15. Кревська та Люблінська унії.

Кревська унія 1385 р.

По смерті Ольгерда постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Перед смертю Ольгерд ядро своїх володінь — Вільно, Вітебськ, Мінськ — заповів своєму старшому синові від другої дружини Ягайлові, який одночасно ставав великим князем. Проте старші брати — сини першої дружини — не змирилися з цим рішенням. Проти Ягайла виступили князі полоцький, подільський, волинський, чернігово-сіверський. Розбратом у Литві прагнула скористатися Москва, яка намагалася приєднати низку литовських володінь. У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, захопив Вільно і усунув Ягайла від влади. Останній утік до Тевтонського ордену і з його допомогою вже 1382 р. відновив свою владу, полонивши Кейстута та його сина Вітовта. За кілька днів Кейстута задушили в підземеллі Кревського замку. Вітовту пощастило втекти до пруссів, звідки він розпочав активну боротьбу проти Ягайла.

Тим часом 1382 р. помер угорський король Людовік Великий, який одночасно був і польським королем. У 1383 р. польські магнати проголосили королевою Польщі його 12-річну доньку Ядвігу, заручену з австрійським герцогом Вільгельмом. Проте польські магнати, не бажаючи бачити на своєму престолі Вільгельма, віддали її руку великому князеві Ягайлу, покладаючи на цей шлюб багато сподівань.

Польські магнати і католицьке духівництво, знаючи тяжке становище Ягайла, запропонували йому польську корону. Вони прагнули приєднати литовські землі та поширити на них владу католицької церкви, а також, використовуючи ресурси Великого князівства Литовського, завершити боротьбу проти Тевтонського ордену. Ягайло ж прагнув з допомогою Польщі приборкати свою опозицію.

У 1385 р. було укладено Кревську унію, згідно з якою Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво та охрестити все литовське населення, приєднати до Польщі землі Великого князівства Литовського. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім'я Владислава, одружився з королевою Ядвігою і став коронованим польським королем.

Але об'єднання двох держав не відбулося, бо проти цього піднялася могутня опозиція на чолі з Вітовтом, який домігся скасування унії. У 1392 р. він став великим князем литовським. Вітовт мав далекосяжні плани щодо зміцнення незалежності своєї держави, але через його поразку 1399 р. на Ворсклі від монголо-татар унію довелося відновити (1401 p.), проте вже за умови рівноправності сторін.

Люблінська унія 1569р.

Люблінська унія – остаточне об’єднання у 1569 р. Великого князівства Литовського та Королівства Польського в єдину державу Річ Посполиту. У результаті українські землі, що були під владою Великого князівства Литовського увійшли до Королівства Польського.

Причини Люблінської унії:

- Ослаблення Литви у Лівонській війні з Московським царством (1558 – 1583 рр.).

- Неспроможність Литви захистити південні кордони від татарських нападів.

- Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян.

- Прагнення українських, білоруських та литовських шляхтичів (феодалів) отримати широкі права та привілеї, які мали польські землевласники.

Результати Люблінської унії: Утворювалась держава Річ Посполита (в перекладі з польської мови – республіка)Князівство Литовське зберігало автономію (часткову самостійність) з окремою адміністрацією, судом, фінансами, військом, законами.

Існувала спільна зовнішня політика, монета й законодавство, яке здійснювалося на основі Литовських статутів.

Для Польщі та Литви передбачався єдиний правитель, який одночасно був королем польським і великим князем литовським.

Влада короля була обмежена і не передавалась по спадковості. Короля обирала на сеймі.

Уся влада належала спільному сеймі. Сейм складався з сенату та палати послів. До сенату входили король, вище духовенство, урядовці та найвпливовіші феодали. Палата послів складалася із обраних шляхтичів.

Шляхтичі мали право не підкорятися королю, тому Річ Посполиту називають шляхетською республікою.

Українські землі, які належали Литві, переходили під владу Польщі.На українських землях утворювалось шість польських воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Брацлавське (Східне Поділля), Волинське, Київське та Подільське. У 1618 р. за результатами Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою та Московським царством до Польщі були приєднані Чернігово-Сіверські землі, на яких було утворене сьоме Чернігівське воєводство.

16. Берестейська церковна унія 1596 р.

Це форсований наступ католицизму на українські землі, кризовий стан православної церкви, популярність ідей уніатства в Речі Посполитій, егоїстичні інтереси вищої церковної ієрархії православної церкви. Треба підкреслити, що крім усіх обставин, з’явилися інші чинники, які підштовхнули активізацію уніатського руху:По-перше, намагаючись захиститися від Реформації, польський король дозволив єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі і Литві. В наслідок цього Річ Посполита за короткий час вкрилася мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набула релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії, доводили культурну відсталість православних українців. По-друге, розкол суспільства поглиблювала так звана "календарна реформа", проведена Папою Римським у 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. В наслідок чого католики-феодали неодноразово почали порушувати релігійні традиції українських міщан та селянства.

Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях до окатоличення та полонізації українських та білоруських земель, нейтралізувала вплив православної Московії, тим самим сприяла консолідації Речі Посполитої.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити й цілий ряд власних егоїстичних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєднались луцький, володимирський, холмський, турово-пінський єпископи. У 1595 р. Папа Римський офіційно визнав унію. Слід відмітити, що остаточне юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Але церковний собор розколовся на дві частини. Прихильники православної віри на чолі із князем К. Острозьким не визнали й осудили унію. Уніатська частина затвердила акт об’єднання католицької та православної церков та утворення уніатської (греко-католицької) церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас залишилися православна літургія, церковнослов'янська мова богослужіння, дозвіл на шлюб священиків. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавались уніатам, православні залишались без вищої церковної ієрархії. І тому згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками католиками надзвичайно зросла.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що форсований наступ католицизму на українські землі мав своїм наслідком полонізацію та окатоличення українців, він призвів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій.