24.Судовий прецедент як джерело (форма) права Англії: поняття та правила застосування. Принцип stare decisis.

Судовий прецедент як джерело права вперше з'явив­ся саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Історично склалося так, що в се­редньовічних Англії та Вельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність судів. Сьогодні судовий пре­цедент є основним джерелом англо-американського пра­ва. Наприклад, в Англії налічується близько 800 тис. судо­вих прецедентів, і щороку до них додається близько 20 тис. нових².

Загальна доктрина судового прецеденту як обов'яз­кового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX століття. Це пояснюється насамперед тим, що тривалий час у правовій свідомості англійського су­спільства панувала деклараторна теорія права, яка, визна­ючи об'єктивним джерелом права звичаї і традиції краї­ни, не дозволяла відносити судовий прецедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове рішення розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтвер­джує наявність норми права в тому вигляді, в якому вона була сформульована в рішенні по даній справі, але аж ніяк не як обов'язковий прецедент, тобто джерело права.

Доктрина обов'язкового судового прецеденту в її су­часному вигляді сформувалася під впливом двох важли­вих обставин:

1. утворення 1865 року спеціальної Ради і Правово­го товариства, до обов'язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов'язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;

2. створення на підставі законів про судоустрій 1873—1875 років єдиної централізованої системи судів. Функ­ціонування системи прецедентного права було б неможли­вим, якби англійські суди не входили до єдиної системи і не знаходилися в певній ієрархічній підпорядкованості¹.

У найширшому розумінні прецедентом (від лат. ргае-cedens, praecedentis — той, що передує) вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймаєть­ся як свого роду приклад, що підказує, як слід поводити­ся у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.

Якщо прецедент стосується судових справ, то він роз­глядається як судовий прецедент. Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Сама доктрина прецеденту перебуває в постійному розвитку, але зберігає три постійні риси:

1. повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;

2. рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в ієрархії;

3. окреме рішення розглядається завжди як обов'яз­ковий прецедент для нижчого суду¹.

Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («стояти на вирішеному»), який походить від ла­тинської фрази «stare decisis et non quieta movere», що озна­чає «триматися прецедентів і не порушувати вже установ­леного».

Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу «стояти на вирі­шеному» необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли існують досить переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді дотримуються принципу stare decisis не так під за­грозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб су­дова практика досягла високого ступеня єдності. Це необ­хідно для того, щоб не порушувався принцип справедли­вості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов'язані з самим поняттям права.

Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрун­туються судові рішення. Ці вимоги, виходячи з їх загаль­ного характеру, також часто іменують принципами².

Принцип підкореностіозначає, що суд повинен дотри­муватися правила, встановленого під час розгляду попе­редньої справи.

Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так, рішення англійської Палати лордів (це вищий суд в Англії) є обов'язковими для всіх нижчих судів. Рішення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов'яз­ковими для всіх судів, крім Палати лордів. Рішення Висо­кого суду є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів і Апеляційного суду¹.

Крім того, апеляційні суди пов'язані своїми минули­ми рішеннями (горизонтальний stare decisis).

Проте з принципу підкореності є винятки. Так, для апеляційного суду не є обов'язковим прецедент, якщо, зокрема:

1) цим апеляційним судом є Палата лордів, що не зв'язана своїми попередніми рішеннями.

У 1966 році Палата лордів зробила заяву, згідно з якою дуже жорстка прихильність до прецеденту може призвес­ти до несправедливості в конкретному випадку та до неви­правданих обмежень у розвитку права. Тому Палата лордів вважає свої попередні рішення в принципі обов'язковими, але допускає можливість відходу від них у разі необхідності. Ця заява не стосується використання прецедентів ніякими іншими, крім Палати лордів, судами. Проте цей виняток з принципу stare decisis, який, до речі, був підтриманий Пар­ламентом у Законі про здійснення правосуддя (1969), за­стосовується Палатою лордів дуже обережно: так, за 10 років (1966—1976) вона відхилила лише два прецеденти²;

2) прецедент конфліктує з більш раннім прецедентом вищого апеляційного суду;

§ з прецедентом апеляційного суду не погодився Су­довий комітет Таємної Ради;

3. прецедент суперечить іншому, більш ранньому прецеденту того ж самого суду;

4. прецедент був у непрямій формі відхилений на­ступним рішенням вищого апеляційного суду;

5. прецедент був прийнятий цим судом per incuriam (за недбалістю);

6. прецедент є застарілим;

7. прецедент містить два ratio decidendi, між якими можна зробити вибір;

8. прецедент був скасований законом'.

Принцип переконливості stare decisis означає, що суд може, але не зобов'язаний, дотримуватися раніше вста­новленого правила, якщо його аргументація є досить пе­реконливою².

Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть дія­ти різні принципи stare decisis — підкореності або пере­конливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов'язкових та необов'язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов'язковими. Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називають­ся переконливими. Вони не є юридично обов'язковими.

До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):

1. частина рішення Палати лордів,, що визнається obiter dictum;

2. усі рішення нижчих судових інстанцій;

3. усі рішення Судового комітету Таємної Ради;

4. усі рішення судів Шотландії;

7) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;

8) прецеденти і думки, викладені в класичних юри­дичних працях (наприклад, у пщручниках і монографіях);

9. рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;

10. усі рішення судів Європейського Союзу¹.

Значення переконливих прецедентів зростає тоді, коли суду доводиться заповнювати відсутність законодав­чої регламентації.

Вважається, що дія судового прецеденту в часі є не­обмеженою. І якщо він стосується розглянутих судом пи­тань, то залишається джерелом права, хоч би скільки часу минуло з моменту його появи. Але прецедент може й при­пинити свою дію. Це може трапитися за допомогою трьох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту, зміни рішення нижчого суду та відхилення прецеденту.

1. Інститут перегляду (скасування) прецеденту. Пре­ цедент переглядається:

а) згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що право з часу про­голошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент, створе­ний вищим судом, поширюватиметься на всі справи, що будуть розглядатися в майбутньому;

б) шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила, встановленого прецеден­том. Значення перегляду прецедентів актами Парламенту підвищується в Англії, починаючи з 1966 року, після відмо­ви Палати лордів від принципу «твердого прецеденту».

2. Інститут зміни рішення нижчого суду. Зміна рішен­ня має місце тоді, коли вищий суд скасовує рішення ниж­чого суду в порядку апеляційного перегляду тієї ж спра­ви. У цьому випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом у даній справі. Новий прецедент буде використовуватись також при ви­рішенні аналогічних справ у майбутньому.

3. Інститут відхилення прецеденту (відхід від прецеден­ту). Суд може відхилити запропонований йому для засто­сування прецедент з тих мотивів, що він не повною мірою відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У цьому випадку суд повинен констатувати, що обставини справи, розгляд якої привів до створення прецеденту, мають істотні розбіжності з обставинами справи, яку він розглядає зараз. Тому цей прецедент не може бути застосований через його невідповідність фактичним обставинам даної справи¹.

Зазвичай суди віддають перевагу відхиленню преце­денту, а не його перегляду (скасуванню). Вважається, що перегляд (скасування) прецедентів призводить до зрос­тання невизначеності права й у цілому не сприяє цілям правосуддя і справедливості. Відхилення ж дозволяє в разі необхідності «відродити» «сплячий» прецедент².