65. Рух опору в Україні 1941 – 1945 рр.

Умови зародження руху Опору в Україні та головні його етапи

22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України.

 Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300 тисяч осіб.

 Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі.  

 29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липня цю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога.

 З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами.

 Партизанський рух 1941-1944 років на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території СРСР у своєму розвитку за радянською періодизацією пройшов три етапи.

 Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 року (до битви під Сталінградом) на цьому етапі виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами, вважалося, що війна буде вестись на «чужій території», тому нічого серйозного не готовилось до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду і конспіративної роботи і т.п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими на початку 1941 року залишилися лише кілька десятків.

 Лише в другій половині 1942 року, коли було створено координаційний центр - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, М.Наумова, П.Вершигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії. Другий період (кінець 1942 року – 1943 рік). Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець 1942 року – 1943 рік) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 років ,на весняно-літній 1943 року, зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомога Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучного резонансу серед населення окупованих територій мали рейди Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова, О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

 Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив в 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано 3700 ешелонів і майже півтори тисячи залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту.

 На третьому етапі Руху Опору (січень-серпень 1944 року) перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини. 

 Важливою складовою руху Опору була діяльність підпільників. Всього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп. 

 Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік. 

 Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих.

 Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом”.

 Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення.

 Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від начальства.

 Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в  1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність  29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів”.

 В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків.  Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю "Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 Проблемою висвітлення діяльності партизан в роки ВВВ є неспівпадання статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців що брали в них участь. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи що вони розвінчають романтичний образ "радянських месників”. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських.

 Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч. А за роки війни загалом, пише радянський дослідник Олександр Богун через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

 Цифра 468 тис. солдатів вермахту які загинули від рук партизанів, що була офіційно прийнята в СРСР теж радикально завищена, американський історик Джон Армстронг, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис..

 10 тис. німців, і їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в УРСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить О. Богун.

 Отже, якщо порівняти 18 тис. убитих партизанами німців в СРСР німецького історика Клінкхаммера і 10 тис. убитих німців та колабораціоністів убитих партизанами України яку наводить російський історик О. Богун можна зробити висновок що українські партизани зробили найбільший внесок у перемогу над нацистами.

 Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі. 

 Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину.

 За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці ураїнським народом.

Радянська і націоналістична течія руху Опору

 Складовою частиною руху Опору у фашистському тилу, особливо з 1942 року, стали дії певної частини ОУН та УПА.

 Ефективність діяльності ОУН знижувалася її розколом у 1941 році на дві частини – помірковане на чолі з Мельником, і радикальне кероване Бандерою. Ці дві частини почали між собою ворогувати. Хоча їх розходження мало лише тактичний характер (ідеологія, курс на підтримку Німеччини, як і головна мета – незалежність України – були спільними). Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна визволилася від більшовиків «в тіні німецького походу на схід». В той же час нацисти, експлуатуючи їхнє прагнення до створення незалежної держави, активно використовували українських націоналістів у завоюванні «східного простору».

 Після гітлерівського нападу на СРСР, боївки обох ОУН, розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Похідні групи оунівців створювали на окупованій території органи місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо. І лише, коли оунівці наочно переконалися  у справжніх цілях гітлеризму, і тоді активніше стали вести боротьбу проти нацистів. Становлення оунівського партизанського  руху почалося з середини 1942 року. В жовтні 1942 року ОУН-б створили значні військові формування. В лютому 1943 року бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН-б М. Лебедь наказав назвати ці збройні формування Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби-Боровця, який ще влітку 1941 року організував військове підпілля – «Поліська січ» для боротьби з радянськими партизанами , і ОУН-м поступово було приєднані до створюваної УПА. За зонами дії УПА поділялась на 4 групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), УПА-Південь (Поділля), а також УПА-Схід, діяльність якої не вдалось по справжньому організувати. Повстанські загони протидіяли вивозу робочої сили і продовольства Німеччини, нападали на невеликі німецькі військові гарнізони. Німецьке командування неодноразово вдавалося до воєнних каральних операцій із залученням танків і літаків проти повстанців, проте не зуміли ліквідувати УПА, яка нарощувала свої сили. Лише у жовтні-листопаді 1943 року вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

 Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережній Україні, то збройні формування ОУН, насамперед УПА, діяли на теренах Західної України. Об’єднувала їх любов до Вітчизни та те що своєю діяльністю вони зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом. Однак із-за протиборства між ними антифашистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. Нам цікаво було дізнатися про спільні і відмінні риси діяльності радянської та націоналістичної течії руху Опору, для цього ми спробували їх порівняти.

 Із наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА регіонів, вона спрямовує свій удар проти радянської влади і підрозділів Червоної Армії. Але це не могло зупинити визвольного походу радянських військ, які невпинно гнали загарбників на захід.       

66. Утвердження тоталітарного режиму в СРСР. Політичні репресії 30-х років в Україні.

67. Україна на початковому етапі Другої світової війни 1939 – 1941 рр. Місце України в планах нацистської Німетчини.

68. Революційні події 2004 року: причини та наслідки.

69. Радянізація західних областей України. Операція „Вісла”.

70. Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 – середина 50-х рр.

71. Спроби реформ у 1956 – 1964 рр. Період десталінізації.

72. Характерні риси релігійного життя в незалежній Україні.

73. Проблеми і перспективи соціально-економічного розвитку України в умовах незалежності.

74. Україна на шляху до незалежності. Демократизація суспільства (друга пол. 80-х років ХХ ст.)

75. Проголошення і розбудова незалежної України. Конституція України.