3.10.2. Загальні підходи та принципи роботи

Соціальна робота з цією групою клієнтів орієнтована на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Соціальна робота з цими людьми ґрунтується на розумінні, що без­домність є проблемою політичного та економічного виключення (сус­пільного відчуження) . Бездомні "виключені» з економічної системи, адже, зазвичай, для них немає роботи, і вони є "зайвими» на ринку праці. Вони є «виключеними з громадянства», їхні права, не гаранто­вані ніким, втрачають сенс, і бездомні не можуть брати участі в сус­пільному житті однаковою мірою з рештою громадян.

Сьогодні українські громадяни повинні бути зареєстрованими, щоб мати доступ до соціального захисту (отримувати пенсії та інші грошові компенсації, медичну допомогу), могти реалізувати свої пра­ва (право на працю; право голосу на виборах; право відкрити банків­ський рахунок тощо). Цю практику, успадковану з радянських часів, часто критикують як «тоталітарну» й таку, що обмежує права грома­дян. Але замість того, щоб її позбутися, процедуру «реєстрації» ще більше ускладнюють, створюючи навіть окремі правила для реєстра­ції осіб без постійного місця проживання.

Хоча на перший погляд бездомні видаються досить гомогенною групою, проблеми якої зумовлені відсутністю нормального житла, але насправді це не так. Тому традиційно бездомних поділяють на кілька підгруп, як-от: самотні жінки, самотні чоловіки середнього віку, само­тні чоловіки й жінки похилого віку, бездомні діти та підлітки, сім'ї з одним батьком, сім'ї з обома батьками, особи з проблемами психіч­ного здоров'я, колишні ув'язнені. Такий поділ допомагає соціальним працівникам здійснювати планування послуг чи служб, орієнтуватися на потреби клієнтів, адже лише частина цих потреб буде схожою.

Також соціальні працівники мають брати до уваги те, скільки часу людина була бездомною, і з огляду на це будувати процес втручання.

Зазвичай, у перші дні чи тижні втрати житла та перебування на вулиці людина перебуває в кризову стані й переживає сильний стрес, вона шукає способи та можливості повернутися до «нормального» життя, намагається дотримуватися звичок, притаманних для «нор­мального життя», зберігає віру в те, що життя на вулиці це лише тим­часовий епізод і вдасться змінити ситуацію на краще, та здебільшого з готовністю приймає допомогу й підтримку.

На цьому етапі соціальні працівники можуть забезпечити бездом­ній людині:

- притулок, їжу, одяг;

- санітарно-гігієнічні та медичні послуги;

- фінансову підтримку;

- підтримку в отриманні документів;

- консультування.

На наступному етап, який має назву «перехідний стан», відбува­ється пристосування до нового способу життя, засвоєння знань та на­вичок, необхідних для виживання в екстремальних умовах.

Соціальні працівники можуть надати таку допомогу, як:

- підтримувальне проживання;

- послуги для людей з проблемами психічного здоров'я;

- реабілітаційні послуги;

- соціальні послуги;

- навчання, відпрацювання навичок.

І лише на третьому етапі, після кількох років бездомного життя, людина починає ідентифікувати себе з іншими бездомними, призви­чаюється до бездомного життя і вважає його прийнятним та «нормаль­ним». Інтеграція чи включення такої особи в суспільне життя є над­звичайно складними, більшість людей з подібним досвідом потребує лише місця для ночівлі, надання санітарно-гігієнічних та медичних послуг, а для декого з них навіть обмеження, пов'язані з перебуванням у «нічліжці», є неприйнятними, і вони продовжують жити на вулиці. Останнє значною мірою стосується бездомних людей похилого віку та дітей.

Тому на цій фазі для бездомних людей є важливим: тимчасове жит­ло, стабільна робота, підтримувальні послуги.