Завдання, принципи та методи нормування праці в сільськогосподарських підприємствах.

Під   нормуванням розуміютьспостереження, які направлене на вивчення прийомів виконання робіт і встановлення науково обґрунтованих норм виробітку або норм затрат часу на виробництво певного продукту при дотриманні технологічної доцільності, економічної ефективності та встановленої якості робіт.

Завдання нормування – визначення норм затрат праці на виробництво одиниці праці чи готової продукції з урахуванням конкретних умов господарства.

Правильно поставлене наукове нормування в с.г. підприємствах служить важливим засобом удосконалення організації праці та зниження її затрат у процесі виробництва.

Суть нормування праці в тому, щоб визначити величину затрат живої праці на виконання певного виду роботи в конкретних техніко-організаційних умовах і встановити на цій основі міру праці.

У с.г. науково обґрунтовані норми допомагають:

• правильно розрахувати кількість і склад агрегатів при виконанні певного виробничого процесу,

• доцільніше розставити за робочими місцями с.г. машини та працівників,

• добиватися  злагодженості та безперервності в роботі.

На підприємствах агропромислового комплексу нормування праці є об’єктивною необхідністю за будь-яких організаційних форм та умов господарювання. Без визначення обсягів робіт неможливо розрахувати потребу в робочій силі та фонд оплати праці, спланувати необхідну кількість працівників за періодами робіт, визначити показники господарської діяльності.

У нормах праці необхідно враховувати  передовий досвід, раціональні режими праці та відпочинку виконавців. Крім того, норми праці повинні відповідати природноекономічним та організаційно-технологічним умовам виконання трудових процесів, а також бути об’єктивною основою побудови раціональних форм і систем оплати праці.

Нормування праці – це сукупність методів, прийомів та розрахунків за допомогою яких встановлюються обґрунтовані норми праці.

Вихідними величинами, що регламентують встановлення норм, є нормативи часу на виконання окремих елементів операцій за їх складовими: швидкість руху агрегату, ширина захвату агрегату, режим роботи устаткування та ін.

До основних принципів нормування праці, положення яких слід враховувати при визначенні норм виробітку, належить:

1. Економічне  обґрунтування норм виробітку  проводиться з урахуванням різниці продуктивності праці при входженні в роботу, в інтенсивний її період і при зниженні продуктивності внаслідок втоми.

2. На однакових роботах враховують дію сукупності всіх нормо утворюючих факторів.

3. Прогресивність норм парці залежить від технології виробництва, способу організації праці, робочих місць, методів та прийомів праці.

Методи нормування праці – це дослідження трудового процесу за

основними його елементами та визначення способу, за допомогою якого встановлюється норма виробітк

26  Розмір сільськогосподарського підприємства є одним з найважливіших факторів, що впливають на ефективність йогогосподарювання. Тому підприємство повинно мати раціональні розміри, що в сучасних ринкових умовах сприяє підвищенню ефективності виробництва.

На сучасному етапі існує світова тенденція, яка показує, що в розвитку сільськогосподарських підприємств переважає концентрація виробництва. ЇЇ основою є техніко-економічні переваги які має велике виробництва порівняно з дрібним, а саме: більш високий рівень продуктивності праці; менші витрати на одиницю продукції; більші можливості для раціональної організації процесу виробництва, використання техніки, досягнень науки і прогресивної практики; більші можливості для зберігання та реалізації готової продукції. Проте, збільшення розмірів підприємств та їх підрозділів не може бути безмежним адже на певному етапі росту виникає ряд проблем які суттєво впливають на їх діяльність[3].

Для ефективного обґрунтування раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств його можна поділити на 3 етапи. На  першому етапі вивчається доцільність фактичних розмірів підприємств та їх структурних підрозділів. Підприємства певного виробничого типу, що знаходяться в окремому регіоні групують за певними ознаками, наприклад, розмірами сільськогосподарських угідь чи ріллі, основних виробничих фондів, поголів'ям худоби в результаті чого виявляють залежність між розмірами підприємств та результатами виробничої діяльності у різних за розмірами групах господарств.

На наступному етапі науковці вивчають розміри кращих сільськогосподарських об’єктів та показники ефективності їх виробництва. Ці господарства відбирають з як найкращі за показниками ефективності виробництва. Розміри підприємств  допомагає вивчити дослідження ефективності їх виробництва шляхом аналізу фінансової звітності за ряд останніх років. Вивчаючи краще господарство, звертають увагу також на застосовувані техніку, технологію, організацію виробництва як у цілому по господарству, так і по його господарських підрозділах. Показники кращого підприємства використовують у наступних розрахунках,пов'язаних з визначенням раціональних розмірів господарства на перспективу. При цьому встановлюють раціональні розміри виробничих бригад і ферм для того,щоб за кількома варіантами розміру виробничої бригади чи ферми відшукують той, за яким витрати виробництва, які залежать від виробничого підрозділу,виявляються мінімальними. [1].

На завершальному етапі розрахунків з визначення раціонального розміру сільськогосподарського підприємства на прикладі кращого підприємства певного виробничого типу уточнюють розміри виробничих підрозділів, виробничу та організаційну структуру підприємства з урахуванням спеціалізації, організації земельної території господарства на перспективу

Беручи до уваги всі вищезазначені етапи новостворені сільськогосподарські формування можуть зробити відповідні висновки і створити ту раціональну структуру підприємства яка б допомагала йому не тільки ефективно функціонувати та отримувати прибутки, а і задовольняти потреби місцевості в якій воно знаходиться.

Слід зазначити, що для  ефективного розвитку аграрного господарства є важливим визначення розміру виробничих підрозділів: у рослинництві — виробничих бригад, у тваринництві — ферм. Наприклад, розмір тракторно-рільничої бригади за земельною площею у рослинництві має забезпечити високопродуктивне використання техніки, зручність управління бригадою, раціональну організацію сівозмінної посівної площі [4].

Також слід відзначити, що на розміри сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів впливає багато факторів. Одні з цих факторів сприяють збільшенню розмірів підприємств, інші, навпаки, обмежують їх ріст. Найбільший  вплив на розміри сучасних сільськогосподарських підприємств спричиняють такі фактори як:

· природні умови тобто рельєф території на якій розміщене господарство, конфігурація земельних ділянок регіону, водозабезпеченість  та транспортні шляхи;

· спеціалізація сільськогосподарських підприємств по випуску певного виду продукції. Наприклад, підприємства плодово-ягідного напрямку ведуть виробництво на менших площах землі, ніж господарства інших напрямів таких як скотарсько, буряківницького чи свинарського;

· підвищення рівня механізації виробництва, зокрема, запровадження сучасної комплексної механізації господарства. Пояснюється це тим, що на великихземельних масивах значно ефективнішим є використовується  сучасної сільськогосподарської техніка адже в результаті роботи на ній скорочуються строки її окупності;

· транспортні витрати, які виникають в ході діяльності організації та обмежують збільшення розміру підприємства зростаючи разом з ним;

· витрати на амортизацію устаткування, організацію і управління процесом виробництва у організації;

· управління підприємством, тобто зі збільшенням розмірів підприємства та його структурних підрозділів ускладнюється процес управління, що доволі негативно позначається на його виробничо-господарській діяльності [2].

Висновок: В результаті проведеного дослідження можна зробити  наступний висновок, що оптимальний розмір підприємства є відносним величиною. Мале підприємство не дає достатній рівень прибутків, а велике є досить складним в управлінні. Однак, оптимальний розмір підприємства - це не завжди середній розмір.Величина сільськогосподарських формувань на пряму залежить від структури галузі, наявності у галузі малих і крупних підприємств. Критерії оптимізації існуютьяк для великих, так і для середніх або дрібних підприємств. У зв'язку з цим оптимізація розмірів вітчизняних сільськогосподарських підприємств не припускає їх розукрупнення. Можна додати, що до найважливіших чинників, що визначають розмір підприємств, належать:  цілі, які ставить перед собою підприємство (група підприємств), та шлях їх здійснення в конкретному соціально-економічному середовищі; спосіб формування стартового капіталу підприємства; методи здійснення виробничо-господарської діяльності; організація розвитку стартового капіталу; врахування законодавчої та нормативно-технічна база, що регламентує створення, функціонування та ліквідацію діяльності господарств; форми власності майна, що використовуються підприємством в ході його господарської діяльності; форма організації виробництва на підприємств.

27

Технологія організації нового підприємства Законодавча база України, сформована протягом останніх років, дозволяє підприємцю створити (заснувати) підприємство з будь-якою формою власності. Створення нових підприємств у перехідний до ринку період, як правило, здійснюється через заснування малих організаційних утворень підприємницької діяльності - малих підприємств. Малі підприємства можуть створюватися на основі будь-якої форми власності фізичними і юридичними особами. Фізичні й юридичні особи можуть бути засновниками малого підприємства, тобто тими, хто приймає рішення про його створення. Малі підприємства можуть створюватись на базі структурних підрозділів діючих підприємств, а також шляхом заснування нових організаційно-господарських утворень. Конкретним засновником малого підприємства можуть виступати як один громадянин, так і члени його сім’ї або інші особи, котрі спільно ведуть підприємницьку діяльність. Якщо мале підприємство створюється однією фізичною особою або сім’єю, то воно вважатиметься індивідуальним чи приватним підприємством. Коли ж мале підприємство засновано двома або більшою кількістю громадян, то воно може мати статус кооперативу, повного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю (з позначкою ЛТД), акціонерного товариства. Засновники мають виконати кілька функцій у процесі створення нового підприємства. До них зокрема належать: визначення виду підприємства та його назви; обґрунтування предмета та мети діяльності; визначення управлінської структури і межі її компетенції; встановлення джерела і загального порядку формування майна, розподілу прибутку, а також умов реорганізації і припинення діяльності підприємства; розробка, затвердження і реєстрація статуту підприємства.   Важливим етапом організації малого підприємства є укладення засновницького договору. Основні його розділи такі: предмет договору; зобов’язання; права і відповідальність; порядок розв’язання суперечок; розмір статутного фонду; юридична адреса.   Статут малого підприємства розробляють і затверджують його засновники. Він є юридичним документом, що визначає діяльність підприємства. У статуті наводиться повна характеристика всіх напрямків діяльності підприємства: мета і основні завдання; правова основа діяльності; взаємовідношення з бюджетом; формування і розподіл доходу (прибутку); управління підприємством; реорганізація і припинення діяльності підприємства.   У статуті також визначаються: вид підприємства, його повна назва, місцезнаходження, товарний знак тощо.   Для малого підприємства у формі акціонерного товариства законом України “Про господарські товариства” передбачені обов’язкові вимоги до змісту документів про заснування. До таких вимог належать відомості про: вид товариства; предмет і мету діяльності; склад засновників і учасників (членів); повну назву і місцезнаходження; розмір і порядок формування статутного фонду товариства; порядок розподілу доходів і збитків; склад і компетенцію органів управління; порядок прийняття рішень щодо внесення змін у документи про заснування, а також про ліквідацію або реорганізацію товариства.   У статуті малого підприємства у формі акціонерного товариства подаються відомості про категорії акцій та їх номінальну вартість.   У документах про заснування товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, що є однаковими для обох видів товариств, необхідно додавати інформацію про розмір частки кожного з учасників, про розмір, склад та порядок вкладення ними (учасниками) внесків. У документах обох видів товариств відображається порядок участі акціонерів в управлінні, внесення додаткових коштів, розподіл прибутку, величина резервного фонду.   Засновницькі документи та їх підготовка Організувати свою фірму, відкрити власну справу нелегко. Відправною точкою, з якої починається власна справа, є ідея, закладена до її основи. Тако необхідно знати, хто може займатися підприємницькою діяльністю, а кому це забороняється. Крім того, слід знати існуючі обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Обравши вид діяльності, визначивши найбільш ефективну форму організації, ще раз добре поміркувавши, усе зваживши і прийнявши остаточне рішення, можна переходити до наступного етапу - підготовки засновницьких документів для державної реєстрації фірми. До засновницьких документів, що підтверджують статус юридичних осіб, без яких неможливо заснувати фірму, належить статут та установчий договір, створення малих підприємств, товариств, асоціацій, об’єднань підприємств та інших підприємницьких структур неможливе без цих основних документів. Для тих, хто створює приватні фірми на правах малих підприємств з індивідуальною формою організації бізнесу, необхідним документом є статут підприємства, а для підприємств  із колективною формою організації бізнесу (товариства, об’єднання підприємств тощо) необхідні статут та установчий договір. Підготовці засновницьких документів слід приділяти пильну увагу, оскільки саме вони регулюють багато важливих аспектів діяльності підприємницьких структур. Таким чином, засновницькі документи – не проста формальність, а проект вашої майбутньої справи. Що ж таке статут підприємства? Статут підприємства - це офіційно зареєстрований документ, який визначає форму власності підприємства, сферу його діяльності, спосіб управління та контролю, порядок утворення майна підприємства та розподілу прибутку, порядок реорганізації та інші положення, які регламентують діяльність юридичної особи. Статут підприємства - це його мала конституція, його основний закон. Завдання статуту - дати найбільш повне уявлення про правовий статус підприємства (фірми) як самостійного суб’єкта підприємницької діяльності, що має всі права юридичної особи, про його внутрішній механізм, управління і самоуправління, режим формування та розпорядження його коштами і прибутком. Таке призначення статуту виявляється і в його структурі, яка, як правило, складається з таких розділів (статей). 1.  Найменування та місцезнаходження фірми. 2. Загальні положення. 3. Предмет, цілі та напрями діяльності фірми. 4. Юридичний статус фірми. 5. Майно фірми. 6. Фонди фірми 7. Виробничо-господарська діяльність. 8. Зовнішньоекономічна діяльність. 9. Прибуток фірми та його розподіл. 10. Відшкодування збитків. 11. Органи управління та контролю фірми, 12. Організація та оплата праці. 13. Компетенція та повноваження органів трудового колективу. 14. Облік та звітність. 15. Припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація).   Всі ці розділи мають міститися у статутах усіх видів підприємств, незалежно від їх організаційних форм власності. Разом із тим, деякі розділи можуть об’єднуватися, а “наповнення” цих розділів конкретними положеннями залежить від виду підприємства, вимог та бажань власників. Організація підприємства, якщо осіб, які бажають його заснувати, дві або більше, починається з розробки та прийняття установчого договору. Установчий договір - це угода (договір), яка укладається між двома або кількома засновниками щодо створення підприємства (фірми) певним шляхом, суть установчого договору полягає в тому, що він є одним із різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи. В установчому договорі визначаються предмет угоди, назва та юридична адреса підприємства (фірми), статутний фонд, відповідальність засновників та інші умови функціонування підприємства (фірми). Зміст установчого договору - об’єднання майна (капіталів) і підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому головним для установчого договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, насамперед майнового та організаційного характеру. Все це визначає відповідну структуру установчого договору, який містить такі розділи. 1. Преамбула. 2. Загальні положення договору. 3. Предмет договору. 4. Назва та місцезнаходження фірми. 5. Юридичний статус фірми. 6. Статутний фонд. Вклади учасників (засновників). 7. Права і обов’язки учасників (засновників). 8. Управління фірмою. 9. Майно фірми. Розподіл прибутку. 10. Порядок виходу зі складу учасників. 11. Форс-мажор. 12. Розв’язання суперечок. 13. Умови припинення (розірвання) договору. 14. Умови та строки набуття договором чинності. 15. Інші умови. Установчий договір набирає сили з моменту його підписання всіма засновниками (учасниками) фірми.   Засновницькі документи - важливий атрибут підприємницького бізнесу. Вони підтверджують юридичний статус підприємства, тому потребують професійного підходу до укладання, таку роботу, як правило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Разом із тим, користуючись кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур, можна провести цю роботу самостійно.   Процес укладання засновницьких документів передбачає: підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи організації підприємства; попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для підприємств з колективною формою власності; збирання й узагальнення необхідних матеріалів; створення робочої групи для розробки статуту та засновницького договору; юридичні й економічні консультації щодо змісту засновницьких документів; підготовку і проведення установчих зборів.   На установчих зборах розглядають: питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та функціонування; проекти найменування фірми та її юридичну адресу; склад засновників; строки розробки засновницьких документів; вибори керівних органів фірми та інші організаційні питання.   Рішення зборів оформлюються протоколом, який підписують усі засновники. У разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах розглядають та затверджують підготовлені засновницькі документи. Цей факт підтверджується протоколом, статут та установчий договір підписують усі засновники (учасники), тиражують необхідну кількість примірників, їх засвідчує державний нотаріус після чого їх подають на реєстрацію, тільки після реєстрації підприємство (фірма) отримує право на функціонування.   Статутний фонд та його формування Для створення та початку діяльності підприємства необхідний стартовий капітал. Цю функцію виконує статутний фонд. Статутний фонд - це сукупність грошових коштів та майна, яка необхідна для організації та початку функціонування підприємств. Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємства, а в разі потреби також додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів, вкладом до фонду можуть бути: всі види майна - будівлі споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти засновників (учасників), у тому числі й у вільно конвертованій валюті; усі види майнових прав – на користування землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об’єктами, а також на використання винаходів, ноу-хау, інших об’єктів інтелектуальної власності та інші права, що належать до майнових, але мають товарну вартість. До моменту реєстрації підприємства, що функціонує (наприклад товариство з обмеженою відповідальністю), кожний з його учасників зобов’язаний внести до статутного фонду не менш як 30% коштів, зазначених у засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за заявкою засновників у банку відкривається тимчасовий рахунок, який після реєстрації перетворюється у розрахунковий. Протягом року всі учасники підприємства (фірми) мають повністю внести свій вклад до статутного фонду. У разі невиконання учасниками цих зобов’язань за час прострочення вони сплачують 10% річних з недонесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами. Мінімальний обсяг статутного фонду становить: для акціонерного товариства - сума еквівалентна 1250 мінімальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент його створення) для інших товариств (товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств) - 100 мінімальним заробітним платам. Обсяг статутного фонду може бути збільшений за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду набуває чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував статут підприємства (фірми). Кошти статутного фонду спрямовуються на розвиток виробництва. Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби забороняється. Статутний фонд є власністю засновників (учасників) у межах їхніх вкладів. При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (товариства з обмеженою відповідальністю) або в разі ліквідації підприємства засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційна до його частки у статутному фонді. Майно, передане у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки “підставою” для державної реєстрації, а й стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства (фірми). Обсяг статутного фонду закріплюється в установчому договорі та статуті підприємства (фірми). Підтримання певного співвідношення між обсягом статутного фонду та загальним обсягом виробничо-господарської діяльності є ознакою фінансової стійкості підприємства (фірми). Крім статутного фонду, підприємства можуть створювати інші фонди, наприклад, резервний, страховий, споживання, соціально-економічного розвитку та ін., що передбачені чинним законодавством України або відповідним рішенням Зборів учасників підприємства (фірми).   Державна реєстрація підприємства Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту державної реєстрації такої діяльності; в іншому разі така діяльність є незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває права юридичної особи з дня її реєстрації у державній адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.   З метою реєстрації новоствореного підприємства треба подавати такі документи: рішення власника майна або впровадженого органу про організацію малого підприємства (за наявності двох або більшої кількості власників таким документом є договір про заснування); статут підприємства; письмове підтвердження юридичної адреси суб’єкта підприємництва; реєстраційна картка, котра одночасно виконує роль заяви засновника про реєстрацію підприємства; квитанція про сплату мита за реєстрацію підприємства.   Завершальним етапом створення і реєстрації підприємства є відкриття розрахункового рахунку у відповідному банку за місцем знаходження новоствореного підприємства.   Загальна схема створення і реєстрації підприємства без створення юридичної особи є простішою. У цьому випадку доріжка кроків складається з таких етапів: рішення про започаткування підприємницької діяльності (вибір видів підприємницької діяльності; підготовка короткого бізнес-плану); підготовча робота   (звернення у реєстраційний відділ і отримання довідкової інформації про особливості реєстрації у районі, необхідні документи; отримання бланків реєстраційних карток (3 примірники); отримання в банківській установі бланку заяви і банківської картки (2 примірники); звернення у реєстраційний орган держадміністрації (подаються: реєстраційна картка в трьох примірниках; документ про сплату реєстраційного збору; документ, що засвідчує особу); реєстрація (видача реєстраційним відділом свідоцтва встановленого зразка про державну реєстрацію підприємця без створення юридичної особи; направлення протягом 10 днів реєстраційних карток в орган державної статистики і податкову інспекцію); звернення у податкову інспекцію (відмітка про реєстрацію, взяття на облік для установи банку; подання необхідних додаткових відомостей); звернення до нотаріуса (засвідчення підпису підприємця на засвідченій банківській картці у двох примірниках; копії реєстраційного свідоцтва; сплата державного мита за нотаріальне засвідчення документів); звернення у банківську установу  (подання документів, необхідних для відкриття рахунку в банку: заяви для відкриття рахунку; двох примірників банківських карток зі зразками підписів відповідальних осіб; копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяль-ності з відміткою податкової інспекції; заяви щодо оформлення перепусток у банк особам, які опрацьовують фінансові документи і мають справу з готівкою); звернення у місцевий відділ внутрішніх справ (подання документів для отримання дозволу на виготовлення печатки і штампів: заяви, ескізів печатки і штампів у двох примірниках; довідки банку про відкриття рахунку; копії свідоцтва про реєстрацію); звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню (подання ескізів печатки і штампів з відміткою районного ВВС про дозвіл на виготовлення); ліцензування (отримання дозволу на здійснення конкретного виду підприємницької діяльності - за необхідності).

28

Зберігання та переробка сільськогосподарської продукції в сучасних умовах

Хранение и переработка сельскохозяйственной продукции в современных условиях

Організація зберігання і переробки сільськогосподарської продукції в сучасних умовах повинна базуватися на вимогах Указу Президента України “Про заходи щодо забеспечення формування та функціонування аграрного ринку” (2000 р.). Сільськогосподарська продукція зберігається безпосередньо у товаровиробників або централізовано — на елеваторах, в овочесховищах, холодильних камерах та ін. Такі пункти можуть бути державними, акціонерними, міжгосподарськими, приватними. Більшість виробленої продукції з метою скорочення витрат зберігається безпосередньо на підприємствах, де вона вироблена. Так, зерно зберігається переважно у спеціально обладнаних зерносховищах з урахуванням його цільового призначення: продовольче, фуражне, на насіння. Найкраще зберігається зерно при температурі +10 °С і нижче. Картоплю і овочі зберігають в овочесховищах у спеціальній тарі (контейнери, ящики, кошики тощо) або насипом при температурі близько 0 °С. Разом з тим в умовах розвитку ринкової інфраструктури особливого значення набуває  розвиток так званої малої промисловості безпосередньо у місцях виробництва сировини — в сільськогосподарських підприємствах. Доцільність поєднання переробки сільськогосподарської продукції на місцях з функціонуванням великої переробної промисловості підтверджується багатьма факторами. Нині особливого значення набуває необхідність збільшення виробництва продуктів харчування за рахунок повнішого використання сільськогосподарської сировини, усунення її втрат, забезпечення населення відповідних регіонів продуктами переробки сільськогосподарської сировини, яка в них виробляється, досягнення соціально однакових умов постачання сільського та міського населення продуктами переробки, зміцнення економічного стану господарств. Принципи розміщення переробних підприємств, яким віддавалась перевага концентрації виробництва, зумовили надто великі розміри у їх формуванні. При розміщенні великих переробних підприємств не завжди враховувався потенціал сировинної зони, потреба в реалізації продукції у свіжому вигляді. Особливо це характерно для плодоовочеконсервного виробництва, концентрація якого в промислових центрах негативно позначилась не лише на діяльності переробних галузей, а й на забезпеченні населення свіжими овочами і плодами. Висока концентрація м'ясопереробної галузі у містах призводить до того, що виробники зазнають великих транспортних витрат і втрат живої маси тварин при перевезенні, перетримуванні їх у господарствах і на майданчиках м'ясокомбінатів. При цьому частина виробленої у сільському господарстві продукції втрачається на стадії заготівлі та переробки, а населення недоотримує продукти харчування. При розміщенні переробних підприємств у великих містах і промислових центрах не завжди враховується забезпечення виробленою ними продукцією сільського населення. В умовах переходу різних регіонів України до ринку особливо важливим є самозабезпечення населення продуктами, які воно виробляє. Переробні галузі, які функціонують безпосередньо у господарствах, при економічно обгрунтованому їх розміщенні повинні певною мірою сприяти вирішенню продовольчої проблеми і досягненню соціальної рівності сільських і міських трудівників у забезпеченні їх продовольчими промисловими товарами. Переробка частини або всієї сільськогосподарської продукції на місці її виробництва має і певну економічну доцільність: суттєво зменшуються втрати виробленої продукції, знижуються витрати на її транспортування від місць виробництва, а отже, зростають прибутки господарств.  Є різні форми поєднання виробництва сільськогосподарської сировини з її переробкю.   Переробні виробництва, які нині функціонують у господарствах України, можна поділити на групи за такими класифікаційними ознаками: За характером сировини, яку переробляють, — на переробні і добувні. До перших належать виробництва з переробки сировини рослинного і тваринного походження (плодоовочеконсервне, олійне, борошномельне, круп'яне, картоплепродуктове, виноробне, м'ясо- та  молокопереробне тощо), до других — виробництво мінеральних вод і рибне господарство. За призначенням готової продукції  — на підприємства  групи "А", які частину своєї продукції направляють іншим галузям як сировину (олійне, крохмальне, борошномельне тощо), і групи "Б" — ті, що направляють продукцію (у тому числі і групи "А") для безпосереднього споживання населенням (переробка м'яса, молока, овочів, плодів, винограду, картоплі, олійних, зернових, круп'яних культур). За періодом роботи протягом року  — на виробництва сезонної дії, що переробляють сировину, яка надходить сезонно (овочі, плоди, виноград, картопля) іцілорічної дії (борошномельно-круп'яні, олійні, вторинне виноробство, хлібопекарне та ін.). За тривалістю роботи протягом доби — виробництва безперервної дії (олійне, хлібопекарне), решта — інші галузі, які не потребують безперебійності технологічного процесу. За способом одержання готової продукції  розрізняють підприємства, які: 1) вилучають цінні речовини з вихідної сировини (олійне, виноробне, борошномельне, крохмальне тощо);   2) видаляють вологу із сировини і підвищують концентрацію харчових речовин у продукті (сушіння овочів і плодів, виготовлення томато- і картоплепродуктів тощо); 3) виробляють готову продукцію з різних компонентів (хлібопекарне, пивобезалкогольне та ін.); 4) виробляють продукцію з напівфабрикатів первинного виробництва (вторинне виноробство). За рівнем механізації і автоматизації виробничих процесів  підприємства поділяють на: 1) механізовані, де механізовано процеси основного виробництва; 2) комплексно механізовані, на яких повністю механізовані процеси основного і допоміжних виробництв; 3) автоматизовані, де процеси основного виробництва автоматизовані, допоміжного — механізовані; 4) комплексно автоматизовані, де процеси основного і допоміжного виробництва автоматизовані.   Перелічені ознаки зумовлюють специфіку організації переробних виробництв, характер організації праці на них. Наприклад, вони характеризуються високою матеріаломісткістю. У структурі  собівартості виготовлюваної ними продукції витрати на сировину становлять понад 80%. Тому вдосконалення досконалої технології, зниження втрат і зменшення відходів, підвищення якості продукції є резервами нарощування обсягів виробництва та здешевлення продуктів. При переході до ринку господарський комплекс України зазнає глибоких змін, пов'язаних з переорієнтацією економіки на галузі, які необхідні для повного задоволення потреб населення, розширення експорту та раціонального використання сировинної бази. Тому пріоритетним у структурі сільської промисловості має бути виробництво продуктів харчування. Світовий досвід показує, що виробник одержує найбільший ефект тоді, коли реалізує не сировину, а продукти її переробки, кінцеві продукти споживання. Тому високорозвинені країни ніколи не експортують сировину, а мають усі галузі промисловості з комплексної переробки сировини і реалізують кінцевий продукт споживання. Це стосується не лише великих компаній і фірм, а й індивідуальних виробників. У високорозвинених країнах навіть фермери намагаються реалізувати сільськогосподарську продукцію тільки після її первинної переробки і навіть довести її до стадії кінцевого споживання. Для цого вони створюють на кооперативних засадах сферу первинної переробки та зберігання сільськогосподарської продукції: кооперативи з переробки молока, виробництва сиромолочної продукції, кооперативні м'ясопереробні підприємства. Великі фермерські господарства мають власні невеликі сучасні цехи з первинної переробки сільськогосподарської продукції. Цей напрям певною мірою розвивається і у вітчизняних сільськогосподарських підприємствах. Реалізація ними кінцевого продукту (вироби із м'яса, олія, масло, сири, консерви тощо) дає змогу впливати на реалізаційну ціну продуктів харчування, еквівалентний обмін між містом і селом.

29 Реформування земельних і майнових відносин власності

8.3. Реформування земельних і майнових відносин власності

Перехід до ринкової економіки у сільському господарстві не може успішно здійснюватись без удосконалення земельних відносин у напрямі роздержавлення земель, зміни землевласників і форм господарювання.

Метою земельної реформи є створення умов рівноправного розвитку форм власності і господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель. Завдання реформи полягає у перерозподілі земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям. -

Для проведення земельної реформи створено відповідну правову базу, розроблено понад 20 законодавчих, нормативних, інструктивно методичних актів і документів, зокрема Земельний кодекс України (с.78), закони України: "Про форми власності на землю" (с.108), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (с.121), "Про плату за землю", "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (с. 109), Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земельних ділянок" ( с 107), укази Президента: Українивід10 листопада 1994 року N 666 Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи-у сфері сільськогосподарського виробництва" (с.253), та від 8 серпня 1995 року N 720 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям (с.255)" та від 23 квітня 1997 року N337" Про оренду землі" (с.257), постанови Верховної Ради України від 18 грудні 1990 Р- "Про земельну реформу" (е.259) та від 13 березня 1992 р» "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" (с.261), постанова Кабінету Міністрів України від 7 травня 1993 р. N 334 "Про першочергові заходи щодо підготовки і проведення земельної реформи, "Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів"; (с.316), затверджена постановою;, Кабінету Міністрів України 23 березня 1995 року N 213, інші нормативні документи. Земельна реформа має проводитись на демократичних засадах за участю населення яке проживає на даній території. Виключається будь-яке нав'язування колективу, чи громадянину способу господарювання. В процесі земельної реформи здійснюється перерозподіл земель за цільовим призначенням та формами власності в інтересах, створення умов для, рівноправного розвитку різних форм власності і господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель з дотриманням принципів соціальної справедливості.

Під час перерозподілу земель необхідно створити резерв для розвитку фермерства, задоволення потреб демографічних змін на селі, врегулювання міграції населення.

Кінцевою метою земельної реформи є встановлення власності на землю громадян, колективів, громадських організацій, держави. Земельна реформа покликана забезпечити перехід до ефективної системи використання земель її здійснення має спиратись на послідовний (поетапний) комплекс організаційно-економічних і правових і технічних заходів. При цьому слід враховувати особливість перехідного періоду, до ринку ї сільськогосподарського виробництва. Головною особливістю. його є .паралельні функціонування старих і нових господарських формувань .Створюються умови для розвитку всіх форм господарювання.. Кожному громадянину, надається право вільного вибору трудової участі у 6удь-якій з них.

На початкових етапах необхідно створити умови Для розвитку всіх форм господарювання; на землі, а кожному громадянину надати право вільного вибору трудової участі в будь-якій з них.

Реформування земельних відносин, здійснюється шляхом роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій.

Земельним законодавством визначено категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні в приватну власність, а залишаються у державній власності; До них належать землі загального користування населених пунктів; землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони; ., землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історик-культурного призначення, землі лісового фонду більше 5 га і водного .фонду - більше 3 га, землі сільськогосподарських; науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств учбових господарств навчальних закладів; землі господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

У приватну власність-земельні ділянки передаються громадянам України місцевими Радами відповідно до їх компетенції .для ведення селянського (фермерського)господарства, особистого підсобного господарства будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель: (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. .Право приватної власності на земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання їх у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування та обміну.

Передаються земельні ділянки у приватну власність для означених вище цілей безплатно. ВИНЯТКОМ є передача земель для ведення селянського (фермерського) господарстві:. У даному разі безплатно передасться середня земельна   частка   при   виході   громадянина   з   колективного; господарства або земельний пай. решта земель, тобто площа, яка: перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату або у постійне користування.

Враховуючи демографічні зміни, соціальні і виробничі потреби населених пунктів, сільські І селищні Ради створюють на .своїй території резервний фонд земель у розмірі до 15% площі усіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя: в межах . відповідних населених пунктах. Цей фонд перебуває у державній власності і призначається для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням.

30 ренда землі

8.6. Оренда землі

Оренда землі в нашій державі як форма виробничих відносин на селі вперше юридично була закріплена Земельним кодексом України в 1992 р. Проте відповідно до його норм найбільш важливі ланки орендних відносин регулювалися державою, що було свідченням недостатнього рівня розвитку відносин власності взагалі та відсутності чіткого визначення поняття права власності на землю зокрема. Не існувало належної персональної відповідальності за її стан і результати використання. З прийняттям низки нормативно-правових актів щодо подальшого вдосконалення земельних відносин створено необхідне середовище для впровад­ження орендних земельних відносин ринкового типу. Юридич- но такі відносини були закріплені Законом України «Про оренду землі» (жовтень 1998 р.). Вони розглядаються як один з важливих важелів поліпшення використання землі завдяки її концентрації в руках тих сільськогосподарських товаровиробників, які спромож­ні раціонально використовувати цей основний засіб виробництва.

Оренда землі — це передача її власником у тимчасове (строкове) володіння та користування іншим фізичним або юридичним особам за відповідну плату, яку називають орендною. Об’єк­том оренди є земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад (комунальна власність), а також держави. Зазначені власники земельних ділянок водночас є і орендодавцями. Скажімо, орендодав­цями земель, що знаходяться у власності територіальних громад, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради народних депутатів, а земель у державній власності — районні й обласні державні адміністрації, Рада міністрів АРК, Кабінет Міністрів України в межах їх повноважень. Орендодавці мають право здавати землю в оренду на строк до 50 років. Конкретний термін оренди визначається за погодженням сторін.

Право на оренду землі мають громадяни та юридичні особи України, її релігійні і громадські організації, іноземні держави, іноземні юридичні і фізичні особи, особи без громадянства. Законом передбачено, що орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише ті юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають відповідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

В ринковій економіці широко використовується право застави земельних ділянок та їх суборенда. Але при цьому повинні витримуватися певні юридичні норми такого використання. Наприклад, земельна ділянка, що обтяжена заставою, може бути передана в оренду лише в разі згоди заставодержателя. Що ж сто­сується суборенди земельних ділянок, то згідно із Законом Ук­раїни «Про оренду землі» вона має ряд істотних обмежень. Скажімо, орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення лише у разі і на строк його тимчасової непрацездатності, інвалідності, призову на строкову службу до Збройних Сил України, навчання з відривом від вироб­ництва, обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування та органи державної влади України. При цьому договір суборенди не може суперечити договору оренди, а термін його укладання не має перевищувати строк дії останнього.

Орендні відносини між орендодавцями земельних ділянок і орендарями регулюються договором оренди, який укладається у письмовій формі. Невід’ємною складовою його є план (схема) земельної ділянки. Істотні умови договору оренди земельних ділянок — це місце розташування та розмір земельної ділянки; термін договору оренди; орендна плата; цільове призначення та умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки; існуючі обмеження й обтяження щодо її використання; сторона, що несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Важливо знати, що відсутність у договорі оренди хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання такого договору недійсним, а також для відмови у його державній реєстрації.

З огляду на істотні умови договору оренди стає очевидним, що орендні земельні відносини мають різнобічний і складний характер, оскільки враховують багато виробничих, соціальних і навіть особистісних факторів. Якщо в нашій країні термін оренди земельних ділянок (паїв) переважно становить до 5 років[1] з обов’язковою вимогою укладання його у письмовій формі, то, наприклад у США, договір оренди може бути укладений навіть усно, без юридичного оформлення, причому в більшості випадків строком на один рік, що дає змогу орендодавцям і орендарям значно розширити можливості вибору партнерів, знайти для себе вигідніші варіанти.

Орендар повинен чітко усвідомлювати власну відповідальність. Ефективною оренда землі може бути тільки тоді, коли орендар має достатню кількість матеріальних ресурсів і робочої сили, щоб забезпечити конкурентоспроможність своєї продукції. Іншими словами, оренда повинна бути прибутковою й економічно вигідною як для орендодавця, так і для орендаря.

Одним з найпринциповіших питань орендних відносин є визначення орендної плати. Її рівень залежить від таких факторів: якості (родючості) земельної ділянки, її місцеположення, цін на сільськогосподарську продукцію, що виробляється на орендованій землі, попиту на цей ресурс та пропозиції його у відповідному географічному регіоні.

Орендна плата за земельну ділянку — це платіж, який орендар сплачує орендодавцеві за володіння і користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за згодою сторін і зазначаються в договорі оренди (рис. 8.1).

 

Рис. 8.1. Орендні земельні відносини

Орендна плата може встановлюватися в різних формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи часткою врожаю, що отримується з орендованої землі), відробітній (надання різних послуг орендодавцю) і змішаній, в якій можуть бути поєднанні у певних співвідношеннях зазначені раніше форми орендної плати. Суть грошової орендної плати полягає в тому, що орендар виплачує орендодавцю наперед певну суму грошей за користування землею та іншим нерухомим майном. Така форма орендної плати для обох учасників орендних відносин має як недоліки, так і переваги.

Орендарю вигідно виплачувати фіксовану орендну плату грошима, оскільки за цієї умови він самостійно приймає управлінські рішення щодо виробництва, а весь додатковий прибуток від зростання продуктивності землі і цін на продукцію залишається в його розпорядженні. Однак він бере на себе і додатковий ризик від зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а також обсягу її виробництва в неурожайні роки. Ця форма орендної плати для орендаря є одним з видів постійних витрат, які потрібно покрити незалежно від того, який одержано виторг від реалізації продукції.

Фіксована орендна плата вигідна тим орендодавцям, які не мають досвіду роботи в сільському господарстві або не бажають брати на себе часткові управлінські функції щодо ведення сільськогосподарського виробництва, а також наражатися на ризик від мож­ливого зниження доходів. Зрозуміло, що вони програють тоді, коли орендар веде виробництво високоефективно і коли поліпшується кон’юнктура на ринку сільськогосподарських товарів. Розмір фіксованої грошової орендної плати можна визначити різними способами. Найпростіший з них: помножити середню для даного району норму доходу від землі (у відсотках) на її ринкову вартість.

В нашій державі згідно з Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (грудень 1999 р.) була встановлена мінімальна орендна плата в розмірі не менше одного відсотка вартості орендованої земельної частки (паю), визначеної за офіційною методикою, причому новостворені на базі реструктуризованих КСП підприємства приватного типу зобов’язані укладати договори оренди земельної частки (паю). Фактична орендна плата може бути більшою за мінімально встановлену і може виплачуватися в будь-якій формі за згодою сторін. У зв’язку з позитивними зрушеннями в розвитку сільського господарства у 2000 р. новим Указом Президента України від 14 лютого 2002 р. «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян — власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» підвищено мінімальну орендну плату до 1,5 % від вартості землі для працівників сільськогосподарських підприємств і до 2 % для інших орендодавців, зокрема пенсіонерів. Із зміцненням економіки аграрних підпри­ємств орендна плата буде й далі підвищуватися до 2,5 %, тобто до рівня країн ЄС.

Фіксовану орендну плату можна визначити також, виходячи з витрат власника землі, основний елемент яких також базується на ринковій вартості землі і сподіваній нормі прибутку (процент на вкладений капітал). Якщо, скажімо, вкладений фермером капітал на гектар становить 4 тис. доларів за процентної ставки 6 %, то витрати фермера по цій статті становитимуть 240 дол. До них слід додати (в розрахунку на 1 га) витрати на амортизаційні відрахування з меліоративних споруд, огорож, витрати на ремонт, податок на нерухомість, страхування. У такий спосіб обчислюють усю суму витрат власника землі. Це буде тією фіксованою грошовою орендною платою, яку виплачуватиме орендар за гектар землі. Зрозуміло, що ця орендна плата коливатиметься залежно від попиту і пропозиції землі для оренди в даному регіоні. Якщо є надлишок пропозиції й обмежена кількість бажаючих брати землю в оренду, то грошова орендна плата буде нижчою за розраховану, і навпаки.

Є також інші способи визначення фіксованої грошової орендної плати, скажімо, виходячи з грошової оцінки тієї сільськогосподарської продукції, яку одержав би власник землі за умови, що він здав би її в оренду за частку врожаю.

Різновидом такої форми орендної плати є гнучка грошова орендна плата, розмір якої визначається за формулою:

Г = Ф · Іц · Іу,

де Ф — фіксована грошова орендна плата; Іц — індекс ціни на продукцію, що вирощується на орендованій землі, визначається діленням фактичної ринкової ціни у поточному році на базову ціну, що розраховується як середня величина за останні роки на місцевому елеваторі (ринку); Іу — індекс урожайності, що обчислюється діленням фактичної врожайності на базову, розраховану як середня за останні роки.

За взаємної згоди орендодавця й орендаря в основу розрахунку можна покласти лише один з наведених індексів. Але за будь-якого варіанта рівень базових цін і базової врожайності взаємно погоджується учасниками орендних відносин. Домовленість досягається швидко, якщо сторони переконались в обопільній психологічній сумісності, порядності, чесності, готовності йти на зустріч один одному у визначенні справедливих для обох сторін умов оренди. Перевага гнучкої грошової орендної плати для орендаря полягає в тому, що вона дає змогу розділити можливий ризик між орендодавцем і орендарем. При орендній платі часткою одержаного врожаю землевласник бере конкретну участь в управлінні виробництвом (у виборі культур для посіву, встановленні співвідношення їх площ, визначенні кількості внесення добрив і отрутохімікатів тощо). Водночас він відшкодовує частину змінних витрат, що безпосередньо позначаються на збільшенні врожайності сільськогосподарських культур (насіння, добрива, хімікати). Ці витрати розподіляються між землевласником і орендарем у тій самій пропорції, що й одержана продукція. В свою чергу співвідношення між часткою продукції, що передається власнику землі у вигляді орендної плати, і тією, що залишається у власності орендаря, встановлюється відповідно до співвідношення витрачених ними ресурсів.

Найбільш імовірні витрати, які несе землевласник, — це податок на землю, капіталовкладення в землю (амортизація і ремонт меліоративних систем, огорож), капітальні будівлі. Якщо ці витрати співвідносяться з витратами орендаря на паливо і ремонт, найману робочу силу, машини й обладнання, оплату власної праці, виплату відсотків на поточні витрати, скажімо, як 30:70, то це означає, що землевласник може претендувати на 30 % врожаю, а орендар — на 70 %. У тій самій пропорції між ними будуть розподілені витрати на насіння, мінеральні добрива, отрутохімікати.

31

32 Урожайність сільськогосподарських культур є основнимфактором, який визначає обсяг виробництва продукції рослинництва.Тому даним показником приділяється велика увага. При аналізі врожайностіповинна бути вивчена динаміка її зростання по кожній культурі або групі культур затривалий період часу і встановити, які заходи застосовує господарство,щоб домогтися підйому врожайності. Необхідно також виявити, в якихспіввідношеннях знаходиться рівень урожайності в аналізованому господарстві з рівнемврожайності в інших господарствах району, середніми даними по району, області.Це дозволить дати більш правильну оцінку діяльності господарства і виявитипередовий досвід вирощування культур. У процесі аналізу виявляється ступіньвиконання плану по врожайності кожної культури в середньому по господарству і покожній бригаді і розраховується вплив чинників на зміну її величини.

Урожайність - це якісний, комплексний показник, якийзалежить від багатьох факторів. Великий вплив на її рівень справляютьприродно-кліматичні умови: якість і склад грунту, рельєф місцевості,температура повітря, рівень грунтових вод, кількість опадів і т.п. Їхігнорування при аналізі врожайності може привести до неправильних висновків приоцінці господарської діяльності. Тому при вивченні динаміки врожайностітреба враховувати агрометеорологічні особливості кожного року в періодвегетації та збирання врожаю. При порівнянні врожайності культур в різнихгосподарствах або виробничих підрозділах необхідно також враховуватиякість землі, рельєф місцевості та інші природні умови.

33 Показники економічної ефективності сільськогосподарського виробництва — кількісно-якісна характеристика результатів економічної діяльності сільськогосподарських підприємств, фірм і компаній у вартісному та натуральному вимірах. Основними вартісними П.е.е.с.в. є: 1) відношення валової продукції до авансованого на її виробництво капіталу (куди входять вартість використовуваних основних і оборотних виробничих фондів, витрати на оплату робочої сили, вартість землі); 2) відношення валового доходу до авансованого капіталу; 3) чистий дохід або прибуток у розрахунку на одиницю вартості авансованого капіталу (дає змогу комплексно оцінити співвідношення кінцевих результатів виробництва з витратами на їх досягнення); 4) рентабельність (відношення чистого доходу або прибутку до суми матеріальних і трудових витрат, пов'язаних з виробництвом і реалізацією продукції); 5) норма прибутку (відношення отриманого прибутку до середньорічної балансової вартості основних і оборотних фондів) та ін. Ці показники конкретизуються у критеріях ефективності використання окремих видів ресурсів (фінансових, земельних, трудових, матеріальних). Так, ефективність використання землі характеризують виробництво валової продукції, валовий і чистий дохід з одиниці земельної площі. Ефективність використання трудових ресурсів визначають за допомогою показників продуктивності праці (відношення вартості валової продукції сільського господарства в порівняльних цінах до середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільському господарстві — людино-годин), витрат праці на 1 ц окремих видів продукції та ін. До вартісних показників ефективності використання фондів належать фондовіддача, фондомісткість, валовий або чистий дохід у розрахунку на одиницю вартості основних фондів або загальної вартості основних і оборотних фондів.



Пріоритетні напрямки НТП у сільському господарстві. Науково -технічний прогрес надає безпосередній вплив на сільське господарство через найважливіші напрямки його розвитку , які виступають в якості матеріально-речових , економічних і організаційних чинників відтворення. Стосовно до рослинництву його елементами є створення і широке застосування більш ефективних машин і механізмів , засобів хімізації , меліорації , використання нових високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур , інтенсивних технологій їх вирощування і збирання . Пряме відношення до розвитку науково -технічного прогресу має впровадження раціональних форм управління, організації та оплати праці , підготовки висококваліфікованих кадрів. У практиці утвердилося і широко використовуються основні напрямки , за якими розвиваються і впроваджуються досягнення науково -технічного прогресу в рослинництві. Серед них такі , як агротехнічні , організаційно - економічні . До агротехнічних відносяться : застосування інтенсивних сівозмін , створення і використання високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур , розширення зрошуваних земель і вдосконалення способів поливу , ефективне застосування мінеральних і органічних добрив , хімічних і біологічних засобів захисту рослин від шкідників , хвороб , бур'янів. Технологічні включають : створення і застосування нових високопродуктивних машин і знарядь , впровадження індустріальних технологій вирощування і збирання сільськогосподарських культур , використання тари , транспортних засобів , розширення ємностей для короткочасного зберігання продукції. Найбільшу значущість набуває вивчення організаційно -економічних напрямків , в яких концентруються досягнення науково -технічного прогресу в агротехніці і технології обробітку культур. До них відносяться : поглиблення спеціалізації та підвищення концентрації галузі , вдосконалення форм і методів заготівель продукції , організації праці та матеріальне стимулювання , підготовка висококваліфікованих кадрів для сільського господарства. Дані напрями актуальні на всіх етапах розвитку сільського господарства. В даний час на передній план виступають підходи комплексного обгрунтування напрямів науково -технічного прогресу. При цьому найбільш чітко і ясно виявляється його вплив на виробничі та економічні результати. Науково- технічний прогрес є важливим чинником підвищення економічної ефективності виробництва , якщо досягнення науки і техніки використовуються комплексно , і вони сприяють перекладу галузі на індустріальну основу. Якщо він впроваджується тільки по окремих елементах виробничого процесу або при обробітку окремих видів сільськогосподарських культур , то матеріально - грошові витрати на виробництво одиниці продукції або трохи збільшуються або знижуються вкрай повільно. На підставі цього іноді робиться неправильний висновок про те , що впровадження досягнень науки техніки в сільському господарстві є неефективним . Пріоритетним напрямком науково -технічного прогресу стає розробка і створення принципово нового комплексу машин і устаткування для обробітку та збирання сільськогосподарських культур. Розробка і застосування нових машин , обладнання та технологій у сільському господарстві відкриває широкий шлях для ефективного використання трудових , матеріальних і фінансових ресурсів. Важливою умовою раціонального використання машин у сільськогосподарському виробництві є підвищення надійності техніки та відповідність її досягненням науково -технічного прогресу. Надійність техніки характеризується комплексним параметром , що включає такі показники , як безвідмовність , довговічність роботи машин і устаткування , ремонтопридатність і збереженість їх первинних властивостей. Надійність залежить від умов та інтенсивності застосування , якості вироблених профілактичних робіт і ремонтів , використання діагностичних засобів. Перспективним напрямом науково -технічного прогресу є біотехнологія . Ця порівняно нова швидко розвивається галузь науки і виробництва , заснована на промисловому застосуванні природних і цілеспрямовано створених живих систем. У сільському господарстві широко використовується створені промисловим шляхом біопрепарати для захисту рослин , бактеріальні добрива , дріжджі , грибний міцелій і т.д. Завдання щодо прискорення НТП . Найважливішими завданнями щодо прискорення науково -технічного прогресу в сільському господарстві є: - Якісно новий підхід до селекційної роботи , широке використання біотехнологій в сільськогосподарському виробництві; - Розробка прогресивної системи господарювання , що сприяє збереженню та підвищенню родючості грунту; - Розробка та впровадження системи управління врожайністю сільськогосподарських культур; - Створення нових зрошуваних земель , реконструкція та модернізація існуючих меліоративних споруд; - Конструювання і виготовлення дослідних зразків машин та інших засобів виробництва для обробітку та збирання сільськогосподарських культур. Особливо велика роль впровадження науково -технічного прогресу в селекції сільськогосподарських культур. Вона повинна бути спрямована на створення сортів з високою і стійкою врожайністю , з різними термінами дозрівання і пристосованими до індустріальних технологій вирощування і збирання . Прискорення науково -технічного прогресу в певній мірі залежить від науково -технічного потенціалу суспільства. Він характеризується комплексною оцінкою рівня розвитку науки і техніки , можливостей і ресурсів , якими володіє суспільство для вирішення науково -технічних проблем. Основними показниками функціонування науково -технічного потенціалу є наявність науково -технічних кадрів , матеріально -технічне забезпечення науково -технічних і дослідно- конструкторських робіт , розвиток системи науково -технічної інформації , планування і управління в науці і техніці , фінансування науково- технічних досліджень .