50. Специфіка становлення японського права та його сучасні особливості.

Правова система Японії формувалася протягом багатьох століть. її зародження сягає 250 року до н. є., коли на японських островах діяло неписане право, яке ще не відокремлювалося від традиційних релігійних поглядів синтоїзму. Ця релігія обожнювала окремі предмети природи — сонце, місяць, гори, ріки тощо. У І столітті на островах уже існували численні невеличкі країни, що об'єдналися в IV—V століттях у єдину державу.

У період давньої Японії (VII—X ст.) правова система розвивалася під сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю. Японія перейняла ієрогліфічну писемність, буддизм і конфуціанські тексти. У цей період за зразком китайських кодексів були прийняті перші законодавчі акти — “Конституція Сьотоку” (604), “Маніфест Тайка” (646), “Тайхо ре” і “Тайхо рицу” (701—702)', метою яких було створення єдиної централізованої системи управління країною на чолі з імператором. Суспільство поділилося на певні класи — ранги, кожен з яких повинен був виконувати строго визначену функцію. Обов'язки кожного уточнювалися в юридичних збірниках, іменованих “рицу-ре”. Складені за китайськими зразками, ці збірники включали головним чином кримінальні (рицу) й адміністративні норми (ре). Норм законодавства, що регулюють майновий оборот, практично не було, внаслідок чого цивільні правовідносини упорядковувалися нормами звичаєвого права.

Наступний період розвитку Японії (X—XV ст.), вирізнявся ослабленням влади імператора, феодальною роздробленістю і співіснуванням декількох правових систем. До цього призвів розвиток у IX і X століттях системи сеньйорії (се) — недоторканного володіння, звільненого від податків. Поступово воно перетворюється на велике земельне володіння із суверенною владою. Таким чином, у Японії набули владу кілька крупних феодалів, які не підкорювалися імператорові і мали власну юрисдикцію. Однак спільність мови, культури й території все ж стримало розходження у правових системах. Важливим моментом у розвитку владних структур стало заснування посади військового правителя країни — сьогуна. Поступово імператор стає лише формальним правителем країни, а реальна влада на кілька століть перейшла до рук сьогу-нів. Одночасно складається особлива військова каста (буке, самураї), якій властивий особистий правовий статус. Для японського права в цей період був характерний партикуляризм. Так, у роки Камакурського сегуната (1185—1333) співіснували три правові системи — право куте хо, яке застосовувалося імператорським двором у землях придворної знаті й до її людей; право хондзе хо, що діяло в кожному маєтку; право буке хо, яке поширювалося на землі й людей, підвладних сьогуну. Система буке хо відігравала головну роль.

Особливості японського права визначаються такими притаманними йому рисами японської цивілізації, як групове мислення, кланова вірність, самопожертвування заради загального блага. Спільні з китайським правом витоки японського права, які відображають традиційний спосіб життя японців, обумовив їх негативне ставлення до індивідуалістських проявів, властивих західному суспільству. Як зазначає Л.І. Глухарева, традиційна японська свідомість переконана, що суб'єктивні права знеособлюють людські стосунки, ставлять всіх людей в становище рівності, а це суперечить ієрархічному порядку світу і природі речей190.

Японську правову систему, завдяки такому складному і змішаному характеру, називають ще індивідуалізованою правовою системою.

Вважається, що сучасна правова система Японії носить змішаний характер і являє собою сукупність правових норм, а також звичаїв і традицій, які склалися під впливом китайської філософії і культури, зокрема конфуціанства, і запозичень правових конструкцій романо-германського і загального права.

Структура японського права в своїй основі запозичена в романо-германського права. Однак, незважаючи на прийняття кодексів і законів, заснованих на європейських правових зразках, вони не були до кінця сприйняті широкими прошарками населення японського суспільства. На думку Р. Давида, японське суспільство за своєю структурою і за своїми традиціями ще далеке від суспільства європейського. Тут виникає проблема суперечностей структури права з його функціонуванням. Зокрема, це проявляється в утриманні японців від реалізації своїх суб'єктивних прав в судовому порядку.

Це пояснюється перш за все своєрідним ставлення японців до права як регулятора, який не є єдиним інструментом регулювання суспільних відносин. Це також проявляється в традиційних способах вирішення різних конфліктів не в межах судової системи, а методами, які склалися протягом багатьох століть.

У зв'язку з цим, на думку К. Цвайгерта і X. Кьотца, в XX ст. протягом тривалого часу практичне значення рецепійованих законів залишалося вкрай незначним в правовому житті Японії193.

Прояв індивідуалізму, який пронизує весь зміст романо-германського права, не прижився в традиційних умовах японського суспільства, соціальна структура якого заперечує такий підхід.

Джерела сучасного японського права

Головним джерелом японського права є закон, що являє собою нормативно-правовий акт, який приймається вищим законодавчим органом державної влади. Систему законодавства Японії очолює Конституція - Основний закон, якому повинні відповідати всі нормативно-правові акти. Практично всі галузі японського права кодифіковані. Крім Конституції і кодексів, діють так звані основні закони, які регулюють питання, що стосуються основоположних сфер життя суспільства. Наприклад, Основний закон про сільське господарство 1961 р., Основний закон про заходи проти забруднення навколишнього середовища 1967 р. тощо. Зазначені закони визначають загальні напрями правової політики і правові принципи у відповідній сфері, а конкретні заходи визначаються звичайними законами.

В Японії приватними видавництвами щорічно випускаються збірники законодавств, які носять назву "Повне зібрання шести законів" або ж просто "Шість законів". Зазначені збірники охоплюють нормативно-правові акти з основних (базових) і похідних (комплексних) галузей сучасного японського права.

Підзаконні акти, які видаються на виконання законів виконавчими органами державної влади, також є самостійними джерелами японського права. Серед них особливе значення мають урядові укази, які приймаються Кабінетом Міністрів Японії на виконання положень Конституції і законів. Різновидом підзаконного акта є положення, які видаються муніципальними зібраннями префектур, міст, селищ і сіл як нормативні акти місцевого значення.

Самостійним джерелом японського права є нормативно-правовий договір, що являє собою угоду між сторонами, направлену на встановлення офіційних юридичних правил і закріплює взаємні права та обов'язки сторін. Вони слугують основою для прийняття інших нормативно-правових актів. Різновидом нормативно-правового договору є колективний договір між роботодавцями і найманими працівниками, інтереси яких представляє профспілка.

Рішення судів офіційно не вважаються джерелом японського права. Однак на практиці нищі судові органи вважають обов'язковим до застосування рішення вищих судових органів.

В Японії положення загального характеру в рішеннях суду з конкретних справ не мають сили прецеденту. З метою забезпечення одноманітного тлумачення і застосування судами законів Верховний суд Японії приймає рішення, направлені на тлумачення і застосування норм Конституції й інших нормативно-правових актів.

Джерелом японського права також є звичаї. Цивільний і Торговий кодекси містять норми, які відсилають до застосування звичаїв при вирішенні різних питань.

Згідно з Декретом № 103, прийнятим 1875 р. під назвою "Вказівка для органів судової адміністрації", у випадку відсутності норми писаного права застосовуються звичаї, за відсутності відповідного звичаю суддя приймає рішення, керуючись нормами (сьогодні зазначений термін трактується як "загальні принципи права").

Самостійним джерелом японського права є також міжнародні акти і договори. У випадку виникнення суперечності між нормами міжнародного і національного права, згідно з Конституцією Японії, пріоритет надається нормам міжнародного права. Конституція Японії встановлює, що укладені Японією договори і встановлені норми міжнародного права повинні добросовісно дотримуватися. У випадку укладення урядом міжнародних договорів вимагається, залежно від обставин, попереднє або наступне схвалення парламенту.