2.2. Психологічні моделі соціальної роботи

2.2.1. Психодинамічна модель соціальної роботи

Психодинамічна модель соціальної роботи - підхід, який фокусу­ється на внутрішньому житті індивіда і послуговується психічним де­термінізмом (принципом згідно з яким дії та поведінка людини поро­джуються її мисленням, а не впливом міжособистісних відносин або навколишньої ситуації).

Психодинамічну модель утворюють різнопланові теорії та концепції;

1)психоаналітична теорія Зигмунда Фройда;

2)концепція колективного несвідомого Карла Юнга;

3)індивідуальна психологія Альфреда Адлера;

4)концепція психосоціального розвитку людини Еріка Еріксона;

5)трансактний аналіз Еріка Берна тощо.

Психоаналітична теорія австрійського психіатра 3. Фройда наго­лошує на взаємодії між інстинктами, мотивами і нахилами людини. Доповнена його учнями й опонентами - К. Юнгом, А. Адлером, «нео-фрейдистами» - К. Хорні, Е. Фроммом, Е. Берном та іншими вчени­ми, вона й сьогодні перебуває в арсеналі соціальних працівників, хоча досить часто викликає певні заперечення щодо ефективності її засто­сування в соціальній роботі.

Психоаналітична теорія спирається на ідею, що будь-яка поведінка людини мотивована підсвідомими механізмами, які мають коріння у ранньому дитинстві. 3. Фройд запропонував структурну концепцію психічної діяльності, згідно з якою у психіці людини можна виділити три основні інстанції:

1)Ід або «Воно» (вмістилище інстинктивних потягів та сил, в основному, сексуальних та агресивних; є цілком неусвідомленим, діє за принципом задоволення і спрямоване на негайне задоволення усіх потреб, в тому числі й несумісних поміж собою, що, як відомо, най­більш притаманне дитячому віку);

2)Его або «Я» (найсвідоміша, зріла, пов'язана з адаптацією до внутрішньої та зовнішньої реальності сила; сукупність пізнавальних психічних процесів, переробленого та засвоєного життєвого досвіду, вмінь та навичок, діє за принципом реальності і відповідає за присто­сованість до зовнішньої і внутрішньої реальності);

3) Супер-Его або «Над-Я» (набуте зібрання моральних правил та заборон - голос совісті або внутрішній «представник соціуму»; фор­мується шляхом інтеріоризації образів та вимог батьків, переважно в едипальний період розвитку - 4-6 років, та інших виховних впливів (мораль, релігія), залишається на рівні несвідомого і діє за принципом підкорення обов 'язку, в тому числі шляхом самопокарання за «погані» думки та вчинки).

Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинства шляхом розгалуження та закріплення основної (сексуальної) енергії життя -лібідо, від її розвиненості залежить гармонійність внутрішнього жит­тя людини та її здатність до соціальної адаптації.

За Фройдом, «Воно» і «Над-Я» мають протилежні цілі та пере­бувають у постійному конфлікті, зоною вирішення якого стає «Я». Прикладом конфлікту всередині «Воно» можуть слугувати несуміс­ність водночас наявних потягів до життя та смерті, потреби заволо­діти об'єктом і страху наблизитися до нього. Внутрішній конфлікт в «Над-Я» може ґрунтуватися на засвоєних несумісних моральних цін­ностях або правилах, наприклад, між цінностями свободи і підкорен­ням авторитету тощо.

Сильні, «несоціалізовані» первинні інстинкти, занадто жорстке або, навпаки, слабко розвинене «Над-Я» поряд зі слабким «Я» при­зводять до нездатності «Я» ефективно функціонувати. В таких випад­ках може відбуватися не адекватне, а невротичне вирішування кон­фліктів: зовнішньо конфлікт «начебто розв'язується», а насправді він тільки пом'якшується, віддаляється, блокується шляхом утворення невротичного симптому. Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв'язаних конфліктів, зберегти самооцінку, слабке «Я» схильне користуватися різними формами психологічного захисту - несвідо­мими механізмами невротичного запобігання конфлікту. В сучасному психоаналізі виділяють більш зрілі види психологічного захисту, при­таманні невротичному рівню розладів і нормі, до яких належать такі:

-витіснення (усунення зі свідомості неприємних, травмувальних або несумісних з самооцінкою спогадів і думок);

-проекцію (приписування іншим людям або об'єктам неприйнят­них для себе якостей, видів поведінки та її мотивів),

-раціоналізацію (псевдологічне пояснення причин власних дій, іцо начебто усуває наявні протиріччя);

-формування реакцій (переорієнтацію неприйнятного ставлення або бажання на протилежне; наприклад, садистичних імпульсів - на бажання допомогти та захищати інших);

-сублімацію (найбільш продуктивна форма, що полягає не в бло­куванні психічної енергії, а в скеруванні її в творче або професійне русло).

До незрілих, більш примітивних форм психологічного захисту, які частіше простежуємо при більш глибоких психотичних розладах, на­лежать:

-регресія (повертання на один з попередніх рівнів розвитку);

-розщеплення (ментальне розділення несумісних уявлень і почут­тів, що використовуються почергово);

-ізоляція афекту (утворення ізольованих «капсул», в яких утри­муються неприйнятні почуття);

-проективна ідентифікація (вміщення власних неприйнятних почуттів в іншу людину таким чином, що вона починає їх відчувати і діяти відповідно).

Психоаналіз виходить з поняття психічного гомеостазу, або збере­ження енергії. Стосовно такого підходу сильне Его, яке може успішно розв'язувати численні внутрішні і зовнішні протиріччя, а також узго­джувати бажання і потреби людини, може формуватися за рахунок «відвойовування» території і енергії у «Воно» і «Над-Я». За словами Фройда, психоаналітичне консультування має привести до того, що там, де було «Воно», має стати «Я», тобто мають відбутися структурні зміни у психіці.

Концепція колективного несвідомого, запропонована К. Юнгом, стверджує провідну роль несвідомого, яке має колективний характер. До нього належить усе те, що накопичено людством, ті глибинні пси­хологічні утворення, котрі передаються з одного покоління до іншого у вигляді так званих архетипів. Під архетипом Юнг мав на увазі утво­рення, які існують уже в момент народження дитини і містять досвід попередніх поколінь. Ці утворення мають форму символів, міфів, тра­дицій тощо і саме вони організують психіку.

Звідси випливає провідне завдання допомоги людині - допомогти усвідомити власні проблеми, що криються у структурі психіки. Усві­домлення має бути контрольованим, керованим і таким, що дає змогу клієнтові позбутися проблем, що його непокоять.

Індивідуальна психологія А. Адлера виходить із розуміння несві­домого як домінування індивідуалізму. Коли людина виконує свою життєву ціль, вона прагне бути «особливою», піднятися над власним комплексом меншовартості.

У дитини формуються цілі і життєві плани, яким вона свідомо чи не­свідомо слідує, рівняючись на взірець - досягнення та приклади інших

«переможців». Внаслідок цього формуються світогляд, інтереси, ба­жання особистості або гальмівні механізми. Індивідуальна психоло­гія Адлера, окрім прагнення особистості до довершеності (набуте під час життя), визнає й почуття спорідненості (вроджене). Таким чином, Адлер, відмовившись від жорстких меж залежності психіки людини від несвідомого, спробував гуманізувати людську особистість.

Концепція психосоціального розвитку людині' у суспільстві, роз­роблена представником его-психології Е. Еріксоном, бере до уваги як внутрішньопсихічні процеси, так і особливості соціальних зв'язків на різних його етапах. Ця концепція вважається найбільш прийнятною для застосування в соціальній роботі. Згідно з нею розвиток люди­ни відбувається шляхом її проходження через кілька психосоціаль-них криз, успішне розв'язання кожної з яких слугує фундаментом для проходження наступної фази розвитку. Наприклад, психо соціальною кризою першого року життя вважається боротьба довіри до оточен­ня з недовірою (переважно у стосунках з матір'ю); її позитивним на­слідком є розвиток базової довіри до людей, до життя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набуттям роз­витку людини, яке підготовлене всіма попередніми стадіями, Еріксон вважав почуття ідентичності — інтегрованого уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (пере­важно у групах однолітків). Усталена Его-ідентичність є основою для подальшого утворення партнерських і близьких стосунків, успішної самореалізації.

Трансактний аналіз Е. Берна - оригінальний погляд на поведін­ку людини, в основі якої перебувають неусвідомлені, запрограмовані ігри, в які вона грає впродовж життя. Берн вважав, що кожній люди­ні притаманний певний набір психічних якостей, поведінкових схем свого «Я». Репертуар цих станів він визначав, як:

«Батько» - позиція, що виявляється у висуванні вимог, оцінюванні, осуді та схваленні, повчанні співрозмовника, керуванні ним, заступ­ництві;

«Дорослий» - позиція, яку характеризує розсудливість, раціональ­ність, опора на отримання інформації, об'єктивність, спілкування на­рівні;

«Дитина» - позиція, якій властива надмірна емоційність, підкорен­ня, безпорадність.

У спілкуванні кожен із партнерів може займати одну з цих позицій щодо іншого. Саме такі взаємодії партнерів отримали назву транс­акцій.

Залежно від того, на яких позиціях відбувається взаємодія, визна­чається спосіб прилаштування партнерів. Якщо трансакція відбува­ється на одному рівні, тобто позиції збігаються, то йдеться про при­лаштування поряд. А коли позиції не збігаються - то розрізняють при­лаштування згори і прилаштування знизу.

Прилаштування залежить від того, як сприймає співрозмовник по­зицію свого партнера. Якщо розподіл позицій, який визначає ініціа­тор, інший сприймає як такий, що влаштовує його, то позиції станов­лять ніби одне ціле, доповнюють одна одну. Така взаємодія забезпечує неконфліктне спілкування. Якщо ж партнер не сприймає позиції ініці­атора, то трансакції перехрещуються і це означає передконфліктну си­туацію. Наприклад, ініціатор позиції «Батька» (скажімо, соціальний працівник) звертається до позиції «Дитина» клієнта. А той відпові­дає, займаючи таку ж саму позицію, тобто зі своєї позиції «Батька» до позиції «Дитина» ініціатора. Тобто кожен із них прилаштовується до партнера зверху.

Крім явних, очевидних трансакцій, є й приховані, коли зі слів парт­нерів можна зробити висновок про наявність взаємодоповнювальних позицій, а з психологічного підтексту виявляється, що насправді сто­сунки тих, хто спілкується, є напруженими.

Кожен із визначених Берном станів робить життя по-своєму по­вноцінним, але всі вони повинні перебувати в оптимальній рівновазі. В іншому разі виникають проблемні ситуації.

Психодинамічна модель пропонує соціальним працівникам такі ключові техніки, як перенесення, контрперенесення, інтерпретація, для використання в індивідуальній та груповій роботі з клієнтами.

Перенесення - особливий тип об'єктних стосунків, який характе­ризується переживанням клієнтом деяких почуттів щодо особистості соціального працівника, що «не підходять» до неї і насправді адресо­вані іншій людині. Перенесення є повторенням, новим «виданням» старих об'єктних стосунків. Ознаками перенесених реакцій вважа­ються їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність, неустале­ність, ригідність. Перенесення може виявлятися у невиправдано не­гативному або прихильному ставленні, у немотивованих зовнішньо реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації і т. ін. Воно завжди відображає якусь «звичну» реакцію клієнта на іншу людину з її минулого, але водночас має «зачіпки» в його реальних стосунках з соціальним працівником. Усвідомлені соціальним праців­ником, такі реакції мають обговорюватися з клієнтом, доводитися до його розуміння, особливо, якщо вони перешкоджають просуванню у

розв'язанні проблем клієнта - стають основою для змін, або створю­ють додаткові труднощі в його життєвих стосунках.

Контрперенесення полягає у внутрішньому відгуку (емоційному, ментальному) на перенесення з боку клієнта, хоча може бути й про­явом власних реакцій перенесення соціального працівника на клієн­та, як на фігуру зі свого минулого. Такі реакції і почуття притаманні всім людським стосункам, але професійний підхід до них передба­чає усвідомлення їхньої необґрунтованості, відділення їх від реаль­них почуттів до клієнта. Самоаналіз контрперенесення допомагає краще зрозуміти клієнта і проблеми його стосунків з іншими, тому рекомендують не діяти щодо клієнта, керуючись контрперенесними почуттями, а аналізувати і розуміти їх.

Інтерпретація - прояснення для клієнта зрозумілих соціально­му працівникові, зв'язаних у ціле механізмів, проявів і витоків його проблем, яке сприяє усвідомленню і може супроводжуватися інсай­том - миттєвим, цілісним розумінням проблеми. В реальній роботі інтерпретація потребує подальшого тривалого опрацювання - спільного з клієнтом аналізу і розуміння проявів неадаптивних механіз­мів поведінки і взаємодії в різних сферах його життя, дослідження минулих подій і сучасної ситуації клієнта.

Інтерпретацію вважають потужною технікою, що сприяє струк­турним змінам у психіці. Важливою є її своєчасність, яка визна­чається підготовленістю клієнта і його спроможністю сприйняти інтерпретацію і засвоїти її, що потребує досить сильного Его. Клієнтам зі слабким, нарцистично враженим Его це може бути надто важко, для них цілющими мають стати підтримка, теплі, довірли-ві стосунки (терапевтичний альянс) з соціальним працівником, що допоможуть їм переробляти численні тривоги й заповнювати певні внутрішні пустоти, спричинені неякісними ранніми стосунками.

| Тііким способом зміцнюється сила Его, яке стає більш спромож­ним справлятися з внутрішніми і зовнішніми труднощами власного існування.

Отже, психоаналітична концепція збагатила соціальну роботу теоріями психічного розвитку людини, її соціалізації; методами уважного ставлення до суб'єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слухати та аналізувати його висловлювання ти дії; розумінням важливості встановлення довірливих та поваж­них взаємовідносин - терапевтичного альянсу з клієнтом; техні-ками конфронтації, аналізу перенесення, опору та психологічних захитів особистості.

Специфіка використання психодинамічного підходу в роботі з різними групами клієнтів полягає в урахуванні типових несвідомих механізмів, що зумовлюють їхні вікові або поведінкові особливості. Наприклад, для спеціалістів, які працюють з правопорушниками, важливими є аналіз психологічних чинників, які можуть вплива­ти на скоєння злочину, до них належать: негативні уявлення право­порушника про самого себе; недостатній розвиток «Я», «Над-Я» та «Я-ідеалу», посередні розумові здібності. Вчені також виявили, що правопорушники менш прив'язані до родичів, мало гралися та навча­лися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і закону. Ті з них, хто схильний до скоєння злочинів проти особистості, мають також високий рівень агресії.

Психодинамічна концепція залишається впливовою в теорії і прак­тиці соціальної роботи, а також й такою, що найбільше піддається критиці. Найчастіше застосування психоаналізу в соціальній роботі критикують за такі його позиції:

•підкреслення переважної ролі несвідомих процесів і сексуальнос­ті, недостатня увага до соціальних аспектів в мотивах поведінки людини;

•біологізаторський підхід до пояснень психологічних і соціальних процесів, що часто сприймається як недостатня повага до людсько­го призначення;

•медична модель стосунків з клієнтом: пацієнт-лікар (або експерт), що вважається недостатньо рівноправною;

•патерналістичні позиції (в основному в роботах самого 3. Фройда), в яких простежується стереотипне патріархальне, дискримінацій­не ставлення до жінок;

•латентно звинувачувальний підхід до клієнта, оскільки від нього вимагається відчути власну відповідальність за недостатнє при­стосування до умов оточення;

•лікування розмовами - це обмежує можливості людей, не спро­можних чітко вербалізувати власні думки;

•індивідуалістична спрямованість і недостатня зацікавленість в со­ціальних реформах, що виключає важливі елементи соціальної ро­боти.

Як бачимо, наведені критичні зауваження загалом стосуються клі­нічних аспектів застосування психоаналізу, який можна використову­вати в соціальній роботі тільки в обмеженому вигляді, оскільки метою соціальної роботи є надання різних видів підтримки для полегшення соціального існування клієнтів.