2.4. Комплексні моделі соціальної роботи

2.4.1. Кризове втручання

Важливе місце в теорії і практиці соціальної роботи посідає теорія кризового втручання. її застосовують у випадках, коли до соціально­го працівника звертаються клієнти в стані глибокої кризи і ситуація вимагає оперативного втручання. Звідси й поширена назва підходу -«кризове втручання в соціальній роботі».

В основі кризового втручання - розуміння кризи та особливостей її перебігу. Проте розуміння кризи досить часто є індивідуальним.

Криза - походить від грецького слова «рішення». Сучасне розумін­ня - відсутність балансу. Криза - ситуація або подія, коли людина сти­кається з перешкодою на шляху здійснення важливих життєвих цілей, і цю перешкоду не можна подолати деякий час за допомогою узвича­єних методів розв'язання проблем. Далі настає період дезорганізації і вибуху, впродовж якого людина намагається розв'язати проблему.

Кризу слід відрізняти від стресу, фрустрації та конфлікту.

Стрес - поняття, яке увійшло у нашу мову і набуло широкого за­стосування. За первісним значенням виражає неспецифічну реакцію організму на будь-яку вимогу із зовні (проблему). Наприклад, стрес як проблема переслідує всіх людей, що живуть з ВІЛУСНІДом. Спо­чатку він може бути викликаним втратою коханої людини, або низ­кою інших, дрібніших втрат: домашньої тварини, оренди, просування по службі. Це короткотерміновий стрес.- він не викликає прогресу­вання хвороби. Проте стрес, який триває протягом багатьох місяців (а це часто має місце при ВІЛ-інфекції), в кінцевому підсумку нега­тивно впливає на імунну систему, що підтверджено американськими дослідниками.

Фрустрація (лат. /гтігаііоп - обман, руйнування планів) - стан розпачу, відчаю. Поняття ситуації, що призводить до фрустрації, за визначенням багатьох психологів охоплює наявність сильної мотиву­вальної сили (бажання) чогось досягти і перешкоди, яка не дає змо­ги цього зробити. При цьому перешкоди можуть бути, наприклад, фізичні (стіни в'язниці), біологічні (хвороба, старіння), психологічні (страх, інтелектуальна недостатність), соціальні (правила, норми, за­бобони). Отже, на відміну від ситуації стресу, особа, що переживає фрустрацію, від початку була орієнтована не на уникнення труднощів у задоволенні потреб, а на досягнення певного результату своєї жит­тєдіяльності. Так, приміром, фрустрація у житті людини з ВІЛ може виникати через неможливість побороти вірус, через вимушені обме­ження в стилі життя, неможливість реалізувати життєві плани через невизначеність майбутнього.

Конфлікт традиційно визначається як наявність протиріччя. У будь-якому разі це протиріччя буде внутрішнім, тобто людина усві­домлюватиме протилежні або несумісні складові конфлікту і пере­живатиме їх в собі. Критичною ситуацією конфлікту буде така, коли суб'єктивно людина не може ні вийти із ситуації конфлікту, ні вирі­шити її шляхом компромісу між складовими протиріччя, ні шляхом вибору чогось одного. Тобто коли людина здається перед неможливіс­тю прийняти рішення.

Криза - це вже поворотний пункт життєвого шляху. Внутрішньою необхідністю життя особистості є реалізація свого шляху, свого жит­тєвого замислу. Психологічним «органом», який проводить замисел крізь неминучі труднощі та складнощі світу, є воля. Коли перед поді­ями, які охоплюють найважливіші життєві відносини людини, воля виявляється, виникає специфічна для цього аспекту життєдіяльності критична ситуація - криза.

Виділяють два різновиди криз, які відрізняються між собою ступе­нем залишеної можливості реалізації внутрішньої необхідності жит­тя. Криза першого виду може серйозно ускладнювати та затрудняти реалізацію життєвого замислу, однак при цьому все ще зберігається можливість відновлення перерваного кризою ходу життя. Це випро­бування, за якого людина може вийти, зберігши у суттєвих аспектах свій життєвий замисел та ствердивши свою власну тотожність (інди­відуальність). Ситуація другого роду, власне криза, робить реалізацію життєвого замислу неможливою. Результат переживання цієї немож­ливості - метаморфоза особистості, її переродження, прийняття ново­го замислу життя, нових цінностей, нової життєвої стратегії, нового образу Я.

Кризу можуть викликати різні явища: народження і смерть члена сім'ї, раптова хвороба, інвалідизація, зростання та старіння, знахо­дження нових цінностей. Криза позначається на загальному стані лю­дини чи цілої сім'ї. Наприклад, сім'я, яка переживає кризу й не може з нею впоратися, перестає виконувати властиві для неї функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодопомоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхідність

втручання соціального працівника, є орак умов у сім'ї для нормального розвитку та виховання дитини, тобто коли матеріальні потреби дитини не задовольняються, вона голодує чи одягається не по сезо­ну, не має навичок особистої гігієни та умов для їхнього дотримання, змушена працювати і не має можливостей для навчання та дозвілля, коли дитину навчають та змушують жебракувати чи вживати алкоголь тощо, вона є об'єктом сексуальних домагань чи сексуальної експлуа­тації в сім'ї, може бути позбавлена можливості спілкуватися з іншими дітьми та зазнавати насилля.

Індивід (або сім'я, група, спільнота) мають періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу, що порушує нормальний життє­вий цикл і звичний стан балансу з навколишнім середовищем. Такі ситуації зазвичай спричинені певною травмувальною подією, яка мо­же бути як зовнішнім ударом, так і внутрішньою напругою, яка поси­люється. Подія може бути одиничним катастрофічним випадком або серією невеликих невдач, які мають кумулятивний ефект.

Вплив травмувальної події порушує баланс особистості і ставить людину у вразливе становище, що виявляється у посиленні напруги і стурбованості. У спробах знову досягнути рівноваги людина прохо­дить кілька стадій: первинне зростання напруги, що стимулює звич­ні способи вирішення проблем; подальший ріст напруги в умовах, коли ці способи виявляються безрезультатними; значне збільшення напруги, що вимагає мобілізації не лише внутрішніх, а й зовнішніх джерел, використання нестандартних, резервних способів подолання проблеми; невдачі в подоланні проблеми (ухиленні від її вирішення або переформулювані) призводять до постійного погіршення і «де­компенсації», до крайньої межі підвищується напруження. У цей мо­мент будь-який чинник може стати «останньою краплею», що при­зводить індивіда в стан інтенсивної кризи, яка супроводжується дез­організацією і припиненням опору. Потім настає період поступового відновлення аж до досягнення стану рівноваги.

Для соціальних працівників важливим є те, що криза може завер­шитися на будь-якій із стадій, коли загроза зникає або знаходиться спосіб її розв'язання. Проте не всі можуть подолати її власними зу­силлями. Можливість протистояти стресовим ситуаціям може бути зменшена через такі чинники:

-проблеми, що їх має родина, є надзвичайно для неї значущими,

незвичними;

-форми поведінки членів родини є неприйнятними або дезадаптивними;

-хтось із членів родини має соматичні або психічні захворювання;

-підтримка з боку родичів, друзів у випадку критичної ситуації є недостатньою;

-слабке здоров'я, виснаження через інші причини, наприклад, ко­ли людина хронічно не висипається, перевтомлюється;

-деструктивні когнітивні схеми (стиль мислення), наявність так званих життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це мені не під си­лу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», страх ризику, змін, прихована суїцидальна настанова у котрогось члена родини;

-відчуття самотності;

-втрата домінантної ідеї, мети, віри.

На можливості подолання критичних, кризових ситуацій суттєво впливає попередній досвід. Якщо раніше проблеми не розв'язувалися повністю, то це обмежує адаптивні можливості людини.

Деякі фахівці вважають, що криза може стати постійною (трива­лою), коли події, що викликають кризовий стан, повторюються по­стійно і людина чи сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В та­кому випадку людина чи сім'я часто входить у стан адаптації (або квазіадаптації) до кризи; стан, коли важливі потреби не задовольня­ються, стає для людини/сім'ї нормальним. Це особливо важливо для соціального працівника-практика; адже в такому випадку він має в певному сенсі порушити баланс і вивести людину чи цілу сім'ю зі звичного стану, щоб досягти поліпшення ситуації.

Варто наголосити, що сприйняття і характеристика кризи є амбіва­лентними, оскільки до її розуміння і тлумачення причетні психологи, соціологи, психіатри. Тому важливою видається думка британського фахівця Кірана О'Хагана, котрий зауважує, що не всі ситуації можна підвести під класичні теорії, але ніхто не заперечує право людей ска­зати, що вони переживають кризу повною мірою, якщо вони сприйма­ють ситуацію як кризову.

Основу кризового втручання становлять техніки, запропоновані у 1960-х роках американським психіатром Д. Капланом для превен­тивної психіатрії. Його ідеї щодо запобігання виникненню хвороб у людей, які перенесли важку втрату, підхопили британські соціальні працівники для здійснення роботи в громаді. У 1970-х роках теорію кризового втручання розвинула його співвітчизниця Н. Голан. Вона розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової си­туації та психологічну роботу впродовж максимум восьми зустрічей із консультантом щодо коригування когнітивного сприйняття та роз­роблення нової поведінки.

Кризове втручання застосовують у випадках, коли до соціального працівника звертаються клієнти в стані глибокої психологічної кри­зи, і ситуація вимагає оперативного втручання. Кризове втручання є не самостійною теорією, а комплексним підходом, що спирається на використання елементів психодинамічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, біхевіористських підходів, зокрема, теорії соці­ального научіння (навчання), а також соціологічних підходів, зокрема, теорії систем.

Так, під час кризового вручання фокусують увагу на емоційних реак­ціях щодо зовнішніх подій та на тому, як їх раціонально контролювати (елементи психодинамічної моделі). У практиці активно використову­ють таке поняття, як гомеостаз, тобто стан рівноваги, якого прагнуть досягти внаслідок втручання, наголошують на відновленні зв'язків клі­єнта з іншими елементами соціальної системи (теорія систем).

У багатьох країнах кризове втручання спочатку застосовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом ця модель ро­боти набула значної популярності й стала майже універсальною, бо, згідно з Е. Еріксоном, кожна людина переживає певні кризи на кожно­му віковому етапі й звернення до соціальних служб фактично є свід­ченням неможливості людини самостійно впоратися зі своєю склад­ною життєвою ситуацією.

Кризове втручання як модель практики соціальної роботи харак­теризується:

-розумінням клієнта як людини, котра через надзвичайну подію тимчасово не здатна до нормального функціонування в суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, на­лежній консультативно-корегувальній роботі, психотерапії, може від­новити свій життєвий потенціал:

-директивною позицією соціальних працівників, котрі в екстре­мальній ситуації беруть усю відповідальність на себе, змушують ін­ших слухатись та підкорятись;

-терміновістю допомоги; оперативністю та доступністю безпосе­реднього надання послуг;

-наявністю плану дій з боку соціального працівника (але не з боку клієнта);

-орієнтацією на пом'якшення впливу стресової події на клієнта;

-мобілізацією всіх зусиль і можливостей клієнта для переборю­вання кризи, подолання проблеми.

Нині виділяють два підходи до втручання у кризу: перший - кризо­ве консультування, другий - інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування спрямоване на полегшення вираження афекту, тобто сильної негативної емоції; налагодження спілкування; досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів; демонстра­цію турботи та емпатії, підвищення самооцінки; підтримку поведін­ки, спрямованої на подолання проблем.

Скажімо, усвідомлення факту зараження ВІЛ-інфекцією поро­джує різноманітність індивідуально-психологічних та соціально-психологічних проблем, зумовлює виникнення депресивних реакцій і дезадаптивних форм поведінки, призводить до трансформації спо­собу життя людини. Тому післятестове консультування при позитив­ному результаті тестування на ВІЛ є фактично кризовим консульту­ванням.

Ризик перших кроків кризового консультування відчутний, адже працівник повинен допомогти клієнтові перейти до розуміння необ­хідності серйозної тривалої роботи, активності, зростання почуття відповідальності.

Кризове консультування можливе тільки за умови вивчення особ­ливостей клієнта як особистості і, часто, його сім'ї. Соціальний пра­цівник повинен зважати на історію життя сім'ї, сімейні міфи, цінності, правила, стійкі уявлення та відносини в сім'ї та з навколишнім світом. Знання історії сім'ї в кількох поколіннях допомагає зрозуміти, як при­йнято в сім'ї реагувати на несприятливі життєві обставини, стресові конфліктні та кризові ситуації - зниженням рівня активності, згурту­ванням членів сім'ї чи відчуженням.

Соціальному працівникові при роботі з людиною, що перебуває у стані кризи, доводиться використовувати різні техніки підтримки.

Техніки підтримки, що їх можна використовувати при кризовому консультуванні:

1)надання інформації та інструкцій. Наприклад, кризове кон­сультування людини, що дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус, полягає в інформуванні про сутність захворювання, його перебіг, спо­соби передачі, права та, обов'язки ВІЛ-позитивної людини, державні гарантії її соціального захисту, можливі сервісні послуги в інших ор­ганізаціях та закладах;

2)інструкція (порада) - це пропозиція стосовно якоїсь дії. Пра­цівник, що консультує людину (родину) в кризі, прямо й конкретно зазначає, що потрібно зробити досягнення певних цілей (оздоровлен­ня клімату, зміна рівня життя, розв'язання конфлікту). За змістом ін­струкція (порада) може стосуватися конкретних дій, наприклад, сте­жити за чистотою, контролювати дитину тощо. Такі інструкції можуть

бути: пропозиціями, що потрібно зробити, або пропозиціями, як щось робити по-іншому;

3)використання малюнків, буклетів та інших засобів комунікації. Інформація надається не тільки в усній формі, а й у друкованому ви­гляді. Це дає змогу перечитати інформацію пізніше, осмислити її;

4)визначення можливої підтримки з боку інших людей. Соціаль­ний працівник має відігравати роль тактичного менеджера підтриму-вальних мереж клієнта (родини, друзів, команди, оточення). Працюю­чи із людиною або сім'єю, що переживає кризу, доцільно розпочати зі з'ясування тих зв'язків, котрі сформувались усередині сім'ї та з ото­ченням, при взаємодії членів сім'ї один з одним. Детальне вивчення допомагає розробити перспективну програму роботи з клієнтом і змі­нювати її при потребі;

5)методика вербалізації емоційних станів. Соціальний праців­ник просить клієнта розповісти, познайомити з проблемами людини і її сім'ї, стосунками з соціальним оточенням, змалювати своєрідну картину теперішнього особистого і сімейного життя. Мета соціаль­ного працівника полягає у приверненні уваги до того, що багато лю­дей мають схожі проблеми та змогли їх подолати, змінити життя. За допомогою соціального працівника клієнт розгортає власну діагнос­тичну роботу.

5)допомога клієнтові у визначенні можливих дій та стратегій поведінки. Консультант має підтримувати самостійні рішення і по­ведінку клієнта, які забезпечують підвищення самоповаги та від­повідальності. Так, консультант має допомогти ВІЛ-позитивному клієнтові усвідомити відповідальність за новий образ життя, спри­чинений інфікуванням ВІЛ, шляхом надання психологічної та юри­дичної підтримки і допомоги в процесі прийняття рішень. Консуль­тування дає змогу клієнтові чіткіше визначити можливі проблеми, з якими йому доводиться чи доведеться стикатись, виробити кон­кретну модель поведінки, відновити контроль над власним життям та зберегти спокій;

6)надання достатнього часу. Якщо клієнт перебуває в стані шо­ку, то консультантові буває складно слухати його і демонструвати ем-патію (співпереживання). У стані кризи для клієнта характерні такі відчуття, як шок, страх, заперечення, гнів. При кризовому втручанні саме такі почуття повинні бути в центрі уваги консультанта, а процес консультування - спрямовуватись на відновлення контролю клієнта над собою. Кризове консультування, зазвичай, передбачає більше, ніж одну зустріч;

7)використання рефлексії як засобу відповіді. Ця техніка перед­бачає використання консультантом «мінімальних реакцій», як-от: по­вторення ключових слів, сказаних клієнтом, перефразування (реф-реймінг) сказаного клієнтом, що дає змогу клієнтові розвивати свою думку;

8)визнання проблеми такою, що є складною і не має розв'язання. Ця техніка застосовується у ситуаціях, коли криза постійно повторю­ється і негативна ситуація залишається без змін. Ця техніка вимагає від консультанта інтуїції, сензитивності (чутливості) і знань. Оскіль­ки вона не означає пасивного, байдужого сприйняття фактичної си­туації, а має підштовхнути клієнта до глибшого осмислення, вислов­лення своїх думок і почуттів;

9)досягнення домовленості (контракту) щодо порядку подальшої роботи. У ході діагностичної роботи учасники процесу кризового кон­сультування визначають орієнтири подальшої спільної роботи, бажані та можливі зміни, розподіляють обов'язки (що вони збираються роби­ти, яку функцію виконає клієнт, соціальний працівник, той чи інший член сім'ї-якщо вони є учасниками процесу кризового консультуван­ня), а також визначають межі необхідної та достатньої підтримки.

Іншим підходом до кризового втручання є здійснення інтенсивно­го догляду (опіки), тобто застосування такої стратегії втручання, яка передбачає: перенесення відповідальності на професіоналів, котрі здійснюють догляд; організацію вирішення невідкладних завдань; вилучення клієнта з стресогенного оточення; зниження рівня збуд­ження і стресу; встановлення відповідних стосунків; вираження тур­боти, теплого ставлення; пожвавлення надії. Прикладом такого догля­ду можуть слугувати соціальні служби для жінок, які зазнали насилля в родині.

До початку втручання соціальний працівник аналізує відповіді на такі запитання:

1)наскільки клієнт потерпає від несприятливих умов;

2)якими є воля і бажання клієнта, чого б він хотів, якби не боявся висловити свою думку;

3)наскільки реальною є небезпека у разі відсутності втручання;

4)чи є у клієнта можливості самодопомоги;

5)якими будуть наслідки втручання;

6)якими є шанси розв'язання проблеми на перспективу;

7)як оцінює стан справ найближче оточення, громадськість.

Для успішного проведення кризового втручання соціальний працівник має керуватися такими принципами: співпраця з іншими

спеціалістами і службами; активність дій, своєчасність і ефектив­ність; концентрація на головному напрямі розв'язання проблеми.

Скажімо, втручання соціального працівника в сім'ю, що пережи­ває кризу, полягає не тільки в моральній, психологічній допомозі, але й у застосуванні інших форм соціальної роботи. Загалом, у теорії такі види роботи з сім'єю поділяють на:

1)екстренні, спрямовані на виживання родини (термінова соціаль­на допомога, надання притулку, негайне видалення з родини дітей, що зазнають жорстокого ставлення, перебувають у небезпеці чи залишені без піклування батьків);

2)соціальну роботу, спрямовану на підтримку стабільності ро­дини;

3)роботу, спрямовану на соціальний розвиток родини та її членів.

Спираючись на нові та традиційні методи й технології своєї спе­ціальності, соціальні працівники предметом своєї діяльності визнача­ють не лише особу клієнта, але й травмувальну соціальну ситуацію в цілому. Адже важливу роль у розвитку кризи відіграє збереження психотравмувальної події, відсутність впливу на неї. Основне завдання соціальних працівників полягає насамперед у відновленні зв'язків між людиною, що знаходиться в кризі, і соціальними системами. Щоразу необхідне ефективне виявлення і використання різнобічних ресурсів, як внутрішніх (клієнта), так зовнішніх (матеріальних і соціальних). Часто виникає потреба пояснити клієнтові його стан, наявність захис­них механізмів і необхідність їхнього включення. Це сприяє осмисле­ному ставленню до проблеми та прийняття рішень, а не покладанню на думки та дії інших. Завдання не в тому, щоб нав'язати своє бачення ситуації, а допомогти клієнтові зрозуміти необхідність певних дій. За­лучення зовнішніх ресурсів передбачає інформацію про наявні послу­ги, можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій залучених до допомоги спеціалістів, зв'язок із сім'єю тощо.

Застороги до застосування кризового втручання пов'язані з тим, що у разі роботи з кризою соціальні працівники повинні мати достат­ньо високий кваліфікаційних рівень і почуватися впевнено, щоб за потреби вступити в конфронтацію з іншими фахівцями, які можуть сприяти пригніченню клієнта. Отже, таку роботу не варто доручати недосвідченому працівникові, аби він самотужки розбирався в склад­ній ситуації.

Цей підхід потребує особливої уваги до дотримання етичних норм і професійних цінностей соціальної роботи. Адже соціальні праців­ники часто використовують владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для захисту дітей від насилля родини), разом із тим, важливо, щоб не відбувалося перевищення владних повноважень працівниками, не відбувалося дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Бо у зарубіжній практиці соціаль­ної роботи відомі випадки, коли під час застосування кризового втру­чання відбувалося нав'язування поглядів білого чоловіка середнього класу й середнього віку представникам інших етнічних, соціально-економічних, вікових та інших груп. Скажімо, соціальним працівни­кам буває важко представляти права дитини з позицій самої дитини й не скерувати розмову про права дорослих та ідеологічно сконстру­йовані дорослими потреби дітей. До того ж клієнт має визначати пра­во соціальних працівників і соціальних служб на директивний стиль стосунків і директивні дії, але як переконатися в цьому, коли йдеться про кризові ситуації?

Не варто вдаватися до кризового втручання, коли немає відповід­них ресурсів (кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консультування, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, де можна було б розмістити потерпілих, тощо).

Кризове втручання неефективне в ситуації постійних криз, що по­слаблюють і підточують здоров'я, а також довготривалих психологіч­них проблем. Адже в таких випадках потрібна довготермінова допо­мога - надання відповідних послуг і робота з розвитку.