14. Поняття кримінально-правової бездіяльності, умови відповідальності.

Бездіяльність — це пасивна поведінка суб’єкта злочину, тобто не вчинення дій, які особа повинна була і могла вчинити.

Бездіяльність, як і дія, об’єктивно здатна здійснювати вплив і викликати зміни у зовнішньому світі, в тому числі й такі, що розглядаються законом як злочин. Отже, за своїми юридичними властивостями у кримінальному праві бездіяльність тотожна дії.

Умови відповідальності, які встановлює закон за злочинну дію і бездіяльність, дещо різні. Для вчинення злочину шляхом дії достатньо, щоб ця дія була передбачена у нормі закону про кримінальну відповідальність.

Щодо бездіяльності, то для настання кримінальної відповідальності за неї має бути доведено, що:

• по-перше, на особу був покладений обов’язок діяти при конкретних обставинах саме так, а не інакше (так звана належність до дії). Він повинен бути обов’язково юридично закріплений. Цей обов’язок може випливати:

1. з вимог закону. Так, згідно зі ст. 65 Конституції громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Таким законом є Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 р. в редакції від 18 червня 1999 р. Ухилення від призову осіб, які згідно з цим Законом повинні проходити строкову військову службу, передбачає кримінальну відповідальність за ст. 335 КК;

2. з вимог підзаконних актів: указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, які

3. вводять в дію інструкції, статути, правила тощо, обов’язкові для виконання всіма, на кого вони поширюються. Скажімо, працівник міліції згідно з присягою, відомчими нормативними актами (що базуються на Законі України “Про міліцію”) повинен запобігати вчиненню злочинів, затримувати тих, хто їх вчинив. Невиконання цих вимог за певних умов тягне відповідальність за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини у сфері службової діяльності (розділ XVII Особливої частини КК);

4. з попередньої поведінки особи, яка призвела до того, що поставила в небезпеку життя, здоров’я, власність іншої людини, рятувати які вказана особа повинна під загрозою кримінальної відповідальності.

Так, завідоме залишення без допомоги особи, яка перебувала в небезпечному для життя стані й була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, — кваліфікується за ч. 1 ст. 135 КК.

Скажімо, водій, який травмував пішохода, скрився з місця вчинення злочину, не надавши відповідної допомоги.

• по-друге, особа не тільки повинна була діяти саме так, а не інакше, але й могла реально так діяти, виходячи з обставин конкретного випадку. Інколи на це прямо вказує закон. Наприклад, в ч. 1 ст. 135 КК кримінальна відповідальність обумовлена наявністю змоги надати допомогу потерпілому.

У ч. 1 ст. 136 КК йдеться про відповідальність за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Але й у тих випадках, коли закон не вказує на наявність змоги діяти згідно з вимогами закону чи підзаконного акта, як на обов’язкову умову відповідальності, вона випливає із змісту норми.

Так, міліціонер, який не став затримувати вбивцю, несе відповідальність за ст. 364 КК (зловживання владою). Але якщо перед цим він отримав поранення, яке не дало йому змоги діяти відповідним чином, — відповідальність виключається. Отже, лише наявність об’єктивних і суб’єктивних можливостей діяти, які не були використані особою, є підставою відповідальності за злочинну бездіяльність.

Бездіяльність може мати прояв у одиничному факті утримання від вчинення обов’язкових дій, але може бути й системною у злочинній поведінці, скажімо, при порушенні вимог законодавства про охорону праці, коли суб’єкт злочину систематично не виконує покладених на нього обов’язків.

Сама по собі бездіяльність може бути “чистою”, коли суб’єкт просто не виконує покладених на нього обов’язків, скажімо, свідок відмовляється давати показання (ст. 385 КК), а здебільшого — “змішаною” бездіяльністю. Це випадки, коли особа не виконує покладені на неї обов’язки, але вчиняє дії, щоб уникнути за це відповідальності.

Скажімо, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК) є бездіяльністю, але, як правило, воно супроводжується активними діями суб’єкта, пов’язаними з таким ухиленням (зміна місця роботи чи проживання, надання фіктивних довідок про суму заробітку тощо).

Початком злочинної бездіяльності є той момент, коли особа, що зобов’язана й має можливість вчинити певні дії, не робить цього, чим завдає шкоди суспільним відносинам охоронюваним кримінальним законом.

Припиняється бездіяльність з моменту заподіяння шкоди або коли загроза її заподіяння зникає.

Об’єктивна сторона більшості злочинів передбачає наявність тільки активних дій (ст. 152, 186, 199, 296 КК тощо), деякі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом бездіяльності (ст. 139, 164, 166 КК тощо) є й такі, де діяння може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності (ст. 115, 117, 271, 286 КК тощо). Як вже зазначалося, і дія і бездіяльність є вольовою поведінкою, яка здійснюється під контролем свідомості та спрямовується певними спонуками. І якщо така поведінка є суспільно небезпечною і протиправною, можна вести мову про наявність злочину.

Одначе, є ряд обставин, що впливають на чинник вольової поведінки, при встановленні яких та при наявності певних умов можна вести мову про відсутність злочинності діяння. До таких обставин належать непереборна сила, фізичний і психічний примус. Вони будуть розглянуті у розділі “Обставини, що виключають злочинність діяння”.