
- •1. Дискусія про природу порівняльного правознавства: самостійно наука, метод пізнання права, самостійно наукова дісципліна в рамках загальної теорії права.
- •2. Функції порівняльного правознавства
- •3. Правова система: поняття, ознаки, структура
- •4. Множинність правових систем. Необхідність класифікація правових систем.
- •5. Класифікація правових систем р. Давида.
- •6. Класифікація правових систем к. Цвайгерт і X. Кьотц.
- •7. Класифікація правових систем к. Осакве
- •8. Історичні етапи формування романо-германської правової сім’ї
- •9. Характерні риси романо-германської правової сім’ї
- •Відносно самостійне існування цивільного і комерційного (торговельного) права.
- •10. Романська та германська підгрупа правової сім’ї
- •11. Структура права романо-германської правової сім’ї
- •12. Джерела (форми) права романо-германської правової сім’ї
- •13. Закон як джерело права романо-германської правової сім’ї
- •14. Правова доктрина як джерело права романо-германської правової сім’ї
- •15. Загальні принципи права, як джерело права романо-германської правової сімї
- •18. Джерела скандинавського права
- •20. Англійська та американська підгрупа правової сім'ї.
- •21. Історичні передумови формування англо-американської правової сім'ї.
- •Порівняльне правознавство 22-28
- •22.Структура права англо-американської правової сім’ї
- •23.Джерела (форми) права англо-американської правової сім’ї
- •Характеристика окремих джерел права англо-американської правової сім’ї (тих, які не виведені в окреме питання)
- •24.Судовий прецедент як джерело (форма) права Англії: поняття та правила застосування. Принцип stare decisis.
- •25.Структура судового прецеденту. Поняття і структура прецедентної норми права.
- •26.Закон як джерело права в англо-американській правовій сім’ї. Співвідношення закону і прецеденту в англо-американські правовій сім’ї.
- •27.Історія формування правової системи сша
- •28. Специфічні риси правової системи сша
- •29. Джерела американського права
- •30. Вплив федеративності на правову систему сша
- •31. Відмінності правової системи сша від правової системи Англії
- •32. Структура права сша
- •33. Поняття релігійної правової сімї та її характерні риси.
- •34. Іудейське право. Характерні риси іудейського права.
- •35. Джерела (форми) іудейського права
- •36. Мусульманське право. Особливості мусульманського права.
- •37. Джерела (форми) мусульманського права.
- •38. Сучасна система та структура мусульманського права.
- •39. Особливості формування та характерні риси індуського права.
- •40. Поняття соціалістичної правової системи. Характерні риси соціалістичної правової системи. Перспективи соціалістичного права.
- •41. Поняття традиційної (африканської) правової сім’ї та її характерні риси.
- •42. Етапи формування африканської правової сім’ї. Загальна характеристика звичаєвого африканського права.
- •43. Джерела (форми) звичаєвого права Африки
- •44. Основні риси звичаєвого права Африки
- •45. Колонізація, як зовнішній вплив на звичаєве право Африки. Тенденції розвитку правових систем держав Африки після здобуття ними незалежності.
- •46. Далекосхідна правова сім’я: характерні риси та особливості.
- •47. Морально-релігійні витоки та праворозуміння в далекосхідній правовій сім’ї
- •48. Поняття китайського права і філософсько-моральні джерела його формування.
- •49. Джерела Китайського права
- •50. Специфіка становлення японського права та його сучасні особливості.
- •51. Конвергенція романо-германської та англо-американської правової систем
- •52. Передумови зближення національних правових систем. Уніфікація та гармонізація правових систем. Модельні законодавчі акти.
24.Судовий прецедент як джерело (форма) права Англії: поняття та правила застосування. Принцип stare decisis.
Судовий прецедент як джерело права вперше з'явився саме в англійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від континентальної та інших правових систем. Історично склалося так, що в середньовічних Англії та Вельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність судів. Сьогодні судовий прецедент є основним джерелом англо-американського права. Наприклад, в Англії налічується близько 800 тис. судових прецедентів, і щороку до них додається близько 20 тис. нових2.
Загальна доктрина судового прецеденту як обов'язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX століття. Це пояснюється насамперед тим, що тривалий час у правовій свідомості англійського суспільства панувала деклараторна теорія права, яка, визнаючи об'єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла відносити судовий прецедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове рішення розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтверджує наявність норми права в тому вигляді, в якому вона була сформульована в рішенні по даній справі, але аж ніяк не як обов'язковий прецедент, тобто джерело права.
Доктрина обов'язкового судового прецеденту в її сучасному вигляді сформувалася під впливом двох важливих обставин:
утворення 1865 року спеціальної Ради і Правового товариства, до обов'язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов'язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;
створення на підставі законів про судоустрій 1873—1875 років єдиної централізованої системи судів. Функціонування системи прецедентного права було б неможливим, якби англійські суди не входили до єдиної системи і не знаходилися в певній ієрархічній підпорядкованості1.
У найширшому розумінні прецедентом (від лат. ргае-cedens, praecedentis — той, що передує) вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.
Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент. Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
Сама доктрина прецеденту перебуває в постійному розвитку, але зберігає три постійні риси:
повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;
рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище в ієрархії;
окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчого суду1.
Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («стояти на вирішеному»), який походить від латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», що означає «триматися прецедентів і не порушувати вже установленого».
Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу «стояти на вирішеному» необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли існують досить переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов'язані з самим поняттям права.
Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги, виходячи з їх загального характеру, також часто іменують принципами2.
Принцип підкореностіозначає, що суд повинен дотримуватися правила, встановленого під час розгляду попередньої справи.
Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так, рішення англійської Палати лордів (це вищий суд в Англії) є обов'язковими для всіх нижчих судів. Рішення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів. Рішення Високого суду є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів і Апеляційного суду1.
Крім того, апеляційні суди пов'язані своїми минулими рішеннями (горизонтальний stare decisis).
Проте з принципу підкореності є винятки. Так, для апеляційного суду не є обов'язковим прецедент, якщо, зокрема:
1) цим апеляційним судом є Палата лордів, що не зв'язана своїми попередніми рішеннями.
У 1966 році Палата лордів зробила заяву, згідно з якою дуже жорстка прихильність до прецеденту може призвести до несправедливості в конкретному випадку та до невиправданих обмежень у розвитку права. Тому Палата лордів вважає свої попередні рішення в принципі обов'язковими, але допускає можливість відходу від них у разі необхідності. Ця заява не стосується використання прецедентів ніякими іншими, крім Палати лордів, судами. Проте цей виняток з принципу stare decisis, який, до речі, був підтриманий Парламентом у Законі про здійснення правосуддя (1969), застосовується Палатою лордів дуже обережно: так, за 10 років (1966—1976) вона відхилила лише два прецеденти2;
2) прецедент конфліктує з більш раннім прецедентом вищого апеляційного суду;
§ з прецедентом апеляційного суду не погодився Судовий комітет Таємної Ради;
прецедент суперечить іншому, більш ранньому прецеденту того ж самого суду;
прецедент був у непрямій формі відхилений наступним рішенням вищого апеляційного суду;
прецедент був прийнятий цим судом per incuriam (за недбалістю);
прецедент є застарілим;
прецедент містить два ratio decidendi, між якими можна зробити вибір;
прецедент був скасований законом'.
Принцип переконливості stare decisis означає, що суд може, але не зобов'язаний, дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить переконливою2.
Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis — підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов'язкових та необов'язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов'язковими. Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називаються переконливими. Вони не є юридично обов'язковими.
До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):
частина рішення Палати лордів,, що визнається obiter dictum;
усі рішення нижчих судових інстанцій;
усі рішення Судового комітету Таємної Ради;
усі рішення судів Шотландії;
7) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;
8) прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у пщручниках і монографіях);
рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;
усі рішення судів Європейського Союзу1.
Значення переконливих прецедентів зростає тоді, коли суду доводиться заповнювати відсутність законодавчої регламентації.
Вважається, що дія судового прецеденту в часі є необмеженою. І якщо він стосується розглянутих судом питань, то залишається джерелом права, хоч би скільки часу минуло з моменту його появи. Але прецедент може й припинити свою дію. Це може трапитися за допомогою трьох інститутів: перегляду (скасування) прецеденту, зміни рішення нижчого суду та відхилення прецеденту.
1. Інститут перегляду (скасування) прецеденту. Пре цедент переглядається:
а) згідно з рішенням вищого суду за іншою справою. Вищий суд у цих випадках вважає, що право з часу проголошення попереднього рішення стало іншим. Тому рішення, прийняте на підставі старого прецеденту в іншій справі, залишається чинним, а новий прецедент, створений вищим судом, поширюватиметься на всі справи, що будуть розглядатися в майбутньому;
б) шляхом прийняття статуту, що містить норми, які за змістом відрізняються від правила, встановленого прецедентом. Значення перегляду прецедентів актами Парламенту підвищується в Англії, починаючи з 1966 року, після відмови Палати лордів від принципу «твердого прецеденту».
2. Інститут зміни рішення нижчого суду. Зміна рішення має місце тоді, коли вищий суд скасовує рішення нижчого суду в порядку апеляційного перегляду тієї ж справи. У цьому випадку відхилене рішення нижчого суду втрачає силу прецеденту, а прийняте судом апеляційної інстанції рішення стає новим прецедентом у даній справі. Новий прецедент буде використовуватись також при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
3. Інститут відхилення прецеденту (відхід від прецеденту). Суд може відхилити запропонований йому для застосування прецедент з тих мотивів, що він не повною мірою відповідає фактичним обставинам розглянутої справи. У цьому випадку суд повинен констатувати, що обставини справи, розгляд якої привів до створення прецеденту, мають істотні розбіжності з обставинами справи, яку він розглядає зараз. Тому цей прецедент не може бути застосований через його невідповідність фактичним обставинам даної справи1.
Зазвичай суди віддають перевагу відхиленню прецеденту, а не його перегляду (скасуванню). Вважається, що перегляд (скасування) прецедентів призводить до зростання невизначеності права й у цілому не сприяє цілям правосуддя і справедливості. Відхилення ж дозволяє в разі необхідності «відродити» «сплячий» прецедент2.