3.4.3. Методи та технології соціальної роботи

Виділяють кілька типів програм надання медичної та психосоці­альної допомоги споживачам ін'єкційних наркотиків. Моделі допомоги споживачам ін 'єкційних наркотиків:

- орієнтовані на повну відмову від наркотику, які ґрунтуються на припущенні, що відмова від вживання наркотиків, припинення зло­вживання приведе до одночасного вирішення цілого комплексу проб­лем та негативних наслідків. їх здійснюють у наркологічних лікарнях, диспансерах або реабілітаційних центрах. В лікарнях зазвичай вико­ристовують фармакотерапію та обмежено психосоціальні заходи, а в реабілітаційних центрах - тільки психосоціальні. Прикладами програм та заходів, спрямованих на повну відмову людини від вживання нар­котиків, можуть бути різноманітні реабілітаційні центри та програми духовно-релігійного спрямування, медико-психологічні або соціально-психологічні реабілітаційні програми, програми само- та взаємодопо­моги (наприклад, програма «12 кроків»), а також примусове ув'язнення та реабілітація (як виконання покарання за скоєні злочини);

- спрямовані на зменшення шкоди від вживання наркотиків, які базуються на переконаннях про неможливість повного викорінення зловживання наркотиками як суспільного явища і натомість пропону­ють сфокусувати увагу на вирішенні першочергових проблем, спри­чинених зловживанням наркотиками, мінімізації наслідків зловживан­ня. Передбачають, зокрема, проходження замісної терапії агоністами (підтримувальної або детоксикаційної). Після детоксикації потрібно проводити курс реабілітації, яка, зокрема, передбачає психосоціаль­ні заходи, при цьому їхнє застосування планують разом із клієнтом. Програми та заходи, спрямовані на зменшення шкоди від вживання наркотиків, є різноманітними через велику кількість тих проблем, що спричиняє вживання наркотиків.

У соціальній роботі з наркозалежними виділяють три різновиди програм: 1) профілактичні, 2) лікувальні, 3) соціально-реабілітаційні. Завдання соціальних працівників, які працюють з людьми із залежністю від психоактивних речовин, зумовлюються різновидом програми, в якій вони беруть участь.

Профілактичні програми. Виділяють три рівні профілактики: 1) пер­винна профілактика - запобігання виникненню негативного явища (наприклад, зловживання ін'єкційними наркотиками); 2) вторинна профілактика - запобігання появі негативних ускладнень, пов'язаних з цим негативним явищем (наприклад, профілактика передачі ВІЛ, гепатитів через ін'єкційне вживання наркотиків); 3) третинна профі­лактика - спрямована на полегшення наслідків, ускладнень цього не­гативного явища (наприклад, паліативна допомога, різні види реабі­літації).

Програми профілактики початку вживання наркотиків мають бу­ти невід'ємним елементом у системі виховання молоді. Запобігати вживанню наркотиків також покликані системи моральних та зако­нодавчих норм, що регулюють цей аспект суспільного життя. Однак, коли ми говоримо про профілактичні програми стосовно споживачів ін'єкційних наркотиків, то розуміємо програми профілактики неба­жаних наслідків поведінки людей, які вживають наркотик і роблять це ін'єкційним шляхом. Добре відомим наслідком зловживання ін'єкційними наркотиками є створення сприятливих умов для поши­рення соціально-небезпечних інфекцій, таких як ВІЛ, гепатити тощо. Профілактика ВІЛ серед споживачів ін'єкційних наркотиків належить до заходів вторинної профілактики.

Є чимало моделей профілактики, Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) радить використовувати такі моделі профілактики вживання ін 'єкційних наркотиків:

- модель моральних принципів підкреслює те, що використання психоактивних речовин є аморальним та неетичним; переважно вона набуває форми кампаній публічного вмовляння, яке часто проводять релігійні групи, а також політичні та громадські рухи, що зважають на такі принципи, як патріотизм, самопожертва заради загального до­бробуту. Моральний підхід здається найефективнішим у часи широ­кого релігійного відродження, а також активних фаз соціальних рухів, коли більшість населення залучено до загальноальтруїстичних захо­дів і соціальний контроль індивідуальної поведінки є найсильнішим;

- модель залякування ґрунтується на твердженні, що населення можна змусити не вживати наркотичних речовин, якщо інформаційні кампанії підкреслюватимуть небезпеку такої поведінки;

- модель фактичних знань докладає зусиль для поліпшення спо­собів передачі та отримання інформації про наркотики; поширена

думка, що програми фактичних знань ефективніші стосовно осіб, які мають певний досвід уживання наркотиків;

- модель афективного навчання полягає у застосуванні навчаль­них методик, які фокусуються більшою мірою на корекції деяких осо­бистісних дефіцитів, ніж на проблемі власне вживання наркотичних речовин; визначальним принципом є той, що тенденція вживання мо­же зменшуватися або зникнути, якщо такі дефіцити будуть подолані. Проблеми, які ідентифікують у таких програмах, стосуються само­оцінки, визначення та прояснення особистісних цінностей, прийняття рішень, навичок подолання та зменшення тривоги, розпізнавання со­ціального тиску;

- модель поліпшення здоров 'я може бути використана як непрямий підхід до освіти в галузі наркотиків. Оздоровчі програми заохочують розвиток альтернативних звичок. Цей підхід особливо корисний для людей, здатних турбуватися про своє здоров'я;

- профілактичну роботу з позицій підходу нормалізації, яка базу­ється на таких принципах: 1) розуміння причин, у зв'язку з якими лю­дина звертається до наркотиків, вивчення цих причин; 2) важливість заходів, які не дають змоги випадковим споживачам стати залежними; 3) інформація щодо ризику вживання наркотиків повинна бути подана разом з інформацією про ризик, пов'язаний із вживанням алкоголю та тютюну; 4) образ залежної від наркотиків людини повинен бути де-містифікований і зведений до реальних пропорцій. На саму цю тему слід зняти табу та властиві їй емоційні та сенсаційні обертони; 5) іні­ціативи, які включають соціоекономічну та культурну емансипацію, здаються кориснішими, ніж залякувальні повідомлення.

Ідеї профілактики з позицій підходу нормалізації є найбільш гу­манними. Профілактика наркоманії має ґрунтуватися не на заборонах і боротьбі з негативним, а на сприянні росту можливостей особис­тості розв'язувати складні життєві ситуації та робити здорові життєві вибори.

Соціальні працівники мають сприяти тому, щоб батьки зверта­ли увагу на профілактику вживання психоактивних речовин. Адже стандарти поведінки, встановлені вдома, дають дітям сильні стимули утримуватися від наркотиків і навпаки, іноді можуть провокувати екс­периментування з ними.

Профілактика адиктивної поведінки має починатися не в підлітко­вому віці, коли у дитини виникає потреба бути дорослою, яка часто реалізується через бунтарство та заперечення цінностей і норм, прий­нятих в сім'ї, громаді, суспільстві, а значно раніше. Профілактику у сім'ї необхідно починати ще у ранньому дитинстві. Для цього важливо обговорювати існування корисних і некорисних продуктів, спонукати турбуватися про своє здоров'я, звертати увагу на існування небезпеки і не обов'язково у вигляді алкоголю та наркотиків. Небезпечними є ре­чі, які часто знаходяться близько до дитини: предмети побутової хімії, наявні у кожному домі, ліки, які можна приймати тільки під наглядом дорослих тощо. Вже у молодшому шкільному віці з дитиною варто обговорити вживання цигарок та алкоголю. А до 10-11 років з дити­ною варто обговорювати питання вживання наркотичних речовин.

Але просто надання інформації про психоактивні речовини не є достатнім. Необхідно створити довірливу атмосферу в сім'ї, чому можуть сприяти такі чинники: розвиток близьких стосунків у сім'ї та досягнення взаємодовіри; формування у дітей зрозумілих уявлень про добро і зло; допомога дітям ставити перед собою конкретні цілі; надання можливості дітям відчути себе частиною дружної сім'ї; пояс­нення дітям шкоди наркотиків; дотримання сімейних цінностей усіма членами родини.

Важлива психологічна підтримка, яку члени родини можуть нада­ти одне одному. Дитина повинна відчувати, що її люблять і прийма­ють у сім'ї такою, як вона є, з усіма її перевагами та недоліками. Має бути встановлений сильний емоційний зв'язок між членами родини, зокрема між батьками та дітьми. Інакше дитина (підліток) буде шука­ти ці емоційні переживання в інших джерелах. І якщо молода людина з тих чи інших причин спробує певну психоактивну речовину, отри­має переживання, яких не вистачало в житті, то є великий ризик ви­никнення та закріплення у неї адиктивної поведінки.

Соціальним працівникам треба брати до уваги й те, що важливу роль у профілактиці відіграє школа. Програма профілактики у шко­лі має проводитися впродовж усього періоду навчання у формі тре-нінгів, тематичних зустрічей, дискотек тощо. Адже, як засвідчують українські дослідження, підлітки та молодь скептично ставляться до лекцій і формальних заходів.

Найпопулярнішою формою подачі нових знань сьогодні стає тре­нінг, що включає активні методи групової роботи з метою формуван­ня нових навичок, самопізнання та саморозвитку.

Другий тип програм - це лікувальні програми, ключове місце в яких посідає надання медичної допомоги клієнтам. З-поміж цих про­грам відзначимо різні види детоксикації та замісну терапію. Таку до­помогу зазвичай надають у наркологічних лікарнях, диспансерах та інших спеціалізованих закладах охорони здоров'я.

Детоксикація призначена для лікування абстинентних розладів («ломки»), що неминуче виникає при припиненні вживання наркоти­ку. Важливо зрозуміти, що детоксикація не є лікуванням наркоманії, її варто розглядати лише як перший, але дуже важливий етап позбав­лення від наркотичної залежності. Проте інколи періодична детокси­кація використовується споживачами наркотиків тільки для того, щоб поліпшити стан здоров'я, зменшити потрібну дозу наркотику, стабі­лізувати свій стан. Можна виділити декілька різновидів детоксикації: 1) амбулаторна детоксикація; 2) детоксикація в стаціонарі.

Зазвичай програми детоксикації не передбачають участі соціаль­ного працівника. Проте такої участі може потребувати клієнт, для яко­го дуже важлива підтримка соціального працівника як до, так і на пер­ших етапах після проходження детоксикації.

Зазначимо, що власне медикаментозне лікування без залучення реабілітаційних можливостей соціальних працівників та психологів здебільшого є неефективним. Так, особи з опійної наркоманією, ко­трі отримали лише медичну допомогу в обсязі зняття гострого абсти-нентного синдрому, практично стовідсотково повертаються до вжи­вання наркотиків упродовж року.

Слід орієнтуватися на програми, в яких професіонали працюють у мультидисциплінарній команді, до складу якої можуть входити: лікар, медична сестра, соціальний працівник, психолог. Разом з ними працю­ють парапрофесіонали: співзалежні, екс-наркомани та екс-алкоголіки. Це дає змогу вже на перших етапах реабілітації розв'язувати проб­лему комплексно, із залученням до роботи членів родин залежних осіб, із проведенням індивідуальної та групової роботи за різними на­прямами.

Сучасним напрямом у лікувальних програмах для споживачів ін'єкційних наркотиків є замісна підтримувальна терапія - форма медичної допомоги, що ґрунтується на застосуванні подібної чи іден­тичної речовини (прикладами таких речовин слугують метадон, бу-пренорфін та ін.) при лікуванні опіоїдної залежності, що допомагає запобігти розвитку синдрому відміни та блокувати потяг до нелегаль­них опіоїдів.

Цінність замісної терапії полягає в можливості, яку вона надає за­лежним споживачам ін'єкційних наркотиків щодо зменшення ризи­кованої поведінки та стабілізації їхнього життя в медичному та со­ціальному сенсі. Зазвичай таку терапію розглядають як прийнятний варіант допомоги тим наркозалежним, які вважають припинення вжи­вання наркотику та повне утримання від нього заважким для себе і фактично не в змозі припинити вживання, навіть якщо прагнуть це зробити. Бажано, щоб препарати замісної терапії мали більшу трива­лість дії (період фармакологічного напіврозпаду), ніж наркотик, який вони замінюють, задля відкладення появи синдрому відміни та змен­шення частоти застосування. Це дає змогу людині концентрувати ува­гу на звичайній повсякденній діяльності без потреби в отриманні та вживанні препарату. Більше того, заміна всіх заборонених наркоти­ків на призначений препарат допомагає знизити злочинну активність, змінити спосіб життя.

Основні цілі замісної терапії:

-допомогти пацієнтові залишатися здоровим, доки він / вона не змо­же за допомогою належного догляду й підтримки досягти способу життя, вільного від заборонених наркотиків;

-зменшити рівень вживання заборонених чи отриманих без рецепту наркотичних речовин окремими особами;

-вирішувати проблеми, пов'язані зі зловживанням наркотиками;

-зменшити рівень ризикованої поведінки, пов'язаної зі зловживан­ням наркотиками, зокрема, ризик смерті від передозування, ВІЛ/ СНІДу, гепатитів В, С та інших інфекцій, що передаються через кров внаслідок спільного користування ін'єкційним обладнанням і матеріалами;

-зменшити тривалість епізодів зловживання наркотиком;

-зменшити ймовірність рецидиву - повернення до зловживання наркотиком у майбутньому;

-зменшити кримінальну активність, що виникає, аби здобути кошти для зловживання наркотиком;

-стабілізувати стан пацієнта на препараті-заміннику, якщо це може бути застосовано, задля полегшення симптомів відміни;

-частіше звертатися по медичну допомогу з інших приводів;

-поліпшити загальне особисте, соціальне та сімейне функціонуван­ня.

Окрім суто медичних інтервенцій, хворий має ще отримати певну соціальну допомогу у вигляді послуг, як-от: консультування з питань ВІЛ/СНІДу; надання психологічної допомоги; сприяння в оформ­ленні субсидій; надання безкоштовних продуктових пайків та хар­чування; сприяння в отриманні медичної допомоги; догляд вдома за людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, які перебувають на термінальній стадії захворювання; залучення до груп самодопомоги; надання засо­бів профілактики та гуманітарної допомоги; клуб знайомств для ВІЛ-позитивних людей; організація дозвілля та розваг тощо.

До третьої групи спеціалізованих програм належать такі, які мож­на назвати безмедикаментозними програмами (програмами соціаль­ної реабілітації) і які мають на меті реінтеграцію, реадаптацію, ресо-ціалізацію осіб із залежністю. Реабілітаційні програми позбавлення від залежності ґрунтуються на тому, що одужання людини відбува­ється при утриманні від психоактивних речовин і на можливості за­стосування власного потенціалу як особистості, на вірі в кожну особу, котра здатна зрозуміти власне зростання. Цей чинник життєво важли­вий для одужання від алкоголізму та наркоманії.

Основні методи психосоціальноїроботи зі споживачами наркотиків:

1) психотерапія: у роботі з споживачами наркотиків найкраще за­рекомендували себе форми сімейної терапії (робота із сім'єю), гру­пової терапії (робота над собою у групі взаємовпливу), арт-терапії (особисте зростання та зцілення через різні форми мистецтва), пси-ходрама (особлива форма рольових ігор). Більшість методів роботи із клієнтом застосовують з метою сприяння особистому зростанню людини, подоланню особистих негараздів та психологічних проблем. Часто душевне зцілення відбувається під впливом різноманітних, ча­сом доволі несподіваних чинників;

2) релігійна психотерапія - залучення клієнта до релігійної спіль­ноти, де через віру та соціальну підтримку він може досягати суттє­вих змін у душевному стані, духовному розвитку та соціальному жит­ті. Деколи у релігійних спільнотах свідомо застосовують різні методи психологічного та психотерапевтичного впливу. У більшості випадків релігійна терапія для клієнта означає не тільки і не стільки позбав­лення від наркозалежності, скільки зовсім нове життя, пов'язане із слідуванням нормам релігії та релігійного співтовариства, життя, що має свої переваги та вади;

3) програми, що ґрунтуються на принципах 12 кроків - головним завданням програми є зміна поглядів людини на світ, повернення її до більш традиційних людських цінностей. Програма «12 кроків» спирається на притаманну людині внутрішню релігійність, хоча і не вимагає віри у конкретного Бога або належності до якоїсь релігійної конфесії. Вона стала основою для розвитку інших програм («Мінес-сотська модель», тощо), які адаптували принципи програми до місце­вих умов та успішно застосовують на практиці. Програми «12 кроків» можуть фунціонувати у вигляді груп взаємодопомоги. В адаптованих програмах, що базуються на принципах «12 кроків», інколи передба­чається залучення соціального працівника на певних етапах роботи з клієнтами для виконання таких важливих завдань, як допомога у відновленні соціальних зв'язків, документів, прав, матеріальної допо­моги, працевлаштування тощо;

4) психотерапевтичні спільноти, тобто об'єднання людей, струк-туровані таким способом, що вони набувають терапевтичного зна­чення. Терапія середовищем грунтується на психологічній атмосфері, утворюваній всіма учасниками спільноти. Середовище в терапевтич­ній спільноті забезпечує високий рівень безпеки та захищеності лю­дини, яка прагне одужати. Саме за таких умов людина може вільно навчатися новим способам поведінки, робити помилки і вчитися з цього атмосфера.

Важливою умовою повноцінного функціонування терапевтичної спільноти є сформоване середовище, тобто сукупність об'єктивних чинників - організаційних (де саме, у якому закладі надається допо­мога) та функціональних (медичних, трудових, освітніх, виховних, психолого-психотерапевтичних, сімейних тощо), об'єднаних програ­мою реабілітації, яка впливає на відновлення та формування соціаль­но прийнятних особистісних та поведінкових якостей людини, що сприяють її реабілітації та ресоціалізації.

Загалом у процесі подолання залежності варто робити акцент на формуванні нових адаптаційних механізмів особистості, на навичках пошуку ресурсів у собі та найближчому оточенні. Це необхідно, аби людина могла максимально адекватно інтегруватися у суспільство (в макро- та мікросоціум) відповідно до індивідуальних особливостей, можливостей, а також з урахуванням реалій її сімейного та трудового досвіду й громади. Розв'язання таких складних проблем передбачає довготривалу реабілітацію людини, із залученням до програми фахів­ців та людей, які навчилися жити із залежністю.

Якщо людина залишається на етапі незацікавленості у зміні свого ризикованого способу життя, то їй пропонують програму зменшення шкоди. «Зменшення шкоди» - це низка практичних стратегій, метою яких є встановлення контакту зі споживачами наркотиків «на їхній те­риторії» для надання їм допомоги (йдеться про «безпечне» вживання наркотичних речовин, запобігання передачі ВІЛ-інфекції, гепатиту С, сифілісу тощо через спільне використання шприців). Ця стратегія не підтримує традиційні моделі ставлення до проблеми наркозалежності як до питання моралі, кримінального права, або як до хвороби, але зосереджує свою увагу на поліпшенні здоров'я окремого індивіда та суспільства в цілому.

Модель пропонує різні напрями роботи, включаючи допомогу тим людям, які хочуть припинити вживання наркотиків. Програма

не розглядається як «лікування», в цій роботі можуть бути зайняті як професіонали, так і колишні та активні споживачі наркотиків. Але при цьому відмова є оптимальним результатом діяльності моделі. Компоненти програм зменшення шкоди:

-інформаційно-освітня робота: розроблення інформаційних матері­алів разом зі споживачами наркотиків; навчання через волонтерів -колишніх наркоманів; робота в громадах груп ризику;

-доступ до добровільних та конфіденційних послуг охорони здо­ров'я;

-добровільне й конфіденційне консультування та тестування на

ВІЛ;

-доступ до дезінфікувальних засобів;

-доступ до чистих шприців;

-доступ до метадонової чи іншої замісної терапії;

-доступ до презервативів.

Складовою програм зменшення шкоди є вулична соціальна робо­та, спрямована на встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до користувачів наявних служб чи послуг та з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охоро­ни здоров'я. Вулична робота - це також донесення профілактичної інформації до споживачів наркотичних речовин у ті місця, де вони зазвичай збираються, проводять час (наприклад, точки продажу нар­котичних речовин у місті, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні чи інфекційні лікарні).

Ключовою метою проведення вуличної роботи, як і програм змен­шення шкоди в цілому, є зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин. Однак зміна соціальних норм неможлива без зміни поведінки окремих членів цієї групи. Тому найефективнішою формою вуличної роботи визнано роботу за принципом «рівний - рів­ному» («залучення наставників одного віку і однакового походження для передачі просвітницьких послань цільовій групі», що дає змогу використовувати індивідуальний досвід та формувати індивідуальний підхід до кожного клієнта програми. Основним принципом вуличної роботи є те, що клієнт бере на себе відповідальність за проблеми.