3.7.4. Організація надання допомоги

Основною формою догляду за дітьми-сиротами та дітьми, позбав­леними батьківського піклування, в Україні й досі вважають заклади державної системи інтернатного догляду. Створення та розвиток подіб­них інституцій на початку минулого століття спричинила значна кіль­кість біологічних сиріт та бездоглядних дітей, які опинялися на вулиці внаслідок втрати батьків та найближчих родичів у післяреволюційні та післявоєнні роки. Дитячі будинки були покликані забезпечити ба­зові потреби дітей, а також здійснювати навчально-виховну функцію. Згодом така форма догляду за дітьми перетворилася на традиційну.

Згідно з чинним українським законодавством дитина, яка не має можливості отримати повноцінної опіки та виховання у біологічній родині, може перебувати у: родині усиновителів, опікунів, піклу­вальників; державній системі інтернатного догляду; дитячому бу­динку сімейного типу; прийомній сім'ї; притулку для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх; центрах соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх; центрах медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров'я; благодійних недержавних центрах психолого-соціальної реабілітації.

Зараз в Україні співіснує п'ять форм опіки над дітьми-сиротами (рис. 14).

Усиновлення (удочеріння) - оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина або дочки. Є найкращою формою влаштування долі дитини-сироти і досі єдиною, в результаті якої дитина вибуває із системи державної опіки та піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти чи такої, що за­лишилася без батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються для виховання непоьнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інте­ресів цих дітей. Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли п'ятнадцяти років; піклування - віком від п'ятнадцяти до вісімнад­цяти років.

Спільним для усиновлення та опіки є те, що вони покликані гаран­тувати створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З ме­тою повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв'язок дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється. Ця обставина значно спрощує умови передання дити­ни під опіку, робить таку форму влаштування дітей-сиріт та дітей, по­збавлених батьківського піклування, більш доступною для створення оптимальних умов виховання у сім'ї.

Опікуни, зазвичай, обираються з осіб, близьких підопічному. Та­кий підхід має історично сформовані традиції та виважений характер, розрахований на збереження дитиною наявних родинних зв'язків. Причому для встановлення опіки необхідна згода опікуна. Ця вимо­га має суто педагогічний аспект, оскільки виключає можливість при­мусового встановлення опікунських обов'язків і підтверджує виваже­ність рішення та прийняття зобов'язань щодо виховання дитини.

Завдання опіки над дитиною формулюються як право та обов'язок опікуна виховувати підопічного, піклуватися про його здоров'я, фі-аичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати до праці, здійснювати захист його прав та інтересів.

Прийомна сім 'я - сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чо­тирьох дітей на виховання та спільне проживання.

До осіб, які є потенційними прийомними батьками, висуваються пев­ні медико-педагогічні вимоги, які деякою мірою можна розглядати як гарантію створення у родині необхідних умов повноцінного виховання Та розвитку прийомної дитини. Кандидатуру батьків розглядають екс­пертні комісії при органах опіки та піклування, до складу яких входять психологи, педагоги, працівники освіти, органів опіки та піклування. Як І у випадках оформлення інших форм сімейного утримання, тут також встановлено певні обмеження щодо кандидатів на виховання дітей.

Однією з умов формування доброзичливого клімату в родині з приходом дитини-сироти, встановлення сімейних контактів з усіма її членами є надання письмової згоди усіх неповнолітніх членів сім'ї на влаштування прийомної дитини.

Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, яка створюється ча бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, що бере на виховання та спільне проживання не менш як п'ять дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

Кандидат на роль батька-вихователя має пройти експертну комі­сію, до якої входять спеціалісти (психологи, юристи, педагоги, ліка­рі). Останні оцінюють особистісні якості майбутнього вихователя, йо­го здатність замінити батька не одній, а кільком дітям, зазвичай, обтя-жених вадами розвитку, педагогічно занедбаних, які пережили втрату близьких тощо. Перевагу надають сім'ям або одиноким грамадянам, які мають досвід виховання дітей чи вже є на цей час опікунами або піклувальниками і сумлінно виконують свої обов'язки.

Укладання угоди між місцевими органами влади і батьками-ви-хователями накладає на представників обох сторін певні права та обов'язки. Так, орган виконавчої влади зобов'язаний виділяти кошти на утримання вихованців, надавати всіляку допомогу сім'ї, виплачува­ти батькам-вихователям грошове утримання. Водночас представники органів виконавчої влади контролюють умови виховання, утримання дитини і мають право розірвати угоду з батьками-вихователями, як­що вони порушують норми угоди. Батьки-вихователі зобов'язані ви­ховувати прийомних дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, розвиток.

Вони повинні особисто виховувати неповнолітнього, якому заміняють батьків. Батьки-вихователі мають право також вимагати від місцевих органів влади дотримання вимог угоди.

Державна опіка передбачає розміщення дитини в державному стаціонарному закладі. До системи інтернатного догляду входять бу­динки дитини (вік 0-3 роки), дитячі будинки (вік 3-7 років), дитячі будинки змішаного типу (вік 3-18 років), школи-інтернати (вік 7-18 років), спеціальні школи-інтернати (діти з вадами розвитку), будинки-інтернати (діти, які потребують спеціального нагляду).

Наслідки соціально-економічної кризи, якої зазнало українське сус­пільство, безумовно, позначилися і на системі інтернатних закладів. Ось деякі з проблем: перевантаженість інтернатів; заорганізованість виховного процесу; брак постільної білизни, засобів гігієни, канц­товарів, мийних засобів; незбалансованість харчування; поширення епідемій; відтік кадрів. Сьогодні заклади інституційного виховання потребують ремонту приміщень, оновлення обладнання харчоблоків, пралень, майстерень, навчальних кімнат, ігрових кімнат, перегляду навчально-виховних програм, курсів підвищення кваліфікації та тре-нінгових програм для працівників інтернатів, залучення до роботи фахівців із соціальної роботи. Варто додати, що внаслідок порушення старого державного механізму забезпечення житлом та роботою, бра­ку знань та навичок існування у відкритому суспільстві випускники інтернатних закладів врешті-решт опиняються на вулиці.

Недосконалість чинного законодавства, та, зокрема, суперечності, які існують у різних законах та підзаконних актах, що регулюють ро­боту з дітьми-сиротами, спричиняють появу великої кількості дітей, статус яких не визначений. Таким чином, для більшості з них мож­ливості виховання в родині не існує як такої. Наприклад, діти, яких залишають у пологовому будинку (мати втікає із закладу, не зали­шаючи будь-якої заяви про відмову дитини чи її тимчасове влашту­вання до будинку дитини). Акт про залишену дитину, що у такому випадку складає адміністрація лікарні, є підставою для оформлення немовляти до дитячого будинку, тоді як права бути усиновленою ін­шими громадянами дитина не має (через відсутність письмової згоди батьків), отже, є приреченою переходити з одного закладу до іншого впродовж життя.

Подібна ситуація спостерігається і щодо дітей, яких влаштовують до дитячого будинку тимчасово, найчастіше у зв'язку з неможливістю виховувати дитину через складне матеріальне становище. Здебільшо­го причини влаштування є іншими (існування дитини заважає матері

вести усталений спосіб життя; батько дитини не хоче її виховувати; неповнолітню матір примушують віддати дитину до закладу її батьки чи найближчі родичі, мати виїхала на заробітки й не має з ким зали­шити дитину). Практика вказує, що такі діти рідко повертаються до родини. Мати поновлює заяву на інший термін, і дитина знову прире­чена на виховання у закладах інтернатного типу.

В Україні вирішенням проблем, пов'язаних з дитячою бездогляд­ністю, займаються: управління (відділи) у справах сім'ї та моло­ді регіональних і місцевих державних адміністрацій; органи опіки і піклування; служби у справах неповнолітніх; кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ; центри соціальних служб для молоді; органи державної влади; громадські, благодійні, релігійні організації.

Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, покладається на органи опіки та піклування місцевої держав­ної адміністрації, вирішенням питань захисту прав дітей-сиріт займа­ються інспектори з охорони дитинства відділів освіти.

Що стосується проблеми дітей вулиці, то її розв'язання потребує впровадження комплексної моделі, яка повинна включати:

• заходи з попередження бездоглядності дітей: створення майданчи­ків і клубів дозвілля, телефонів довіри, центрів сімейної психосо-ціальної терапії;

• вуличну соціальну роботу з виявлення дітей та встановлення кон­тактів із ними, залучення до соціальних служб;

• створення кризових центрів для дітей, які опинилися у скрутному становищі;

• створення системи короткострокових прийомних сімей, які бе­руть дитину на утримання на кілька тижнів або місяців, доки рідна сім'я не вирішить своїх проблем або доки дитину не відправлять на утримання в іншу сім'ю чи дитячий будинок;

• ширше залучення громадських і благодійних організацій;

• розроблення методичних рекомендацій з організації виховної та дозвіллєвої роботи з цими дітьми.

Нині в Україні низка державних та недержавних організацій, які надають послуги кризовим родинам, чиї діти можуть потрапити до інституційної системи, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьків­ського піклування, мету своєї діяльності вбачають у забезпеченні права кожної дитини виховуватися в родині, тому вони реалізують програми, спрямовані на попередження потрапляння дітей у інтернати, повернен­ня з інтернатів до родин. Діяльність недержавних організацій набуває дедалі більшого значення. Відсутність структурно-бюрократичних об­межень та можливість залучення недержавних коштів створюють умо­ви для впровадження інноваційних проектів, орієнтованих на індивіду­альний розвиток дітей як у межах інтернату, так і в рамках альтерна­тивних форм виховання дітей.

У розвинених країнах інституціональна система догляду за різни­ми групами клієнтів, зокрема дітьми, зазнала суттєвих змін у середині XX століття. Основні причини цих змін: неефективність використан­ня коштів на утримання користувачів послуг у великих інституціях; невисока ефективність надання послуг (нівелювання індивідуальних потреб, розрахунок на загальностатистичного клієнта); зловживання щодо дітей з боку персоналу дитячих будинків; загальне розуміння негативного впливу інституційного догляду (завдяки формуванню громадської думки ЗМІ).

Практично скрізь нині спостерігається тенденція розвитку сімей­них форм догляду за дітьми як складника процесу деінституціалізації, який ґрунтується на розумінні того, що люди не потребують постійно­го догляду у стаціонарному закладі або можуть отримати його у служ­бах в громаді/за місцем проживання (в сім'ї). Загальноприйнятою в со­ціальній роботі є точка зору, що стаціонарні/інституційні форми опіки не є найкращими для дитини. Це переконання справедливе навіть для розвинутих країн Західної Європи та Америки, де умови перебування у стаціонарних (резидентних) службах максимально наближені до до­машніх, а персонал є добре підготовленим. У західній системі піклу­вання за дітьми-сиротами перевагу надають тимчасовому догляду в нерідних сім'ях, усиновленню тощо.

Варто зазначити, що сьогодні у західних країнах, зокрема у США та Великобританії, не залишилося дитячих будинків у традиційному розумінні. Дітей виховують у прийомних (фостерних) сім'ях, у ра­зі потреби вони тимчасово перебувають у реабілітаційних центрах, отримують консультативну та іншу допомогу в соціальних службах за місцем проживання.

Наприклад, для дітей, які зазнали важких психологічних травм і потребують тимчасового або тривалого відокремлення від родини, іс­нує можливість перебування у закладах на зразок «групових будин­ків». Унаслідок тривалих зловживань чи недбалого ставлення батьків корекція поведінки таких дітей вимагає інтенсивного терапевтичного втручання, яке може забезпечити мультидисциплінарна команда про­фесіоналів на базі групового будинку. Так, після скерування дитини до закладу члени команди (до складу якої можуть входити психіатр, соціальний працівник, учитель, педіатр, дитячий працівник, психоте­рапевт, юрист, інколи - священик і батьки) проводять первинне оціню­вання проблем та потреб дитини, на підставі якого складається план втручання для кожної дитини. Орієнтовний термін реалізації плану втручання - три місяці, хоча для деяких дітей, яким необхідно три­валий час для розвитку певних навичок чи здатності контролювати власну поведінку, він може бути подовжений до року. По закінченню визначеного терміну команда оцінює зміни та результати втручання, після чого виносить рішення про подальшу долю дитини.

У Великобританії задля попередження передання дитини під опіку закладів соціальної допомоги переважає практика надання всебічної підтримки сім'ї. У ситуації неможливості перебування дитини в біо­логічній родині вона може бути всиновленою, протягом визначеного часу виховуватися у фостерній сім'ї чи має можливість проживати у невеликому закладі тимчасового перебування. Кризовим родинам, які мають тимчасові труднощі, британські соціальні служби пропонують послугу короткочасного (кілька місяців) догляду за дітьми віком від 11 до 17 років з можливістю повернення дитини до біологічної сім'ї. Як­що родина не може подолати труднощів, дитина передається у фостер-ну сім'ю за умови контактування з батьками і збереження їхніх прав щодо дитини. Впроваджено також догляд у надзвичайних (критичних) ситуаціях, коли необхідно терміново ізолювати дитину від негативно­го впливу сім'ї. Так, поки вирішується питання про подальшу долю дитини, вона кілька днів чи тижнів перебуває під опікою іншої сім'ї.

Заклади тимчасового перебування розташовані в громаді, де умо­ви максимально наближені до домашніх. Так, діти мають можливість: навчатися у школі, самостійно планувати свій день, готувати їжу на свій смак, вирішувати свої побутові проблеми, отримувати індивіду­альну допомогу та підтримку з боку фахівців.

Отже, у соціальній роботі відбувся перехід від ідей колективного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, до впрова­дження індивідуальних підходів і сімейних форм виховання. Однак в Україні трансформація фахової державної системи опіки та піклу­вання над дітьми, що залишилися без догляду батьків, відбувається досить повільно, хоча й апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин. Поява нових моделей соціальної робо­ти з дітьми викликана необхідністю викорінення системи стаціонар­ного догляду за дітьми, намаганнями покласти край стражданням, ду­ховному зубожінню та втраті людського потенціалу, які є неминучим наслідком інституціоналізації дітей.