`
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з курсу
ПОЛІТОЛОГІЯ
(для студентів спеціальності «Міжнародне право»)
ЗМІСТ
Тема 1. Політологія в системі соціально гуманітарного знання -3-
Тема 2. Політика як соціальне явище -8-
Тема 3. Політична система суспільства -14-
Тема 4. Політична влада -28-
Тема 5. Вибори і виборчі системи -32-
Тема 6. Політична культура -39-
Тема 7. Національна політика -48-
Тема 8. Політика і засоби масової інформації -59-
Література до вивчення курсу -64-
Тема 1. Політологія в системі соціально-гуманітарного знання.
Політологія як наука і навчальна дисципліна.
Об’єкт і предмет вивчення політології. ЇЇ взаємодія з іншими науками.
Методологія політології. ЇЇ функції та завдання.
1. Поняття „політологія” утворилося з двох грецьких слів – politike (державні справи) і logos (вчення). Політична наука як самостійна сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси з допомогою „земних”, а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Віко та ін. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне мистецтво, політичне вчення тощо.
Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в другій половині XIX ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних закладів і наукових установ. 1903 р. датується створення Американської асоціації політичних наук.
У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу „Елементи політичної науки”, що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі, починаючи з кінця XIX ст. Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни.
У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами, як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін. Політологія як новий навчальний курс з початку 1990-х рр. починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України. При Київському, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському національних університетах, національному Університеті „Острозька Академія” та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.
У визначенні політології є кілька точок зору:
- вважають, що політологія як загальна теорія політики досліджує політику як цілісний об’єкт, а її предметом є специфічні закономірності, притаманні лише цьому особливому виду людської діяльності;
- іноді політологію визначають як науку про закономірності розвитку та функціонування демократії, її змісту, місця і ролі у політичному житті суспільства;
- трактують політологію як систему закономірностей розвитку та функціонування політичної культури, в межах якої відбувається політична діяльність;
- поширеним є сприйняття політології як науки, що вивчає політичну систему як сукупність владних інститутів та політичну владу як основу розвитку і функціонування політичної системи та ін.
Ураховуючи багатозначність основного терміну „політика”, яким оперує політологія, і можливості різноманітних способів її характеристик, можна дати таке визначення політології: політологія – це наука про політику, про закономірності розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми, методи діяльності суб’єктів політики.
Як навчальна дисципліна, політологія включає у себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.
Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі умовні розділи: вступ у політологію, історія політичних учень, теоретична та практична політологія. Головне завдання політології як навчальної дисципліни – опрацювання і таке викладення загальнотеоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.
2. Об’єктом дослідження політології є сфера політики, політична дійсність, політичне життя особи й суспільства. Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з особливостями її розвитку, функціонування, зв’язками з економічною та духовною сферами суспільства. Політична сфера є взаємодією в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об’єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає у себе й соціально-політичні інститути та організації, через які відбувається взаємодія між окремими суб’єктами політики.
Предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди відносять такі феномени, як політика, політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політичне лідерство тощо. Для вітчизняної політології особливо актуальними є проблеми трансформації політичної системи, політичних інститутів та політичних відносин, становлення громадянського суспільства і правової, соціальної держави, здійснення політичних реформ, становлення багатопартійності тощо.
У цілому усю сукупність проблем, які є предметом політології, можна розділити на такі основні групи:
- ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесів і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні парадигми, які відповідають конкретному історичному періоду;
- політичні системи, політична влада, політичні режими (умови їх розвитку і зміни), держава, політичні партії, суспільні рухи;
- політичні процеси, політична діяльність, політична участь і політична поведінка, міжнародна та воєнна політика, політична глобалістика тощо.
Політологія взаємодіє з рядом наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної дійсності. Зокрема, це – політична філософія, політична соціологія, політична психологія, теорія міжнародної політики, етнодержавознавства, історія держави і права, політична географія (геополітика) та ін.
Політична філософія вивчає політику як цілісність, її природу, вона розробляє загальні критерії оцінки політики, ідеали та нормативні принципи організації суспільства. Політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу (добро-зло; справедливість – несправедливість; збереження – зміни і т. д.).
Політична соціологія є наукою про взаємодію політичного суспільства (держави) з громадянським суспільством, взаємодію політичних і соціальних процесів.
Політична географія (геополітика) вивчає взаємозв’язок політичних процесів із просторовим розташуванням держави. Політична історія вивчає політичні теорії, погляди, інститути, події у їх хронологічній послідовності та взаємозв’язку. Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства. Теорія міжнародної політики має предметом свого дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, об’єднань громадян, проблеми війни та миру, тероризму, запобігання виникненню міжнародних конфліктів і їх врегулювання тощо.
3. Методологічна основа політології складається з загальнотеоретичних досліджень політики на рівні філософського обґрунтування її природи, теорій середнього рівня, які спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу, та конкретних емпіричних досліджень різних елементів політичної ситуації.
До загальнотеоретичних методів відноситься структурно-функціональний, метод конфліктології, метод символічного інтеракціонізму та обміну, метод біхевіоризму. До емпіричних (прикладних) методів відносяться методи вибіркового дослідження, польового дослідження, прихованого спостереження, експерименту.
Політологія як суспільствознавча наука та навчальна дисципліна виконує ряд теоретичних та практичних функцій, серед яких – описова (дескриптивна), прогностична (функція наукового передбачення), інструментальна (технологічна), пояснювальна (інтерпретаційна), ідеологічна (програмова).
Описова функція полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? У чому її природа та специфіка? Хто виступає суб’єктом політики?
Прогностична функція полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність у майбутньому або коли відбудуться певні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.
Інструментальна (технологічна) функція пов’язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.
Пояснювальна функція дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? Чому ці факти мають саме такі властивості?
Ідеологічна (програмова) функція полягає у розробці стратегії напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.
Серед інших функцій політології:
- методологічна (охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань);
- світоглядна (утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб’єктів);
- політичної соціалізації (забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури). Безумовно, усі зазначені функції тісно пов’язані між собою і взаємодіють із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перший план.
До основних завдань політології як навчальної дисципліни відноситься:
підготовка студента до виконання ролі громадянина;
підготовка до участі у суспільно-політичному житті, тобто політична соціалізація студентської молоді;
подолання стереотипних уявлень про політику, як про виключно арену для боротьби, протистояння, конфлікту та засвоєння громадянами норм цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та ін.
Тема 2. Політика як соціальне явище.
Що таке політика?
Основні концепції політики.
Структура і функції політики.
1. Термін „політика” походить від давньо-грецького слова „polis” (місто-держава) та його похідних: „politike” (мистецтво управляти державою), „politeia” (конституція), „polites” (громадяни), „politica” (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття „політика” нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер вважав, що політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому – це політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому – керівництво політичною організацією, передовсім державою.
Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:
- політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н. Макіавеллі, Ж. Бюрдо, М. Дюверже, Р. Арон та ін.);
- політика як специфічний вид діяльності соціальних суб’єктів, пов’язаний із боротьбою за владу; розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та ін.).
Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності, покликаний з’ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів).Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку.
Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів – над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.
Коли виникла політика як специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання – немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д. Пікклз, Р. Даль та ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. У цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. Представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб’єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.
У політиці виділяють три рівні її функціонування:
- мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об’єднаних націй, НАТО та ін.;
- макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;
- мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).
2. Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвитку. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.
Теологічний підхід формується в I тис. до н.е.; він зводився до божественного трактування політики. ЇЇ джерелом і регулятором є Бог, а людина – лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий – карою за гріхи.
Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме: природнє середовище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.
Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату – холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня – деспотії.
Тісний зв’язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної діяльності держав від географічних чинників, у т.ч. від географічного розташування держав.
Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі XIX ст.
Ч.Ламбразо та М.Нордау. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.
Формування психологічної теорії політики припадає на XVII - XIX ст. ЇЇ представники – Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А.Дільтей, Е. Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспільства, є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.
Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демографічні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату, насамперед, соціальних чинників.
Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притримувалися марксисти, які розглядали політику як концентрований вираз економіки.
Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розглядали право. Право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.
Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін) сформувалися в кінці XVII - на початку XVIII ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.
У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини – освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культурно-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики – розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб’єктом і джерелом політики є особа, а не народ.
3. У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб’єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини у суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв’язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб’єктів політики.
У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.
У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.
Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:
- функцію управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;
- прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;
- функція інтеграції полягає у об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;
- мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;
- ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;
- виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів. Тобто їх включення у політичне життя;
- інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші – форми соціальної організації життя.