23. Зовнішня і внутрішня політика Богдана Хмельницького.

У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції, досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.

Б.Хмельницький мав широкі повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній галузях. Видавав загально­обов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і відповідно влада зміцнювалися, оскільки проводив свою політичну і соціально-економічну лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.

Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його розпоряджень.

Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і військові функції. Генеральна старшина одночасно виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд, держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади через брак цивільної політичної еліти.

Таким чином, Б.Хмельницький відновив українську державність після тривалого періоду її відсутності, проте не на всій етнічній території. Поряд із позитивними результатами, досягнутими на міжнародній арені його дипломатичною службою, простежувалась складність міжнародного становища України. Все більше ставало очевидним, що сусідні країни не хотіли її незалежності. Тому першорядного значення набувала і далі збройна боротьба для досягнення цієї програмної мети.

24. Переяславська угода та Березневі статті 1654 р. І їх наслідки для України.

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу государеву руку", а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Так Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.18 січня відбулася Переяславська рада, які ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Тоді ж трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б. Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством. Ратифікація договору відбулася в Москві, куди українські посли — військовий суддя С. Богданович. Зарудний та полковник П. Тетеря — привезли акредитовані грамоти від гетьмана, "Статті Хмельницького" та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, за яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Остаточний текст українсько-московського договору, що містив 11 статей, було ухвалено в березні 1654 р., звідси і його назва — "Березневі статті". На думку дослідників, ця угода за формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо. Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців з державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі...". Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.