3.Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика права.

Сучасна філософсько-правова думка характеризується відродженням природного права. Воно характеризується наявністю різноманітних напрямків, кожен з яких розкриває своє уявлення про право, його витоки та сенс, форми вияву та ідеї, визначає методи, завдання, функції, принципи, ціннісні властивості.

Специфіка концепцій відродження природного права визначається загальним для них методом осмислення, та оцінки правових явищ. Це виявляється у понятійному розрізненні і критичному зіставленні права і закону з позицій природної справедливості.

Особливе місце серед концепцій відродженого природного права посідають сучасні ірраціоналістичні концепції інтерсуб’єктивістського типу: феноменологічні, екзистенціалістські, герменевтичні. Вони спрямовані на подолання характерного для класичної філософії права протиставлення суб’єкта і об’єкта, свідомості і буття, протиставлення ідеального виміру буття права процесу правотворчості та реалізації права.

Екзистенціальна рефлексія природного права – (В. Майхоффер, М. Мюллер, Е. Фехнер) – полягає невизначені реальності абстрактних норм над позитивного, абсолютного у своїй значущості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини (метафізики права).

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів виявляється в наступному:

1. Заперечення класичних уявлень про природне право.

• Справжнє право регулюється як правовідношення;

• Право є анти нормативним, конкретним, індивідуальним;

• Право є сукупністю індивідуальних правових рішень;

• Відкидається принципова різниця між істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина.

2. Суперечливість неокантіанському природному праву, що має мінливий зміст.

Екзистенціалісти пов’язують поняття справжнього права з конкретним змістовним виразом, а неокантіанці під природним правом розуміють ідею, формальний принцип.

• Характерним для екзистенціалізму є розуміння рішення в конкретній ситуації не як результату тлумачення норм, а через зміст самої справи та особливість життєвої ситуації;

• Важливою особливістю є сама інтерпретація природного права як біологічно зумовлених фундаментальних норм, звернення людини за критеріями справедливості до своєї інстинктивної природи;

• Екзистенція розуміється як вільна самореалізація людини, яка усвідомлює високу сутність як свободу. Ця категорія передбачає спілкування, взаємодію, тому природне право – це реалізація буття людини у вільних рішеннях (В. Майхоффер «природне право як право екзистенції»(1963);

• Природнє право розуміється як трьох аспектне:

а) надання позитивному праву статусу вільного рішення, яке оживляє «мертву норму» у випадку її збігу із змістом рішення;

б) обумовленість істинності норми її існуванням у свідомості;

в) істинне буття права розуміється як унікальне рішення в конкретній індивідуальній ситуації.

- істинність прийнятого рішення підтверджується вивільненням права з його ідеально-віртуального стану. Саме це обумовлює становлення нового змісту природного права;

- прийнятий в результаті правотворчості закон також є правовим рішенням, яке може бути неправильним. Правильне рішення обумовлює істинність застосування норми, а також те, що будь-яке правове рішення, будучи суб’єктивним за своїм походженням, залишається об’єктивним за своїми цілями.

Саме повсякденна реальність справляє вирішальний вплив на мотивацію поведінки людини, формування її почуттів, переконань. Гармонізація цих явищ можлива у сфері правовідносин. Правовідносини є засобом відображення справедливості, яка природно притаманна людині і є фундаментом права.

Феноменологічні концепції права засновуються на трьох підходах:

а) – концепції «природи речей»;

б) – ціннісному вимірі права;

в) – правових ейдосах.

Ключові положення концепції були обґрунтовані у 20-х рр. ХХ ст. А. Рейнахом у праці «Апріорні основи цивільного права» (1913).

Сутність права виявляється через мету правосвідомості суб’єкта. Це онтологічний аналог природного права.

а) 1) природа речей тлумачиться як юридично мислима форма. Зміст цієї форми визначають не самі речі, що формують право, а їх природа і сутність, які суб’єктивно формуються законодавцем чи суддею;

2) суб’єкт наповнює змістом форму природи речей, створюючи ідеальні типи правових інститутів та правовідносин;

3) право розуміється як результат та інструмент зміни соціальної дійсності. Саме природа речей як логічна конструкція забезпечує, по-перше, формування норм права із життєвих відносин; по-друге, переводить життєві феномени у світ правових інститутів (Б. Радбрух).

б) Концепцію для застосування у сфері правовідносин ієрархічної системи цінностей М. Шилера і М. Бартмана розробив Х. Хубман. Він вважав, що є абсолютно значущі правові цінності, які мають об’єктивний характер, однак, у конкретній ситуації за допомогою правового відчуття вони вилучаються з буття в собі і набувають значення природного права для конкретного правовідношення. Правові цінності є дійсними для конкретного правовідношення, а не для його абстрактної моделі.

в) теорія правових ейдосів розроблялася П. Амселеком. Він зауважував, що право в об’єктивній чистоті досліджується за допомогою методологічної редукції у філософському та ейдостичному плані.

Ейдостичне право є тим загальним, що феноменологія виділяє в різних правових системах, як таке, що має обґрунтування в самому собі, приписуючи йому ідеальну сутність права, яка не залежить від специфіки конкретних явищ, від їх соціально-історичного контексту.

Доводиться, що існують три види елементів у типовій структурі об’єктивного права:

1. родові ейдостичні елементи, завдяки яким право постає як система норм і належить до нормативного ейдостичного роду;

2. особливі ейдостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право є етичними, та володіють функцією наказу;

3. конкретні ейдостичні елементи, завдяки яким накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного управління людською поведінкою.

Саме ці елементи і складають ейдос права.

Герменевтика права є властивим напрямком інтерсуб’єктивної парадигми сучасної філософсько-правової думки.

Для цього напрямку характерний розгляд права як тексту, що нерозривно пов'язаний з суб’єктом, його свідомістю.

Засновується на ідеях В. Дільтея та концепціях М. Гайдеггера. Відмінність цієї теорії від позитивізму до тлумачення тексту полягає у тому, що позитивізм намагається встановити, що хотів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від законодавця.

А. Кауфман вважає, герменевтичний метод дає розуміння справжнього права як свободи, що є природним станом людини. Його неможливо вилучити з абстрактної норми, воно є персоніфікованим завдяки персоні і має мовний вираз.

Французький філософ П. Рікьор, виділяючи чотири різновиди суб’єктів права (суб’єкт мови, суб’єкт дії, суб’єкт розповіді, суб’єкт відповідальності) зазначав на їх взаємодії. Ця взаємодія забезпечується завдяки комунікації, тобто мовлення. Для розуміння взаємодії суб’єктів у сфері права використовується поняття «юридичний простір». Він є онтологічною характеристикою правової реальності.

Функція права полягає у тому, щоб дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права полягає у тому, що завдяки йому реалізуються людські здібності.

Критична соціальна теорія.

Правовий критицизм виник наприкінці 1970 р. у США, а у середині 1980 р. знайшов прибічників у Західній Європі. Його сучасними напрямками є фемінізм, расово-орієнтований правовий критицизм, правовий постмодернізм.

Правовий критицизм створив свої моделі права, трансформуючи філософські ідеї марксизму, аналітичної філософії, критичної соціальної теорії, неопрагматизму.

Ідеї критичної соціальної теорії:

– відмова від правового формалізму, тобто пошуку загальних норм для розв’язання справи та логічного їх переведення;

• обґрунтовує залежність права від соціальних чинників;

• право є політичною категорією, що не існує поза політичною та ідеологічною боротьбою;

• право ґрунтується на певних соціальних цінностях;

• критика соціальних привілеїв влади, закріплених правом;

• право є засобом забезпечення інтересів певної соціальної групи;

• ідеальне право забезпечує соціальну рівність;

• право є залежним від панівних політичних, соціальних та ідеологічних реалій.

Правовий реалізм.

Представники правового реалізму вважають, що вивчення емпірично фіксованих дій правових інститутів і суб’єктів права є ліпшим базисом для аналізу й розуміння природи права, ніж формальний аналіз задекларованих правових принципів, норм і понять.

Термін «реалізм» у словосполученні «правовий реалізм» свідчить про прагнення виробити реалістичну, досить скептичну картину реального функціонування правової системи, яка не спирається на апріорні ідеали й цінності. Це функціонування, згідно з концепцією правових реалістів, не вичерпується однозначним застосуванням чітких норм до фактичних ситуацій. Реалісти стверджують, що уважний погляд на те, як судді ухвалюють рішення, свідчить, що судді виносять вироки не на підставі законів, а на основі властивого їм внутрішнього почуття, яке підказує їм, яким має бути справедливе рішення у цій конкретній судовій справі. Правові норми й докази – це усього лише раціональне оформлення таких рішень.

Правові реалісти вважають предметом свого дослідження реальну правову практику, тобто право, яке функціонує в суспільстві. Їхні пояснення нормативності позитивного права відрізняються від пояснень, які використовують правові натуралісти й правові позитивісти. А саме, нормативність позитивного права вони пояснюють соціальними чинниками, наприклад, звичкою людей до підпорядкування, а не моральними й релігійними імперативами (правовий натуралізм), або приписами суверена (правовий позитивізм).

Правові реалісти вважають сумнівною практику емпіричного обґрунтування загальних правових понять, наприклад, поняття «воля суверена», і зосереджують особливу увагу на невизначеності (інтерпретативному характері) понять «правова норма» і «правовий факт». Ця невизначеність, на їхню думку, дає змогу використовувати право як засіб політичної маніпуляції. Загалом, правовий реалізм трактує право як засіб легітимізації расових, статевих, класових, політичних та інших інтересів окремих соціальних груп.

Підриваючи довіру до нейтральності правових норм і принципів, руйнуючи тим самим силогістичну модель правового мислення, правовий реалізм довів, що потрібно по-іншому підійти до обґрунтування правових норм і судових рішень. Він підготував грунт для виникнення таких напрямків філософії права, як правовий критицизм, правовий економізм, расово орієнтований правовий критицизм і правовий фемінізм.

Виокремлюють американський і скандинавський види правового реалізму.

Американський правовий реалізм опрацьовує загальну модель права як комплекс реальних дій офіційних осіб і інститутів. Американські реалісти висунули й дослідили багато принципових положень, що стосується права і його функціонування.

Йдеться насамперед про нормативну і фактуальну невизначеність права (тезиси, які вони поділяють із соціологічним правовим позитивізмом). Нормативна невизначеність – це застосування правових норм з урахуванням персональних, політичних, економічних, расових та інших особливостей судового процесу. Фактуальна невизначеність – це неоднозначність оцінки фактичних обставин у досить складних випадках, яких дуже багато.

Крім того, правові реалісти критикують уявлення про ціннісно-нейтральну й силогістичну природу процесу ухвали судових рішень. Вони стверджують, що на процес ухвалення рішень впливають моральні, політичні та інші погляди суддів, а сам процес ухвали рішення судом не зводиться до виведення рішення за допомогою силогізмів із правових норм. Зважаючи на ці обставини, правові реалісти стверджують, що не можливо досягнути однозначних рішень, і тим більше, точно передбачити їх, засновуючись на загальних правових нормах.

Правовий модернізм та постмодернізм.

Назвою правовий постмодернізм поєднуються всі дослідження, що виходять за межі постулаті західної філософії, яка вважає себе спадкоємницею епохи Просвітництва.

Оскільки постмодернізм своїми вихідними постулатами ставить заперечення принципів модернізму, то важливо їх порівняти у таблиці:

Об’єкт судження	Принципи модерністської філософії	Постулати постмодерністської філософії
Відношення реальності і мови	Мова відображає зовнішню реальність і ставлення до неї носія мови	Мова конструює реальність
Висловлювання	Істинність висловлювань встановлюється посиланням на певні засадні обставини емпіричної чи трансцендентної природи	Не існує жодних всезагальних емпіричних чи трансцендентних засад, з яких можна виводити нове істинне знання
Смисл мовних висловлювань та явищ	Висловлювання, тексти та явища мають однозначно детермінований смисл	Не існує певного й абсолютно детермінованого смислу. Смисл висловлювань, текстів і явищ соціально та культурно зумовлений і сконструйований. Однозначного й абсолютного смислу не існує
Поведінка людини	Поведінка, загалом, є раціональною і свідомою	Поведінка, у цілому, є ірраціональною і несвідомою
Історія	Поступ історії має певну мету, і люди можуть цілеспрямовано змінювати історію	Людство неспроможне змінити хід історії, яка робить невмотивовані зигзаги в непередбачуваних напрямках
Мораль	Моральні зобов’язання випливають з пізнаваного розумом природного морального закону, автономії раціональної волі, природних моральних почуттів, суспільної користі й особистого інтересу	Моральні зобов’язання людей – це наслідок владних відносин у суспільстві та його традицій
Суспільство та політика	Суспільство є системою мінливих стосунків між самостійними, вільними й рівноправними індивідами, яка може змінюватися завдяки їхнім зусиллям. Раціоналізація політики веде до раціоналізації суспільства та його структур. Демократія сприяє розширенню свободи людини	Суспільство є конкретною органічною єдністю. Раціоналізація політики плодить ірраціональну бюрократію. Демократія породжує властиві їй сили, які обмежують свободу людини.

Наслідком застосування модерністських принципів і постмодерністських постулатів (котрі також є нічим іншим, як принципами) до осмислення права є, відповідно, дві сукупності тверджень. До прибічників першої, незважаючи на наявні між ними великі відмінності, на думку постмодерністів, належать Дж. Остін, Г. Кельзен, Х. Харт, Дж. Рез, Р. Дворкін.

Принципи модерністського і постмодерністського розуміння права

Об’єкт суджень	Модерністське розуміння права	Постмодерністське розуміння права
Завдання дослідників прав	Аналітично чітке,емпірично обґрунтоване й ізольоване визначення, опис і пояснення права, правових систем, правових понять, правового мислення	Принципова нерозв’язаність завдань, спрямованих на несуперечливе загальне розуміння права, оскільки право як соціальний феномен не має об’єктивності, визначеності, самостійності, стабільності
Право	Право – це привселюдно обнародувана й переважно замкнута, саморегульована, несуперечлива й визначена система загальних правил, які повсюдно застосовуються	Право – це спосіб установлення владних відносин шляхом їхньої вербальної містифікації, інституційного пригнічення глибинних психологічних сподівань і бажань, свідомо непослідовного викладу і тлумаченням несумісних нормативних цінностей і переконань
Легітимність права	Легітимність права ґрунтується на узгодженій і спільній участі індивідів у створенні, ухваленні й застосуванні права, узгодженості суспільної вигоди й особистого інтересу й визнання всіма певних форм обов’язків, які випливають з природного права	Легітимність права є ідеологічною фікцією, специфічною формою домінування окремих суспільних груп і наслідком переплетення випадкових практичних обставин
Верховенство права	Верховенство права й сучасних правових інститутів гарантує свободу, рівність і справедливість у суспільстві	Верховенство права й правових інститутів не забезпечує ні свободи. Ні рівності, ні справедливості, й діє навіть усупереч їм
Правове мислення й інтерпретація права	В ідеалі правове мислення й інтерпретація права приводять до адекватних і однозначних (за умови точно вибраних і несуперечливих критеріїв) правових рішень і результатів	Модерністська концепція правового мислення й інтерпретації права помилкова, оскільки вона ґрунтується на спірному й неоднозначному припущені про можливість досягнення розумом об’єктивного знання

Типи право розуміння:

Позитивізм	Природне право
Класичний позитивізм (етатизм)	1. За ідеєю: * космологізм; * раціоналізм; * антропологізм.
Юридичний неопозитивізм (чисте вчення про право)	2. В залежності від епох розвитку філософії: * класичні; * сучасні. Відроджене природне право: - неотомізм; - неокантіанство; - неогегельянство.
Юридичний постпозитивізм (аналітична філософія)	3. За сенсом: * старе право; * нове право (за способом обгрунтування): - натуралізм; - деонтологіям; - логоцентризм.