2.3.2. Соціально-радикальна модель

Соціально-радикальна модель є результатом сплаву філософських, політичних і соціологічних шкіл та напрямів. Вона кидає виклик пси­хологічним поясненням проблем клієнтів.

Радикальні підходи набули популярності в багатьох західних краї­нах наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років. Тоді у соціальній ро­боті найчастіше послуговувались психологічними моделями, що при-чіюдило до надмірної зосередженості на терапевтичній практиці. Така практика зазнала нищівної критики з боку частини самих соціальних працівників, політиків, учених, студентів і користувачів соціальних послуг.

Основні ідеї радикальної філософії походять від марксизму, який і'ііранив значний вплив на соціальну роботу. Його характерною ри­сою, як і радикалізму в цілому, є те, що він обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи розв'язання проблем, якими можуть бути як пасивний протест, так і революційні дії, великої ваги надає поліпшенню соціального законодавства, ролі централізованого управління.

Марксизм фокусується на ідеї наявності в кожному суспільстві не­рівності та несправедливості, оскільки представники різних соціаль­них класів мають неоднаковий доступ до влади, ресурсів, інформації тощо. Причому змінити ситуацію в межах капіталістичного суспіль­ства неможливо, оскільки саме його економічна та соціальна структу­ра породжує такий стан речей. Звідси логічною є необхідність зміни суспільного устрою чи принаймні основних його структур, які б ви­ражали й захищали інтереси більшості.

У межах марксистської парадигми зарубіжної соціальної роботи формується традиція вивчення умов колективного буття людей, ко­лективістських орієнтацій особистості. При цьому зважають на осо-бистісні, соціальні якості клієнтів, соціальне становище, належність до певної соціально-класової групи. Діяльність соціальних працівни­ків розглядають як силу, що сприяє здійсненню спільних колективних дій, спрямованих на розвиток самосвідомості клієнта та здійснення позитивних змін у суспільстві. Ця «сила» може бути спрямована на соціальний контроль або на виконання ролі соціального стабілізатора, соціального адвоката, соціального лікаря, соціального педагога.

Наразі виділяють такі марксистські підходи до соціальної роботи:

1)прогресивний, що розглядає соціальну роботу як носія позитивних змін, що сприяє покращенню взаємозв'язків у суспільстві та спри­яє активізації колективного руху та підвищенню свідомості;

2)репродуктивний, який робить акцент на участі соціальних пра­цівників у відтворенні та посиленні - завдяки функції контролю -пригнічення робітничого класу в капіталістичному суспільстві,

3)контрадикторний, який фокусується на суперечливій ролі соці­альних працівників, які своєю діяльністю, з одного боку, зміцню­ють капіталістичний контроль, а з іншого, - підвищують функціо­нальні можливості робітничого класу завдяки навчанню, наданню повноважень клієнтам, більшість з яких належать саме до робітни­чого класу. В такий спосіб соціальні працівники збільшують про­тиріччя, що сприяє ліквідації капіталістичних відносин.

Але якщо класичний марксизм пов'язував прояви нерівності та несправедливості, насамперед, з належністю до робітничого, тобто пригнобленого, класу, то сучасні радикальні теорії йдуть шляхом мо­дифікації уявлень про соціальний клас та беруть до уваги набагато

більший набір чинників, що можуть впливати на підтримання не­рівності у суспільстві. Це, наприклад, стосується радикальної фемі­ністичної теорії та антидискримінаційних підходів, які розглядають пригнічення в суспільстві жінок, представників національних мен­шин, гомосексуалістів, аналізують такі форми пригнічення, як упе­редження, негативні стереотипи, стигматизація, таврування тощо.

Радикальна практика соціальної роботи може розглядатися як со­ціальна дія, має такі складові:

розвиток критичної свідомості (здатність аналізувати ситуацію соціальної роботи в соціальному та політичному планах, розумітися на політичних стосунках, локальних та глобальних взаємодіях, змінах та перебігу подій усередині організацій і громад);

звітність (питання розподілу влади не можна замовчувати, а варто намагатися «зсунути» їх у бік користувачів служби);

наділення користувачів більшими повноваженнями та можливос­тями для реального впливу (розвиток здатності людей, які потребують підтримки, змінюватися самим, а також сприяти становленню полі­тичної організації споживачів);

знання громад, їхніх сильних сторін та складнощів, на які можна наштовхнутися, участь у боротьбі членів громад за свої права;

знання соціальної служби (розуміння, як виробляється політика і як здійснюється боротьба з нерівністю; володіння навичками впливу та знання стратегії організаційних змін);

колективна робота (забезпечення і підтримання практичних за­ходів створення сприятливої робочої атмосфери скрізь, де це тільки можливо; доцільно уникати авантюризму та ізоляціонізму, працювати на організаційну демократію).

Також важливого значення надають трансформації наявних со­ціальних інститутів, організації послуг. Так, наприклад, розвиток в Україні соціальної роботи з бездомними людьми стримується неста­чею відповідних структур у нашому суспільстві. З іншого боку, явище бездомності пов'язане з безробіттям, низьким рівнем заробітної плат­ні, недосконалим законодавством, відсутністю системи соціального житла та житла з підтримкою для людей з особливими потребами то­що. Також часто причиною бездомності в Україні стає процедура ре­єстрації, яка передбачає наявність у людини офіційно зафіксованого місця проживання, без якого неможливо, наприклад, отримати втра­чений паспорт, а без паспорта неможливо отримати роботу, яка б дала чмогу винаймати житло. Таким чином, індивідуальна проблема - від­сутність житла - спричинена насамперед соціальними структурами та процедурами, що діють у суспільстві. Щоб допомогти цій групі клієн­тів, соціальні працівники мають радше вдаватися до зміни законодав­ства, створення структур та організаційних систем, які допоможуть зменшити негативні впливи, тобто застосовувати радикальні підходи, аніж працювати з кожним конкретним випадком, застосовуючи пси­хологічні моделі роботи.

Радикальні підходи використовують в індивідуальній, груповій роботі, роботі в громаді та груповому резидентному (стаціонарно­му) догляді. Причому ідею послуг розглядають досить широко. Вони охоплюють освіту, поліпшення обізнаності щодо прав та свобод, під­тримку в захисті клієнтами власних прав, допомогу в створені орга­нізацій чи в приєднанні до вже наявних, заохочення колективної ді­яльності, здобуття доступу до ресурсів. Така практика має привести до персонального та соціального звільнення як в думках, так і в діях. Групи самодопомоги, навчальні групи, гуртки, клуби, товариства то­що вважають ефективними засобами підвищення свідомості.

Так, на одне з чільних місць у межах радикального підходу став­лять освітні заходи. Розвиток цього напряму пов'язують з ім'ям лати­ноамериканського діяча П. Фрейра. У книзі «Педагогіка пригноблено­го» (1968) він звертає увагу на дилему, яку переживають пригноблені люди. Вони розглядають себе як «нижчих», а тих, хто пригнічує, як «вищих»: в такий спосіб цінності останніх перетворюються на цін­ності тих, кого пригнічують. Гнобитель стає моделлю гуманності та зразком для наслідування. Страх свободи з її відповідальністю спону­кає пригноблюваного до пошуку протекції гнобителя. Фрейр підкрес­лює, що така двоїстість не патологічна, це нормальний та стабільний стан у пригноблювальному суспільстві. І поки цей «внутрішній гно­битель» залишається нерозпізнаним, пригноблювана людина не може розвивати ані свою свідомість, ані свою самість. Особливо страшний такий аспект пригноблюваної свідомості, як «горизонтальне насиль­ство», спрямоване не на гнобителя, а на інші жертви - подружжя, ді­тей, близьких тощо. Тому людям потрібно зрозуміти та усвідомити природу свого пригнічення, розвинути власну свідомість та перестати сприймати пригнічення як належне. З огляду на це надзвичайно важ­ливе місце в соціальній роботі має бути відведено розвитку чи підви­щенню самосвідомості («свідомізації») клієнтів.

Розвиваючи погляди П. Фрейра, розробили теорію соціальної дії, що ґрунтується на простій ідеї: зміни можливі. Однак зміни мають сенс тільки тоді, коли люди, яких вони стосуються, залучені до плану­вання, реалізації та оцінення впливу цих змін. Цю теорію розробили

у Центрі соціальної дії Університету Де Монфорту (Великобританія) та використовували на міжнародному рівні у різних країнах, таких як Росія, США, Мозамбік, Камбоджа та Іспанія.

Соціальна дія - підхід, який дає змогу людям різного віку, досвіду та статусу об'єднати зусилля задля досягнення колективно визначеної мети. Підхід пропонує легкий для розуміння, гнучкий та відкритий робочий процес, який допоможе визначити нагальні проблеми, про­аналізувати їх, розробити стратегію змін та здійснити її на практиці. Все це робиться відповідно до низки принципів, які поділяються усі­ма учасниками процесу та покликані забезпечити рівність та макси­мальну справедливість.

До принципів соціальної дії, які застосовують для активізації гро­мади, належать такі.

1.Забезпечення соціальної справедливості означає протидію нерівноправ'ю та утискам за расовими, статевими, сексуальними, ві­ковими, релігійними, класовими та іншими соціальними ознаками.

2.Всі люди можуть вирішити проблеми, з якими вони стикають­ся, завдяки набутим навичкам, досвіду і знанням.

3.Кожна людина володіє правами, включаючи право бути почу­тим, право розібратися зі своїми проблемами, і право зробити певні кроки для розв'язання цих проблем. Людина також має право на само­визначення, і ніхто не може нав'язувати їй будь-які стереотипи.

Кожна людина має право брати участь у змінах, що впливають на її .життя. У кожної людини має бути право голосу, і кожен повинен брати участь в житті суспільства. На цьому ґрунтується активізація громади. Кожна людина має право на свій світогляд і самовизначення. Дуже часто людям доводиться боротися з неправильним розумінням своєї ситуації, з неточним і образливим описом своєї громади і куль­тури, які були придумані для того, щоб полегшити життя певним по­літикам і стороннім фахівцям.

4.Коріння несправедливості та пригноблення криється в соці­альній політиці, навколишньому середовищі та економічній ситуації, тому індивідуальні проблеми людей можуть розглядатися в контексті загальних проблем громади.

У кожної людини є велика кількість індивідуальних проблем. Усві­домлення цього може пригнічувати і бентежити, в неї навіть може ви­никнути відчуття провини. Активізація громади допомагає людині звільнитися від цього негативного настрою, зрозуміти свої індивіду-альні проблеми в ширшому соціальному контексті та зробити певні кроки разом з іншими людьми для їхнього вирішення.

5.Колективна робота робить людей сильнішими. Людина, якій не вистачає сили і впливу, щоб самотужки вирішувати проблему, може добитися перемоги в спільній роботі з іншими людьми, які перебува­ють у такій самій ситуації.

Активізація громади має на меті об'єднання людей для обміну до­свідом, а також для спільного вирішення проблем за допомогою своїх ресурсів і вмінь. Пошук загальної ідеї може додати окремій людині волі й сили для розв'язання складніших проблем.

6.Працівники соціальної сфери, які сприяють активізації громади, не лідери, а посередники. їхнє завдання - надихнути людей і зробити так, щоб вони самі ухвалювали рішення і відчували відповідальність за можливий результат. Внесок кожної людини в цей процес оціню­ється однаково, і дуже важливо, що практики соціальної сфери не володіють особливим статусом або привілеями.

Радикальні, зокрема марксистські, підходи зазнають критики через те, що вони не призначені для безпосереднього застосування на прак­тиці і є швидше ідеологічними поглядами, аніж практичними реко­мендаціями чи гіпотезами. їхнє значення для щоденної практики со­ціальних працівників, які займаються, скажімо, соціальним захистом дітей, може залишатися незрозумілим. Бо рішення щодо структурних змін виходять за межі їхньої компетенції, так само, як і перерозподіл між представниками різних класів прибутків та життєво необхідних ресурсів не входить до обов'язків соціальних служб. Радикальна те­орія ігнорує невідкладні особисті проблеми клієнта, є слабкою в по­ясненні його емоційного стану, оминає увагою складну сукупність міжособистісних відносин, зокрема між клієнтом та соціальним пра­цівником, оскільки останні розглядаються переважно як елемент про­цесу пригнічення.

Разом із тим радикальні підходи також сприяли усвідомленню владної нерівності у стосунках між клієнтами та фахівцями соціаль­ної служби, а також між різними професійними групами. На думку британського вченого Малкома Пейна, саме завдяки «теоретичному ґрунту, створеному радикальною школою, згодом стали можливими поява та розвиток таких форм соціальної роботи, як надання повно­важень, представництво, підвищення свідомості».

У 1980-х - 1990-х роках у західній соціальній роботі набув особ­ливої популярності феміністський підхід (феміністська практика), який спирався на радикальний фемінізм. Мета цього підходу - наді­лення людини владою, підвищення здатності контролювати ситуацію. Він заохочує розвиток незалежної особистості, на яку не впливають відносини з іншими людьми. При використанні цього підходу по мож­ливості дотримується рівна влада між клієнтом і спеціалістами; соці­альні працівники не вважають себе експертами в проблемах клієнта, вони виконують роль своєрідного каталізатора, допомагаючи клієн­тові самому набувати влади. Феміністи прагнуть зрозуміти життя та переживання жінок, виходячи з їхніх перспектив і цінностей, що від­різняються від чоловічих.

Головний внесок цього підходу полягає у нагадуванні, що особ­ливу вагу потрібно приділяти зміні чинників пригнічення в суспіль­стві, аніж сподіватися, що жінки засвоять очікувані від них рольові поведінки. Досвід радикальних працівників США продемонстрував, що поєднання розв'язання проблем окремого клієнта і організаційних дій дає практичним соціальним працівникам можливість брати участь і в особистісних стосунках, і в соціальних процесах.

Прикладом застосування такого підходу є робота зі зміни статевих стереотипів, зменшення насильства та експлуатації. Наприклад, у не­державній соціальній службі для жінок в Любляні (Словенія) соці­альні працівниці допомагають, зокрема, жінкам, котрі страждають від булемії, анорексії, надмірної ваги тощо. При цьому вони проводять ін­дивідуальні консультації та тренінгові групи не тільки з цими жінка­ми, але й з їхніми чоловіками та найближчим оточенням, пояснюючи природу стереотипів щодо жіночої краси.

Якщо згідно з традиційними підходами до соціальної роботи вва­жається, що жінці, котра зазнає насильства в сім'ї, потрібно надати можливість для перебування в притулку чи знайти інше безпечне міс­це для тимчасового проживання, то з точки зору радикальних підхо­дів необхідно діяти навпаки, а саме: чоловікові насильникові потрібно заборонити проживати вдома, замість того; щоб змушувати жінку і дітей, які вже і так постраждали, шукати собі притулок та призвичаю-ватися до нових умов життя, що є для них додатковим стресом.

Отже, сфера діяльності соціальних працівників, які використо­вують феміністичний підхід, часто виходить за межі бюрократичної системи соціальних послуг. Чимало радикалів, особливо учасники феміністського руху, зосереджені на нових соціальних проблемах, які залишаються поза межами державних програм, - проблемах бездом­них і голодних, жінок, які потерпають від насилля, правах лесбіянок і гомосексуалістів, використовуючи їх у боротьбі за зміни.

До обмежень феміністичної радикальні теорії можна віднести Ті, що вона не розглядає інші форми пригнічення, аніж спричинені патріархальним порядком у суспільстві, зокрема інституціоналізоване структурне пригнічення, майже не бере до уваги індивідуальний до­свід жінок.

Попри ці застереження до соціально-радикальних підходів, їхня перевага полягає в тому, що вони входять як складова практики, як певне філософське підґрунтя до інших моделей практичної соціаль­ної роботи, включаючи гуманістичну, когнітивно- біхевіористську модель, психодинамічні підходи тощо.