Тема 4. Політична влада.
Поняття, природа, риси політичної влади.
Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.
Проблеми легітимності політичної влади.
1. Політична влада є одним із центральних понять політології. „Фундаментальним поняттям в суспільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енергія є фундаментальним поняттям у фізиці”. Однозначного визначення дефініції „влада” немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропонує відмовитися від поняття „влада”, замінивши його поняттям „контроль”.
Владу можна визначити як реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.
У політичній літературі широко вживається поняття „політична влада” та „державна влада”. Яка ж відмінність між ними? Поняття „політична влада” є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.
Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.
Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.
Система влади включає у себе:
органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади);
тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об’єкти влади);
механізм влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.
Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.
2. У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:
- біхевіористський підхід – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;
- інструменталістський підхід – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;
- телеологічний підхід – влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;
- структуралістський підхід – влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;
- конфліктологічний – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;
- реляціоністський – влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.
Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі „Про град Божий” писав, що влада завжди опікує, „правлять ті, які піклуються, як чоловік-жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловікам, діти – батькам, раби – панам”.
Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.
Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л. Монтеск’є, котрий у своїй праці „Про дух законів” доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. „Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб”.
Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття („влада завжди є злом”) до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. „Що є добрим? – Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? – Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? – Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії”.
Б. Рассел у своєму творі „Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізував потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада – це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням. У „Маніфесті Рассела – Енштейна” наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.
Англійський футуролог О.Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник сьогодні стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне „зрушення влади”.
3. Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. „Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією особою на яку дав згоду народ”, - писав Дж. Локк.
Дослідники приділяють багато уваги з’ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як „здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства”.
М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:
- традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;
- харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;
- легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.
Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.
Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (напр.., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:
- ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;
- структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;
- особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.
Джерелами легітимації влади є:
- участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;
- легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;
- легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.
Проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.