Станція 9. Головна пошта.

Була одним з найважливіших стратегічних об’єктів, які вдалося захопити українцям 1 листопада. Але 2,3,4 листопада склалась дуже складна ситуація на цій ділянці міста. Польським відділам вдалося пробитись з Духовної семінарії через горище до будинку пошти і підпалити праве крило, а до гасіння пожежі вже було допущено міську пожежну сторожу. Вона виявилась у змові з поляками і не допустила українські відділи до будинку. 5листопада точились особливо запеклі бої за Головну пошту. Поляки невпинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього. Наприкінці першого тижня українці втратили пошту, але в їх руках залишились усі будинки на вулиці Словацького.

Відзначився у боях за пошту січовий стрілець П.Газдайко. В ході боїв за Головну пошту на боці українських сил воював батько Степана Бандери - Андрій. Пожежа в будинку Головної пошти створила безпосередню загрозу для книжкової колекції Оссолінських. Тому на деякий час бойові дії припинились та представники воюючих сторін взялись до рятування збірки бібліотеки.

Станція 10. Університет. Парк ім.І.Франка

Зараз це головний корпус Львівського національного університету ім. І.Франка, а споруджений будинок у 1877 – 1881р.р. для Крайового Сейму Галичини. Навпроти знаходиться парк ім.І.Франка, що раніше носив назву Єзуїтського городу. На його території розгорнулися кровопролитні бої. Одна з трьох наступаючих польських груп 3 листопада наткнулась на опір українців на території Єзуїтського парку. Поляки дійшли до Сейму. Зайняли площу Смольки (Григоренка) і вже мали змогу обстрілювати Гетьманські вали (проспект Свободи). Це створило пряму загрозу для Народного дому. Врятував ситуацію Ілько Цьокан. Сформувавши невеликий підрозділ добровольців, він штурмом взяв польські позиції біля Галицької ощадної каси, очистив від противника вулиці Січових стрільців та Костюшка, дістався до споруди Галицького сейму і відкрив вогонь по Єзуїтському парку. Поляки зі значними втратами відступили до церкви Св. Юра.

Станція 11. Вул. Листопадового Чину, 20 Споруда Управління Львівської залізниці

Вулиця, якою ми пройшли, отримала свою назву в пам’ять подій, що відбувались в цьому районі в листопаді 1918р. В наріжному будинку з 1913 року знаходиться Управління (Дирекція) Львівської залізниці. 2 листопада полякам вдалося захопити Дирекцію залізниць, а героями українського штурму стали Роман Купчинський та Ярослав Гордій. Січовий стрілець Мирон Сіцінський підбив польську бронемашину.

Станція 12. Вул. Городоцька

Казарми Франца Фердинандта.

Наступ українців був вдалим не лише біля Єзуїтського парку, але і біля казарм Франца Фердинандта. Тут вела бій п’ята Гуцульська сотня УСС. Серед дієвих оборонців казарм відзначено українського старшину Романа Купчинського. В приміщенні казарм розміщувалась українська залога на чолі з Петром Франком. Польський наступ активізувався 14 – 15листопада. За спогадами М.Заклинського казарми почали обстрілювати з гармат та мінометів. Коридори були закидані цеглою. Зараз у цих приміщеннях – військова частина Збройних сил України. Тут відкрито меморіальну таблицю пам’яті Визвольних змагань і Петра Франка зокрема.

Станція 13. Головний вокзал

Був чи не найголовнішим стратегічним пунктом, яким вдалося оволодіти українцям 1 листопада. Але втримати його виявилось дуже важко. Для оборони було виділено лише два десятка українських стрільців. Зауваживши недостатні сили українців, поляки почали наступ на українську залогу. Коли Ч.Мончинському стало відомо про наявність на складах Чернівецького вокзалу великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося зайняти головний вокзал, повністю зберегти в своїх руках залізничний шлях на Перемишль і міст через Сян, який всупереч наказу так і не був підірваний і яким надходила підмога полякам.

Польською обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу державну кар’єру, ставши міністром внутрішніх справ Польщі ( 15 червня 1934 року його вбив бойовик ОУН Григорій Мацейко).

З 4 листопада бої за головний двірець зав’язала група УССів. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків, запропонувавши перемир’я. Поки велися переговори, до них надійшла допомога. Українських парламентарів полонили, а їх сотні вибили з зайнятих позицій. Січовики повернулись до Персенківки. Польський гарнізон вокзалу відбив і ругий наступ січовиків.

Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом і, мабуть, певною мірою вирішила остаточно долю Львова. Саме до цього двірця 21 листопада надійшла полякам величезна допомога з Перемишля – 6 ешелонів і бронепоїзд, на яких розміщувалось 1400 солдатів та офіцерів, 16 гармат. Співвідношення сил різко змінилось на користь поляків. Вони перейшли до активних бойових дій в районі Підзамче, Високого Замку, Личакова.

Цього ж дня командувач українськими силами Г.Стефанів повідомив про намір здати Львів. Більшість старшин висловилась проти, але командувач наполіг на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення до столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя вирішив припинити польський наступ, чекаючи підмоги. Та наказ про відступ українські частини вже отримали. Чимало старшин і стрільців, особливо з тих підрозділів, які міцно утримували позиції сприйняли цей наказ як зраду.

Евакуація пройшла до ранку 22 листопада без перешкод. Разом з військовими увечері 21 листопада через Красне – Золочів – до Тернополя виїхав Державний Секретаріат та інші установи ЗУНР.

Осип Букшований із січовиками , зібравши боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він, з власної ініціативи, зайняв оборону приміської лінії Підбірці – Лисиничі – Винники – Чишки. Завдяки січовикам і численним групам навколо Львова одразу ж почав формуватись фронт.

Загальні втрати січовиків за період боїв у Львові склали до 250 вбитих і 500 поранених, але найважчими були морально-політичні збитки: підірвано авторитет ЗУНР на міжнародній арені, моральний дух Галицької армії і всього народу Східної Галичини.

У свою чергу польський уряд надав цій перемозі великого значення. У 1920р. Львів був нагороджений вищою військовою нагородою держави – орденом Віртуті Мілітарі (Військової Доброчесності).

З відступом українського війська мирі спокій не прийшли в місто. В єврейській дільниці Львова розпочалися погроми. Її щільним кільцем оточили польські війська. Єврейська поліція була роззброєна, а польська не тільки не захищала мешканців, а й сама брала участь у погромах. Так поляки карали євреїв за нейтралітет і симпатії до української влади. За даними єврейських авторів під час погрому вбито 72 особи, 433 – важко поранено.Було підпалено та осквернено синагоги. Повідомлення про львівський погром оббігли всі європейські газети.

Для українців Львів залишався столицею, але владні структури ЗУНР переїхали до Тернополя, а невдовзі Станіславова. До липня 1919 року тривала українсько- польська війна, тричі війська Української Галицької Армії намагались повернути Львів. Але, нажаль, безуспішно. Ця боротьба закінчилась поразкою українців. Питання створення незалежної української держави знову відкладалось на десятиліття.

Пам’ятками українсько-польської війни 1918 – 1919 р.р. є львівські кладовища, які прийняли прах полеглих з обох боків.