Тема 2. Застосування правових норм.

1. Поняття, ознаки, особливості правозастосування. Суб’єкти правозастосування.

2. Застосування як особлива форма реалізації права.

3. Підстави застосування правових норм.

4. Механізм та стадії застосування права.

5. Акти правозастосування.

3.Правове регулювання і правовий вплив: співвідношення.

6. Прогалини в законодавстві. Аналогія права і закону.

1. Поняття, ознаки, особливості правозастосування. Суб’єкти правозастосування.

Регулятивна дія права пов’язана з конкретизацією його положень. Зазначена конкретизація здійснюється в процесі реалізації правових норм. Її розуміють, як реалізацію можливостей впровадження правових велінь суб’єктів права шляхом виконання, використання та дотримання норм. Однак у певних випадках процес реалізації норми пов'язаний з необхідністю участі особливого суб’єкта. Його особливість полягає у тому, що:

• він реалізує владні повноваження;

• він приймає обов’язкові рішення;

• він діє у межах наданих повноважень.

Саме в цьому і полягає особливість застосування права. В сучасній юридичній літературі обґрунтовуються дві точки зору стосовно природи правозастосування:

1. більшість вчених вважає правозастосування самостійним різновидом юридичної діяльності, що являє собою форму право реалізації, має стадійний характер, є елементом механізму правового регулювання, а також правової системи суспільства, має комплексний характер, виконує притаманні йому функції, та має особливості механізму;

2. оскільки самостійний характер має категорія реалізації права, що здійснюється у різноманітних формах, то право реалізація не є самостійним видом діяльності, а лише аспектом реалізації норм, що має складний стадійний характер.

Це пояснюється тим, що в будь-якій державі відсутні державні органи, які здійснюють лише правозастосовні функції, навіть судові і арбітражні органи окрім правозастосування здійснюють контрольні функції (Спередонов, Лазарєв).

Правомірним є визначення застосування права, як самостійної категорії, оскільки йому притаманні чітко визначені ознаки:

1. владний характер , що обумовлюється наявністю спеціального суб’єкта, що діє в межах наданих повноважень;

2. нормативний характер, що обумовлюється заснованістю правозастосування на нормах права, як з точки зору їх компетентності, так і визначення процесу здійснення цього виду діяльності;

3. має індивідуальний характер, оскільки забезпечує конкретизацію загальних норм до певного випадку чи визначення суб’єкта;

4. має процедурно-процесуальний характер, що обумовлюється правозастосуванням як сукупністю офіційних дій суб’єктів, що здійснюються в межах певних стадій;

5. має інтелектуальний характер, оскільки пов'язаний із свідомою творчою діяльністю суб’єктів;

6. має юридичний характер, оскільки процес застосування права пов'язаний з прийняттям правозастосовного акту, що є різновидом індивідуального нормативного акту;

7. має офіційний характер, оскільки здійснюється уповноваженими суб’єктами, рішення яких є обов’язковими;

8. має значення юридичного факту, оскільки акти правозастосування породжують, змінюють чи припиняють правовідносини.

Правозастосування – це здійснювана у процедурно-процесуальному порядку владно-організаційна діяльність компетентних органів державної влади та посадових осіб, змістом якої є індивідуалізація юридичних норм до випадку чи суб’єктів у спеціальному нормативному документі, що є обов’язковим та охоронюваним державою.

Важливого значення для розуміння правозастосування має характеристика суб’єктів, що здійснюють цю діяльність. Це питання є дискусійним і передбачає три підходи до його вирішення:

1- більшість вчених вважають, що суб’єктами застосування права є виключно органи держави та посадові особи. Їх характеристики:

а) владний характер;

б) наявність повноважень;

в) можливість прийняття обов’язкових рішень;

г) можливість їх гарантій шляхом примусового впливу;

д) наявність різноманітних повноважень, одним із аспектів яких є застосування права (уряд здійснює правотворчі, владно-розпорядчі, правозастосовні повноваження).

2- окрім органів держави і посадових осіб правозастосування здійснюють громадські об’єднання, як інститут громадянського суспільства. Мова йде про громадські установи, яким держава делегує владні повноваження (профспілки) – Котюк;

3- розвиток сучасного суспільства обумовлює можливість віднесення до суб’єктів правозастосування громадян. Це обумовлюється обов’язком виникнення в процесі застосування норм правовідносин, однією із сторін яких є громадянин (Лівшиц, Халфіна). Однак ця точка зору є спірною, оскільки громадянин, який дійсно є стороною правовідносин є скоріше об’єктом впливу, оскільки виконує прийняті суб’єктом правозастосування рішення, чи користується наданим йому в результаті застосування права благом.

Самостійний характер правозастосування підтверджується також його функціональним призначенням. Воно обумовлюється функціями як напрямками впливу правозастосування на процес реалізації права.

Розрізняють дві групи функцій правозастосування:

І. Загально-юридичні, що засновуються на загальних функціях права:

а) регулятивна – забезпечує первинне регулювання шляхом конкретизації прав і обов’язків суб’єктів, вміщених в диспозиції правової норми.

б) охоронна – забезпечує реалізацію охоронних норм за наявністю юридичного факту, що має форму правопорушення та полягає у конкретизації форм відповідальності, що вміщені в санкціях правових норм.

ІІ. Спеціально-юридичні функції визначають особливість правозастосування в процесі конкретизації загальних норм:

а) правоконстатуюча – надає можливість конкретизувати правову норму шляхом визначення меж можливої та необхідної поведінки суб’єктів, а також конкретизацію їх взаємних прав і обов’язків;

б) функція індивідуалізації – надає можливість найбільш повно визначити особливості певного життєвого випадку та встановити індивідуальні особливості суб’єктів, які знаходяться в сфері правового впливу.

Складність правозастосування та його реалізація характеризується обумовленою наявністю механізму. Механізм правозастосування – це сукупність певних елементів, що являють собою категорії чи дію, які забезпечують правозастосування.

Розрізняють чотири елементи механізму:

• владні повноваження суб’єктів правозастосування;

• наявність чітко визначеної компетенції;

• діяльність суб’єктів по реалізації наданих повноважень;

• можливість примусового впливу на суб’єктів, по відношенню до яких здійснюється застосування.

Деякі вчені до механізму відносять також суб’єктів правозастосування, правове регулювання, правовий процес, правове рішення, а також норми міжнародного права, що забезпечують подолання колізій національних норм.