і проведення виборів, відносини між виборцями і представницькими органами. У більшості країн світу проводяться загальнонаціональні парламентські і президентські вибори, вибори до органів місцевого самоврядування, деяких місцевих посадових осіб — суддів, присяжних, шерифів та ін.

Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Пропорційна виборча система - такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів. Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах - мажоритарна, при виборах народних депутатів України - змішана. У цьому зв'язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні.

Виборчий закон України встановивши змішану "незв'язану" виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям. Недолік вбачаємо і у великому розміри виборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затрат значних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.