19. Злоякісні новоутворення (зн), їхмедико-соціальне значення. Провідні фактори ризику зн. Система лікувально-профілактичних закладів і заходи щодо зниження цих захворювань.

Соціально-медичне значення злоякісних новоутворень обумовлене в першу чергу тим, що вони є другою причиною смерті населення розвинутих країн світу.

Основними соціально-гігієнічними особливостями злоякісних новоутворень в Україні є:

• невпинне зростання показників смертності та захворюваності з 1990 до

1995 Року при темпі середньорічного приросту 2,7-4,8 %, більша їх пошире-

ність у південно-східних областях;

• приріст цих показників серед чоловіків вищий, ніж серед жінок;

• "омолодження" контингентів хворих;

• віково-статеві розбіжності структури захворюваності за окремими нозологічними формами.

Основним закладом надання спеціалізованої онкологічної допомоги в Україні є онкологічний диспансер. Завдання його такі:

• первинна профілактика;

• рання діагностика, профілактичні огляди;

• диспансерне спостереження;

• лікування хворих;

• організаційно-методичне керівництво ЛПЗ.

У складі онкологічного диспансеру є підрозділи:

• поліклінічне відділення, де ведуть прийом хірург, гінеколог, отоларинголог (5-15 лікарів);

• стаціонарні відділення різної потужності;

• рентгенокабінет;

• лабораторії;

• організаційно-методичний кабінет;

• пансіонат для тимчасового перебування хворих при діагностичному обстеженні.

Основними чинниками несвоєчасного встановлення діагнозу злоякісного новоутворення є:

• запізніле звертання за медичною допомогою;

• діагностичні помилки;

• безсимптомна форма;

• недостатня надійність методів ранньої діагностики окремих захворювань.

Згідно з наказом МОЗ № 208 від 30.12.92 р. для подальшого покращання та розвитку онкологічної допомоги передбачена низка заходів:

• забезпечення ліжками (до 3,5 на 10 тис. населення);

• створення онкологічних кабінетів у поліклініках, чоловічих і жіночих оглядових кабінетів у лікувально-профілактичних закладах;

• створення онкохіміотерапевтичного відділення онкологічного диспансеру та кабінету амбулаторної хіміотерапії;

• збільшення ліжкового фонду обласних онкологічних диспансерів до 400-450 ліжок;

• створення денних стаціонарів при поліклініках обласних (міських) онкодиспансерів.

20. Туберкульоз, віл-інфекція/снід як медико-соціальне проблеми.

Туберкульоз

Несприятливе становище стосовно туберкульозу експерти пов'язують з такими основними чинниками:

• пристосування збудника туберкульозу до старих антитуберкульозних препаратів (шляхом набуття резистентності та розповсюдження резистентних форм);

• зниженням захисних сил людського організму внаслідок поширення імунодефіцитних станів, викликаних пандемією СНІДу, дією забрудненого навколишнього середовища, нездоровим способом життя тощо;

• низькою ефективністю медикаментозної терапії та методів лікування,

В Україні лікувально-профілактична допомога хворим здійснюється назасадах: • безкоштовності; • доступності; • дільничності; • спеціалізації.

Ізоляція хворих (надання окремого житла), раціональне працевлаштування -перевірені засоби попередження розповсюдження туберкульозної інфекції.

Фактори, що сприяють підвищенню захворюваності та смертності від туберкульозу в Україні:

• погіршення матеріального стану широких верств населення;

• збільшення чисельності групи підвищеного ризику;

• недостатній обсяг протитуберкульозних заходів через нестачу етіопато-генетичних препаратів, медичної апаратури, обладнання тощо;

• недостатня увага лікарів загальної мережі до раннього виявлення та профілактики туберкульозу;

• несприятлива екологічна обстановка в Україні - високий рівень захворюваності населення, яке потерпіло внаслідок аварії на ЧАЕС;

• погіршення матеріально-технічної бази фтизіатричної служби.

Для попередження туберкульозу серед осіб з високим ризиком рекомендується хіміопрофілактика одним-двома антимікобактеріальними препаратами.

Санітарна профілактика включає поточну та заключну дезінфекцію у вогнищах туберкульозної інфекції, систематичну санітарно-освітню роботу ітакі заходи:

• госпіталізацію всіх хворих-бактеріовиділювачів, лікування їх до припинення бактеріовиділення;

• госпіталізацію не менше 95 % хворих із загостренням і прогресуванням хронічних форм туберкульозу;

• цілковиту ізоляцію дітей від хворих-бактеріовиділювачів - направленняїх до дитячих закладів для проведення профілактичного лікування;

• поліпшення житлових умов хворих;

• навчання з питань дотримання санітарно-гігієнічних норм хворими на туберкульоз і контактними особами;

• вакцинацію всіх новонароджених і неінфікованих контактних;

• регулярне обстеження контактних з проведенням хіміопрофілактики;

• поточну заключну дезінфекцію у вогнищах туберкульозної інфекції;

• суворе дотримання правил дозволу хворим на активний туберкульоз на деякі види робіт згідно з чинним законодавством;

• активну пропаганду знань з профілактики туберкульозу серед населення.

Враховуючи характер епідемічного процесу, профілактику тубекульозу слід зійснювати за такими основними напрямками:

' профілактичні заходи серед усього населення (щеплення та ревакцинація, соціально-економічні, санітарно-освітні та загальносанітарні);

• профілактичні заходи серед груп ризику щодо туберкульозу (диспансеризація хворих і контактних, хіміопрофілактика, оздоровлення);

• профілактичні заходи в осередках туберкульозної інфекції (оздоровлення вогнища, дезінфекція, ізоляція бактеріовиділювача, хіміопрофілактика).

Всі зазначені профілактичні заходи взаємопов'язані та повинні здійснюватися з урахуванням величини резервуара туберкульозної інфекції.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД)

Соціальними причинами виникнення пандемії СНІДу експерти ВООЗ вважають підвищення темпів міграції населення, особливо в Африці; широке розповсюдження в розвинутих країнах шкідливих звичок, насамперед наркоманії та проституції, а також, як це не парадоксально - розвиток медичних технологій - широке застосування внутрішньовенних маніпуляцій, нові методизбирання, зберігання, переливання, переробки людської крові та її препаратів; розширення обсягу та доступність для широкого населення оперативних медичних втручань.

Сьогодні практично в кожній з країн світу виявлено нові випадки СНІДу.

На розповсюдження ВІЛ впливають багато факторів:

• час початку епідемії;

• головні шляхи передачі ВІЛ;

• співвідношення інфікованих чоловіків і жінок;

• рівень діагностичних досліджень;

• рівень хвороб, які передаються статевим шляхом (що прискорює передачу ВІЛ);

• використання презервативів;

• моделі сексуальної поведінки тощо.

Поширеність ВІЛ серед населення різних регіонів широко варіює, відрізняючись у тисячі разів, що підкреслює соціальний характер феномена СНІДу.

Епідеміологи виділяють три основні моделі розповсюдження СНІДу врізних країнах світу:

/ модель - регіони, де СНІД з'явився з кінця 70-х - на початку 80-хроків- Південна Америка, Західна Європа, Австралія, Нова Зеландія. Розповсюдження почалося серед всього населення статевим гомосексуальним шляхом, у вигляді "повільної хвилі", а серед гетеросексуальних наркоманів у вигляді поодиноких випадків з подальшим наростанням "швидкою хвилею".

// модель - країни Африки (на південь від Сахари), Карибського басейну, Латинської Америки - тут вірус розпочав свій шлях гетеросексуально з активізацією вертикального шляху передачі (від матері до дитини). Рівеньінфікування населення - високий, в процес втягнуто багато дітей і жінок.

/// модель — країни Центральної та Східної Європи (до яких належить і Україна), Азії та Океанії, в яких вірус поширився пізніше, наприкінці 80-х -на початку 90-х років. Вважають, що вірус був сюди "завезений" з країн І чи II моделі.

Різний рівень зараження населення залежить від шляху передачі вірусу. Сьогодні вважають, що ВІЛ розповсюджується:

• через статеві стосунки - гетеросексуально, гомосексуально, бісексуально;

• через кров - при гемотрансфузіях, використанні препаратів із зараженоїкрові, інфікованого медичного обладнання (голки, шприци, катетери, бори та ін.). Ще з кінця 80-х років ВООЗ рекомендувала взагалі заборонити пряме переливання цільної крові;

• вертикально - антенатально через плаценту, інтранатально – при народженні дитини, при вигодовуванні ураженим ВІЛ материнським молоком;

• при трансплантації - серця, легень, нирок, печінки, кісткового мозку, рогівки очей тощо.

Згідно із законом, інфіковані ВІЛ мають право на поважне та гуманне ставлення суспільства, збереження в таємниці відомостей про стан здоров'я, професійну діяльність за обраним фахом, безкоштовне забезпечення ліками та безкоштовний проїзд до місця лікування, користування ізольованою кімнатою для проживання. Дітям віком до 16 років - носіям ВІЛ або хворим наСНІД - призначається щомісячна державна допомога.

Відповідно до міжнародних норм затверджений "Порядок компенсації ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД за використання їх крові та інших біологічних матеріалів для наукових досліджень". В документі передбачено:

• взяття крові та інших біологічних матеріалів (кісткового мозку, спинно-

мозкової рідини, сперми, біоптатів) у ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД

для наукових досліджень проводиться за їх згодою чи бажанням - безкоштовно

або за плату;

• компенсація ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД за кров та інші

біологічні матеріали здійснюють науково-дослідницькі установи та заклади.

Обов'язки центрів:

• проведення первинного обстеження та реєстрація хворих з вперше в житті встановленим діагнозом "ВІЛ-інфекція";

• забезпечення диспансерного нагляду за ВІЛ-інфікованими, що мешкають на закріпленій за центром території;

• надання лікувально-діагностичної допомоги в амбулаторних і стаціонар-

них умовах;

• забезпечення спеціалізованої планової, невідкладної, консультативної допомоги;

• направлення до клініки СНІДу Українського центру в плановому порядкучи за екстреними (клінічними) показаннями;

• координація діяльності медичних закладів, розташованих на підвідомчій території;

• щомісячний збір та подання в Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом оперативної інформації щодо зареєстрованих хворих за встановленими звітними формами.

• направляти до центрів в плановому порядку, за екстреними показаннями.

Існують кабінети довіри - діагностичні структури нового типу, організовані при Центрі ПБСНІД (наказ МОЗ № 426 від 1987 р.). Завдання кабінету довіри:

• кваліфіковане обстеження та діагностика СНІДу;

• направлення до стаціонару;

• диспансеризація;

• психологічна допомога та підтримка інфікованих і хворих.

У штаті кабінету є психолог, що проводить консультування з метою попередження самогубств ВІЛ-інфікованих.

Основні принципи діяльності диспансерної служби:

• Доступність - передбачає максимальну наближеність до пацієнта, безперервне і цілодобове функціонування (бригади кризового консультування телефонних, "гарячих" ліній).

• Конфіденційність - право пацієнта на збереження таємниці; порушення принципу є найбільш частим механізмом "запуску" протиправних дій проти людини інфікованої ВІЛ, а почасти руйнації її особистого та соціального життя.

• Безкоштовність допомоги - основа функціонування диспансерної служби, важливий фактор профілактики розповсюдження інфекції. Медикаментозне лікування, психологічна та юридична допомога сьогодні коштують дуже дорого, і тому практично не доступні для більшості хворих. Невиконання цього принци пу може поставити нашу державу перед фактом нової проблеми – формування значного контингенту ВІЛ-інфікованих поза увагою диспансерної служби, як потенційного джерела розповсюдження інфекції. Економічні витрати на безкоштовний диспансерний нагляд цілком виправдані і безумовно нижчі від неминучих витрат у випадку ще більшого прискорення темпів епідемії.

• Багатопрофільність - широкий діапазон спеціалізованої медичної допомоги.

• Мобільність - максимальне наближення всіх видів допомоги до інфікованої людини (патронаж, активні відвідування фахівцями, обстеження за місцем проживання).

• Комплексність - поєднання диспансерної служби медичної, психологічної та юридичної допомоги. За висновками експертів ВООЗ психосоціальна та юридична допомоги ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД є першочерговим заходом, який поряд з первинною профілактикою перешкоджає неконтрольованому розповсюдженню ВІЛ.

• Відкритість - співробітництво з різноманітними державними і недержавними структурами, неформальними організаціями та об'єднаннями, що мають можливість і бажання допомагати ураженим ВІЛ/СНІДом на позагоспітальному етапі без законодавчих протиріч і порушень прав людини.

Профілактика ВІЛ/ СНІДу

Основним шляхом боротьби з ВІЛ/СНІДом є профілактика, яка умовно може поділятися на первинну, вторинну, третинну (

Первинна профілактика поширюється на здорових людей і забезпечується пропагандою знань про здоровий спосіб життя.

Вторинна стосується ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД і націлена на попередження передачі вірусу імунодефіциту здоровій людині.

Третинна профілактика базується на суспільних заходах щодо попередження розповсюдження та зменшення темпів приросту нових випадків інфікувань.

В 1998-2000 роках заходи були зосереджені в таких напрямках:

• недопущення зараження ВІЛ під час переливання донорської крові;

• зменшення кількості інфікувань при ін'єкційному вживанні наркотиків;

• профілактика перинатальної передачі ВІЛ.

21. В більшості зарубіжних країн для характеристики захворюваності використовується вибіркове вивчення документації про госпіталізацію хворих і опитування вибіркових груп населення із застосуванням анкетного методу. Лише в деяких країнах проводиться вивчення загальної захворюваності за даними лікарів загальної практики, органів соціального страхування та ін. У Великій Британії, де існує державна система охорони здоров'я, проводяться дослідження загальної захворюваності на основі записів лікарів загальної практики. Більшість економічно розвинутих країн використовують з цією метою інше джерело інформації - опитування (інтерв'ю) вибіркових груп населення. Так, у США перманентні дослідження здоров'я населення, починаючи з 1958 року, включають вивчення захворюваності на вибірковій сукупності сімей за допомогою анкети, яка містить понад 40 питань щодо членів родини, їх захворювань, одержаної медичної допомоги, використаних медикаментів тощо. Методика проведення таких досліджень у США з роками вдосконалюється, їх координацією займаються кілька спеціалізованих "Центрів по контролю захворюваності", які, крім опитування населення, застосовують інтерв'ю телефоном, а також виїзди спеціальних бригад, що проводять інструментальні методи обстеження. Японія проводить вивчення захворюваності методом опитування населення вибіркових районів. Реєструються відповіді про перенесені захворювання, що мали місце лише за 2 місяці до опитування. Дослідження, що проводяться в Данії, Франції, також базуються на опитуванні населення за спеціальною анкетою.

22. Існують досить суттєві відмінності як показників поширеності, так і первинної захворюваності за віком і статтю . За віком найбільш високі рівні як поширеності, так і первинної захворюваності реєструються серед дитячого населення - близько 1000 випадків, особливо у дітей до 1 року - близько 2000 випадків на 1000 населення. Зі збільшенням віку первинна захворюваність зменшується. Серед осіб працездатного віку (жінки до 55 років, чоловіки до 60 років) вона становить 573 %о. У населення непрацездатного віку (жінки старші 55 років, чоловіки старші 60 років) показники значно нижчі, ніж у працездатному - 394 %о. Вказана тенденція пов'язана зі зменшенням звертань за медичною допомогою, на що істотно впливає відсутність потреби в одержанні лікарняного листа у більшої частини осіб пенсійного віку. Показники захворюваності, що включають також і дані медичних оглядів осіб непрацездатного віку, значно вищі, ніж в працездатному. Ця закономірність підтверджує, що у старших вікових групах зменшується не сама захворюваність, а лише число звертань за медичною допомогою. Різниця між показниками поширеності та первинної захворюваності у різних вікових групах не однакова. Це залежить від того, яку частку в них становлять хронічні захворювання. Якщо в дитячому віці відсоток первинної захворюваності в загальній поширеності становить близько 80 %, у населення працездатного віку 51 %, то в осіб непрацездатного віку - лише 24 %. Загальні тенденції рівнів первинної захворюваності серед чоловіків і жінок майже однакові, а поширеність хвороб у жінок вища, ніж у чоловіків.

23. Лікувально-профілактична допомога - це комплекс заходів, спрямованих на запобігання захворюванням, ранню діагностику, медичну допомогу особам з гострими та хронічними захворюваннями, на реабілітацію хворих та інвалідів з метою продовження їх активного довголіття. Організація лікувально-профілактичної допомоги грунтується на таких принципах:

• єдність лікувальної та профілактичної допомоги;

• безкоштовність надання всім громадянам гарантованого рівня первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), обсяг якої за діючим законодавством має встановлюватися Кабінетом Міністрів України;

• посдідовність амбулаторної та стаціонарної допомоги;

• етапність спеціалізованого медичного забезпечення;

• дільнично-територіальний;

• спеціалізація та інтеграція лікувальної допомоги;

• переважне обслуговування окремих соціально значущих груп населення.

Дільнично-територіальний принцип в умовах переходу до страхової медицини та при її впровадженні може дещо трансформуватись, оскільки головною особою в медичному забезпеченні населення має бути сімейний лікар (загальної практики).

24. Амбулаторно-поліклінічна допомога надається особам, які потребують періодичного медичного спостереження, лікування на догоспітальному етапі та проведення профілактичних заходів. її отримують при звертанні безпосередньо в амбулаторно-поліклінічному закладі чи вдома.

Медична допомога - це медична допомога хворим при раптових захворюваннях з тяжким перебігом і постраждалим від нещасних випадків. Вона надається закладами швидкої та екстреної медичної допомоги в максимально можливому обсязі за місцем виклику, під час транспортування та госпіталізації.

Стаціонарна допомога надається хворим, які потребують постійного медичного нагляду, застосування складних методів обстеження та інтенсивного лікування, а також оперативних втручань, що не можуть бути виконані в амбулаторних умовах.

Лікувально-профілактична допомога здійснюється:

• лікувально-профілактичними акредитованими закладами;

• службою швидкої медичної допомоги;

• окремими медичними працівниками, які мають ліцензію.

25.Первинна медична допомога (ПМД) трактується як основна частина медичної допомоги, вона передбачає консультацію лікаря загальної практики (сімейного), діагностику та лікування основних найбільш поширених захворювань, направлення пацієнта для надання спеціалізованої та високоспеціалізованої допомого, проведення профілактичних заходів.

Принципи організації ПМД 1)     вільний вибір пацієнтом лікаря первинної ланки; 2)     керованість медичної допомоги – надання всіх видів допомоги за направленням сімейного лікаря; 3)     орієнтація на сім’ю; 4) економічна незалежність, тобто автономія первинної ланки. Надає первинну медичну допомогу населенню сімейний лікар, а за його відсутністю дільничний терапевт та дільничний педіатр.

Вторинна медична допомога (спеціалізована) передбачає консультування, діагностику, профілактику та лікування лікарями різних спеціальностей, надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями відповідної спеціалізації (крім лікарів загальної практики - сімейних лікарів) у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає: надання консультації, проведення діагностики, лікування, реабілітації та профілактики хвороб, травм, отруєнь, патологічних і фізіологічних (під час вагітності та пологів) станів; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги з іншої спеціалізації або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Заклади для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги в стаціонарних умовах – багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування, лікарні відновного (реабілітаційного), планового лікування, хоспіси, спеціалізовані медичні центри; /в амбулаторних умовах – міські, номерні та районні поліклініки, консультативно-діагностичні центри.

Третинна (високоспеціалізована) медична допомога - це допомога, що потребує висококваліфікованого або вузькоспеціалізованого обслуговування та Забезпечується обласними та спеціалізованими лікарнями, консультативно-діагностичними центрами, диспансерами із застосуванням високотехнологічного обладнання та високоспеціалізованих медичних процедур.

26.Сімейний лікар - це дипломований медичний працівник, який особисто надає первинну медико-санітарну та безперервну допомогу окремим хворим, сім'ям і населенню дільниці, незалежно від віку, статі та виду захворювання. Вважається, що він повинен не тільки надавати медичну допомогу, але й бути порадником, захисником пацієнта. Лікар має консультувати їх з приводу захворювань і методів лікування, направляти до спеціалістів, забезпечувати безперервну допомогу при хронічних станах. Це дуже важливо особливо в плані контролю за вартістю лікування, за використанням та раціональним розміщенням ресурсів. Сімейні лікарі забезпечують лікуванням майже 90 % хворих і тільки 10 % направляють до спеціалістів.Вони цілодобово спостерігають за станом здоров'я в середньому 1800 па­цієнтів протягом усього їх життя. В розпорядження сімейних лікарів надходять кошти з розрахунку на одного пацієнта.Кожний лікар у підпорядкуванні має кількох працівників:•   медичні сестри;•   секретарка;•   оператор ПЕОМ;•   адміністратор;•   бухгалтер. Сімейний лікар повинен володіти: - здійснення амбулаторного прийому та домашніх відвідувань; - проведення профілактичних, лікувальних, діагностичних і реабілітаційних заходів у випадках, передбачених кваліфікаційними характеристиками; - надання при потребі екстреної та невідкладної медичної допомоги; - організацію денних і домашніх стаціонарів; - допомога у вирішенні медико-соціальних проблем родини; - проведення протиепідемічних заходів ; - інформування про випадки інфекційних захворювань лікаря кабінету інфекційних хвороб і санітарно-епідеміологічної станції. 2.Обов'язки сімейного лікаря 2.1.Надання первинної медико-санітарної допомоги населенню у відповідності до вимог кваліфікаційної характеристики і одержаного сертифікату. 2.2.Проведення санітарно-освітньої роботи з  виховання населення у питаннях формування, збереження і зміцнення здоров`я членів сім`ї, само- і взаємодопомоги. Надання консультативної допомоги сім`ям з питань планування сім`ї, етики, психології, гігієни, соціальних аспектів сімейного життя, ведення "школи батьків". 2.3.Здійснення профілактичної роботи, спрямованої на оцінку ролі факторів навколишнього середовища, виявлення ранніх і прихованих форм захворювання і факторів ризику. 2.4.Здійснення динамічного спостереження за станом здоров'я членів сімей з проведенням необхідного обстеження і оздоровлення за індивідуальним комплексом лікувально-оздоровчих заходів. 2.5.Надання екстреної медичної допомоги хворим і потерпілим при невідкладних станах незалежно від місця проживання. 2.6.Своєчасні і в повному обсязі діагностика і лікування захворювань в амбулаторних умовах, денних і домашніх стаціонарах і на дому в межах компетенції лікаря загальної практики. 2.7.Своєчасне цільове направлення хворих для одержання медичної допомоги у випадках, які виходять за рамки компетенції сімейного лікаря; госпіталізація планових і ургентних хворих у встановленому порядку. 2.8.Проведення реабілітаційних заходів. 2.9.Проведення експертизи тимчасової втрати працездатності пацієнтів у відповідності з чинним законодавством і направлення на МСЕК. 2.10.Здійснення своєчасної діагностики, раннього виявлення і відповідного лікування інфекційних захворювань, виконання протиепідемічних заходів. 2.11.Проведення імунопрофілактики захворювань. 2.12.Сприяння в організації медико-соціальної і побутової допомоги спільно з органами соціального захисту і службами милосердя самотнім, особам похилого віку, інвалідам, хронічно хворим. 2.1З.Участь у виконанні державних та регіональних цільових медичних програм. 2.14. Аналіз стану здоров'я населення, яке обслуговується сімейним лікарем. 2.15. Планування змісту та обсягів своєї роботи і діяльності своїх підлеглих. 2.16.Проведення систематичної   роботи щодо  підвищення професійного рівня підлеглих медичних працівників. 2.17.Систематичне підвищення рівня своєї професійної кваліфікації як шляхом самопідготовки, так і проходження курсів удосконалення лікарів. 2.18.Ведення затверджених форм обліково-звітної документації

4.Взаємостосунки сімейного лікаря При виконанні своїх функцій сімейний лікар вступає у стосунки: 4.1.З завідувачем, одержуючи від нього завдання і подаючи йому звіти про роботу. 4.2.З лікарями медичних закладів з метою надання пацієнтам різних видів спеціалізованої і вузькоспеціалізованої діагностичної та лікувальної як амбулаторно-поліклінічної, так і стаціонарної допомоги. 4.3.Зі станцією швидкої медичної допомоги з питань надання термінової медичної допомоги. 4.4.З міською (районною) санепідстанцією з питань проведення поточного санітарного нагляду, санітарно-протиепідемічних заходів. 4.5.З дезстанцією у вирішенні питань госпіталізації інфекційних хворих, проведення протиепідемічних заходів у вогнищах інфекцій. 4.6.З директорами шкіл, дитячих дошкільних закладів, розміщених на території обслуговування, з питань проведення профілактичних заходів, профоглядів, щеплень. 4.7.З аптеками при здійсненні медикаментозного забезпечення хворих. 4.8.З відділами ЗАГСІВ, відділами у справах сім'ї і молоді, соціального захисту населення міських, районних держадміністрацій. 4.9.З іншими секторами народного господарства у вирішенні питань охорони та зміцнення здоров'я населення./ 5.Відповідальність сімейного лікаря 5.1.Сімейний лікар несе відповідальність в межах своїх прав і обов'язків за самостійно прийняті рішення і якість надання медичної допомоги. 5.2.За протиправні дії або бездіяльність, які спричиняють  шкоду здоров'ю чи призводять до смерті пацієнта, сімейний лікар несе відповідальність у встановленому законом порядку.

27.Лікувально-профілактична допомога – комплекс заходів, спрямованих на запобігання захворюванням, ранню діагностику, мед.допомогу особам з гострим і хронічним захворюваннями, на реабілітацію хворих та інвалідів з метою продовження їх активного довкілля.

Діяльність АП закладів тісно пов’язана і зумовлює ефективність мед.допомоги в цілому та окремих її видів. В першу чергу стаціонарної та швидкої. Досягнення якісного і повноцінного результату лікування неможливе без співпраці з санаторно-курортними закладами, закладами переливання крові, санітарно-епідеміологічними і фармацевтичними закладами.

Ведучою ланкою вітчизняної охорони здоров'я є амбулаторно-поліклінічна допомога. Це самий масовий вид медичної допомоги, що забезпечує висококваліфіковане медичне обслуговування населення. У країні постійно росте мережа амбулаторно-поліклінічних установ. Щорічно в них лікуються 80% усіх хворих. Амбулаторно-полікліничі установи є головною ланкою в диспансеризації населення, усіх профілактичних заходів, спрямованих на зниження захворюваності і поліпшення здоров'я громадян. Рівень роботи установ, амбулаторно-поліклінічної допомоги багато в чому залежить від правильної, науково обґрунтованої і раціональної організації їхньої діяльності.

До амбулаторно-поліклінічних установ відносяться всі поліклініки, різні види диспансерів, жіночі консультації, амбулаторії, здравпункти.

В останні роки в зв'язку з впровадженням в охорону здоров'я нового господарського механізму відбулися деякі зміни в структурі амбулаторної ланки. Визнано раціональним створення Територіальних медичних об'єднань -ТМО, причому найбільш оптимальним вважається об'єднання поліклініки для дорослих, дитячої поліклініки і жіночої консультації зі створенням акушерско-терапевтичних, педіатричних комплексів, де сім`ю будуть обслуговувати лікар-терапевт, педіатр і акушер-гінеколог. ТМО не виключає й інші види об'єднань зі стоматологічними поліклініками, шкірно-венерологічними диспансерами, стаціонарами. Кожне ТМО в житлових мікрорайонах повинне мати медичні пункти (приміщення) для організації прийомів хворих дільничними терапевтами, педіатрами й акушерами-гінекологами.

Усі хворі, що не вимагають спеціального обстеження можуть звертатися за місцем проживання до свого лікаря без відвідування поліклініки. При необхідності дільничний лікар сам направляє хворого в поліклініку на прийом до фахівців для обстеження. ТМО забезпечують населенню усі види медичної допомоги — поліклінічну, невідкладну медичну допомогу, лікування в лікарнях. Головною ланкою ТМО є поліклініка.

28. Поліклініка або амбулаторія (від др.-греч. Πόλι - багато і др.-греч. Κλινική - лікування) - багатопрофільне або спеціалізований лікувально-профілактичний заклад для надання амбулаторної медичної допомоги хворим на прийомі.На території Росії розподілені за територіальною ознакою, і є базовим рівнем медичного обслуговування населення. Поліклініки можуть мати різний статус:  Базова - обслуговує хворих військовослужбовців військово-морської бази     Відомча - обслуговує працівників міністерств і відомств. Не входить в систему установ міністерства охорони здоров'я     Гарнізонна - обслуговує хворих військовослужбовців зі складу певного гарнізону     Геріатричний - обслуговує хворих похилого та старечого віку     Міська - обслуговує хворих за територіальним (дільничному) принципом. Може як входити до складу об'єднаної лікарні, так і бути самостійним закладом     Міська дитяча - обслуговує дітей віком до 18 років. Може як входити до складу об'єднаної лікарні, так і бути самостійним закладом     Курортна - обслуговує хворих під час їх лікування на курорті     Районна центральна - створюється в сільському адміністративному районі за відсутності центральної районної лікарні та виконує функції районного відділу охорони здоров'я     Стоматологічна - обслуговує доросле населення, спеціалізація - лікування стоматологічних захворювань. Також існує Стоматологічна дитяча поліклініка, яка обслуговує дітей віком до 18 років.     Фізіотерапевтична - забезпечує лікування хворих фізіотерапевтичними методами.Амбулаторія(від лат. Ambulare-ходити) -медичний заклад, що надаєдопомогу пацієнтамнаприйомі і вдома, але немає у своєму складіліжко-місць. На відмінувідполіклінікиамбулаторіянадає послугитількиза основними напрямками, такимяктерапія, хірургія, стоматологія(іноді із педіатрії, акушерства та гінекології). Амбулаторне лікування-організаціямедичної допомогиприхожимвмедичний закладхворим[1]. Амбулаторне лікування-лікування, проведенена дому абопривідвідуваннісамими хворимилікувального закладу(на відміну відстаціонарного лікування, здійснюваногоз приміщеннямпацієнтавлікарню).