31. Міжнародна політика Візантії за правління Македонської династії (867-1056 рр.).

Час правління імператорів Македонської династії. “Золотий час” Візантії. Це була доба відродження імперії. Знову зростали міста, розвивалися торговельні зв’язки із Заходом і Сходом, а Константинополь став найбагатшим містом Європи. Піком розвитку Візантії тієї доби вважають правління імператора Василія ІІ. Майже безперервні війни, що вів імператор, перетворили Візантію в найсильнішу державу Європи, але водночас і виснажили її сили, що стало причиною її наступного занепаду. У 1071 р. турки-сельджуки завдали імперії нищівної поразки і захопили її територію в Малій Азії.

 Константинополь перетворився у найбільший на той час торговельний центр, а візантійські купці підпорядкували собі всю торгівлю між Заходом і Сходом. Саме завдяки розвиткові торгівлі до скарбниці імператора надходили такі прибутки, яких не мав жоден із королів Західної Європи.Наприкінці ІХ ст. Візантія розгорнула активну діяльність із християнізації сусідніх варварських народів. Посланці константинопольського патріарха відправлялися нести світло християнської віри до сербів, болгар і у Великоморавську державу. Проповідники Кирило і Мефодій створили слов’янську абетку і переклали Біблію слов’янською мовою, що створило умови для поширення християнства серед слов’ян. Саме тоді прийняв християнство київський князь Аскольд. При Василя II до Візантійської імперії були приєднані, і створені передумови для подальшого приєднання, вірменські землі. Йому приписується посмертний наказ Костянтину VIII піклуватися про вірменському народі і його князів.

За правління Македонської династії були встановлені торговельні, дипломатичні і культурні зв'язки Візантії з Київською державою. Засновником династії став Василій І Македонянин.

32. Зовнішня політика Візантії у хі-хv ст..

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва. Після золотого століття візантійської державності тим більше загострено сприймалися ті, що очікували імперії вже в другій половині XI ст. важкі невдачі в зовнішній політиці. На Сході до меж імперії підійшов новий ворог, турки-сельджуки, що розгромили халіфат.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула "будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного потрясіння. За безпрецедентно стислі терміни, близько 10 років, імперія, що впритул підійшла до риси розвалу, на рівних повернулася в круг основних учасників європейської політики. Відтворивши сильну армію і флот, Олексій I (1081-1118), його наступники Іоанн II (1118-1143) і Мануїл I (1143-1180) рядом вдалих зовнішньополітичних дій майже повністю витіснили турок-сельджуков з малоазийского узбережжя, затвердилися на Балканах, тимчасово змусивши Сербію і Угорщину підкорятиметься імперії, не залишали спроб зміцнити свої позиції в Італії.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.