2. . Вартісна оцінка нематеріальних активів (ресурсів)Підприємства мають можливість придбати нематеріальні активи різними способами:купити за рахунок власних коштів і кредитів банку (право на винахід, ноу-хау, програмне забезпечення ЕОМ, товарних знаків);одержати як внесок національного або іноземного учасника до статутного фонду спільного підприємства (право користування землею, іншими природними ресурсами, ноу-хау, технології тощо);шляхом надходження в результаті поглинання, об’єднання, злиття з іншими підприємствами (Cood will, товарні знаки, ноу-хау, право на промислові зразки тощо);завдяки безкоштовній передачі нематеріальних активів іншими юридичними і фізичними особами.Підприємство може самостійно розробити нематеріальний актив. Але відображатиметься він у балансі підприємства лише тоді, коли воно матиме необхідні ресурси та технічну можливість для доведення створеного нематеріального ресурсу до стану, при­датного для використання або реалізації, необхідну інформацію для достовірного визначення витрат на його розробку, а також коли є реальна можливість отримання від такого нематеріального активу майбутньої економічної вигоди. Якщо створений нематеріальний актив не відповідає хоча б одному з цих критеріїв визнання, то вит­рати на його розробку відносять до витрат звітного періоду, а сам нематеріальний актив на баланс підприємства не береться.Спосіб придбання нематеріальних активів безпосередньо впли­ває на грошову оцінку, за якою вони відображаються на балансі підприємства. Так, куповані нематеріальні активи оцінюються за первісною вартістю, яка складається з ціни придбання з доданням витрат на приведення їх до стану, придатного для практичного використання (витрати на одержання консультацій; витрати, пов’я­зані з захистом певних прав; інші витрати, що можуть виникнути при впровадженні; витрати на сплату мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню). Якщо нематеріальний актив створений чи придбаний повністю або частково за рахунок кредиту банку, то витрати на сплату відсотків до його первісної вартості не включаються.Оцінка нематеріальних активів, що вносяться до статутного фонду як внесок одного із засновників, здійснюється експертним шляхом за домовленістю сторін з орієнтацією на справедливу вартість. Безкоштовно передані нематеріальні активи оцінюються за справедливою вартістю з урахуванням строку їх функціонування до моменту такої передачі.Нематеріальний актив може бути придбаний підприємством і в результаті обміну на подібний об’єкт. В такому разі його первіс­на вартість дорівнюватиме залишковій вартості переданого в обмін нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переданого об’єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю отриманого нематеріального активу буде його справедлива вартість із включенням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду. Первісною вартістю нематеріальних активів, отриманих у результаті об’єднання підприємств, є їх справедлива вартість. Первісна вартість нематеріального активу, створеного підприємством, формується із прямих нематеріальних витрат, пов’язаних з розробкою і приведенням матеріального активу до стану, придат­ного для використання.Незалежно від способу придбання нематеріальних ресурсів їх надходження і введення в експлуатацію повинне бути оформлене відповідними документами, що описують даний ресурс як об’єкт власності, визначають порядок його використання, а також підтверджують майнові права підприємства на таке використання. Наприклад, якщо при створенні спільного підприємства один з учасників як внесок до статутного фонду передає своє право користування землею, водою чи іншим природним ресурсом, це право повинне бути підтверджене документом, який засвідчує, що, скажімо, ця земельна ділянка є власністю даного учасника. Таким документом повинен бути Державний акт на право приватної власності на землю. При придбанні ноу-хау підприємство повинне одержати і детальний його опис (словесне обґрунтування, необхідні формули, креслення тощо), зміст якого має бути достатнім, щоб дане підприємство-покупець змогло ефективно використовувати цей нематеріальний ресурс. Придбання прав на використання товарних знаків, винаходів повинне бути підтверд­жене відповідними патентами.В процесі використання нематеріального активу його первісна вартість може бути збільшена на суму витрат, пов’язаних з таким поліпшенням (удосконаленням) вказаного активу, за якого досягається збільшення первісно очікуваної майбутньої економічної вигоди від його використання. Таке збільшення може бути представлене через подовження строку корисного використання нематеріального активу і зростання його можливостей (віддачі). Ви­трати на підтримання нематеріального активу у придатному для використання стані й одержання від нього первісно визначеної економічної вигоди відносять до складу витрат звітного періоду.За необхідності підприємство може здійснювати переоцінку нематеріальних активів за їх справедливою вартістю. Проте така переоцінка можлива лише по тих нематеріальних активах, по яких існує активний ринок. Для нього характерні такі риси: в будь-який час тут можна знайти заінтересованих суб’єктів ринку — продавців і покупців; інформація про ринкові ціни на такому ринку є загальнодоступною, а товари, що продаються й купуються тут, — однорідні.Вираз називають коефіцієнтом індексації нематеріального активу. На цей коефіцієнт коригується і знос даного ресурсу. Як і по основних засобах, сума дооцінки залишкової вартості відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки відноситься на витрати звітного періоду.

3. Основні виробничі засоби функціонують, плануються й обліковуються в натуральній і вартісній формах. Щоб визначити ступінь участі різних складових елементів основних засобів у формуванні собівартості продукції, розрахувати обсяг потрібних капіталовкладень на їх придбання, а також ступінь їх придатності і зношеності, обчислити фондомісткість виробництва, грошова оцінка цих засобів здійснюється за первісною, справедливою, переоціненою, залишковою і ліквідаційною вартістю.

Первісна, або історична вартість основних засобів — це фактична вартість їх придбання або фактичні витрати на створення даних засобів (наприклад, витрати на будівництво виробничих будівель, споруд, на формування основного стада, робочої худоби тощо). До первісної вартості основного засобу включають ціну його придбання або оплату за виконання будівельно-монтажних робіт, витрати на страхування ризиків доставки вказаного засобу, суми непрямих податків у зв’язку з його придбанням і деякі інші. При цьому слід пам’ятати, що витрати на сплату відсотків за користування кредитами у первісну вартість основного засобу не включаються.

Первісна вартість основного засобу може бути збільшена на величину витрат, пов’язаних з таким його поліпшенням, за якого збільшується майбутня економічна вигода від використання цього засобу. Вказане поліпшення досягається в разі модернізації, модифікації, добудови, дообладнання, реконструкції. Всі інші витрати, що здійснюються для підтримки основних засобів у робочому стані та одержання початково визначеної майбутньої економічної вигоди від їх використання, включаються до складу поточних витрат. Отже, витрати на технічні огляди, поточні і капітальні ремонти основних засобів розглядаються як елемент операційних витрат, що включається у виробничу собівартість продукції.

Справедлива вартість — це така вартість, за якою може бути здійснений обмін активу (основного засобу в даному випадку) або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Для земельних ділянок і будівель їх справедливою вартістю є ринкова вартість, для машин і устаткування — ринкова вартість або сучасна собівартість придбання за вирахуванням суми зносу на дату оцінки. Справедливою вартістю інших основних засобів є сучасна собівартість їх придбання за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.

Переоцінена вартість — це вартість основних засобів після їх переоцінки. В процесі такої переоцінки визначається нова ціна (вартість) основного засобу з урахуванням його фізичного і морального зносу та сучасних способів виробництва, інфляційних процесів, динаміки цін.

На балансі підприємства основні засоби можуть обліковуватися за первісною або за переоціненою вартістю. Ті з них, по яких здійснена переоцінка, відображаються за переоціненою вартістю, а інші засоби, по яких переоцінка не здійснювалася, — за первісною. Тому на практиці і в науковому обороті часто вживають термін «балансова вартість» основних засобів (первісна або/і переоцінена), за якою вони стають на балансі підприємства.

У світовій практиці відомі два способи переоцінки основних засобів:

• здійснення індексації їх балансової вартості на індекс товарних цін (General Price Level Accounting — QPL);

• прямий перерахунок балансової вартості окремих видів основних засобів відповідно до рівня цін, який склався на ринку на цей основний засіб ( Current Cost Accounting — CCA). Цей метод забезпечує більш точну переоцінку основних засобів, хоч і є більш трудомістким.

У вітчизняній практиці через сильний розвиток інфляції та гіперінфляції переоцінка основних засобів здійснювалася за допомогою першого з названих методів чотири рази: станом на 1 травня 1992 р., 1 серпня 1993 р., 1 січня 1995 р. і на 1 квітня 1996 р. Необхідність такої переоцінки була більш ніж очевидною, оскільки в умовах інфляції та гіперінфляції амортизація як джерело відтворення основних засобів не може виконувати покладену на неї функцію з двох причин. По-перше, сума амортизації є надто малою, оскільки відрахування здійснюються від заниженої вартості основних засобів, придбаних раніше, порівняно з високою (через інфляцію) первісною вартістю аналогічних засобів у звітному періоді. По-друге, кошти на амортизацію швидко знецінюються, а тому підприємства не можуть їх нагромадити в сумі, достатній для реалізації більш-менш серйозних інвестиційних проектів.

Переоцінка основних засобів здійснювалася за усередненими індексами цін у будівництві та в промисловості, що породило невідповідність проіндексованої вартості основних засобів їх реалізаційній ринковій (справедливій) вартості. Ця невідповідність поглиблювалася істотним відставанням термінів переоцінки від швидких темпів інфляції та гіперінфляції. В результаті відбулося істотне скорочення інвестиційних ресурсів підприємств через зменшення сум амортизаційних відрахувань. У свою чергу, таке зменшення сум амортизації породжує інфляційне збільшення прибутку підприємства, а отже, і переплату податку на цей вид кінцевого результату.

Для того щоб надалі уникати невідповідності первісної вартості основних засобів їх реальній ринковій вартості, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) платникам податку всіх форм власності надано право застосовувати щорічну індексацію основних засобів і нематеріальних активів. При цьому коефіцієнт індексації (Кі) визначається з виразу:

Кі =

де Іін — індекс інфляції.

Якщо, наприклад, індекс інфляції становить за рік 115 %, то коефіцієнт індексації дорівнюватиме (115 – 10) : 100 = 1,05. Зазначимо, що така індексація основних засобів здійснюється в податковому обліку з метою визначення прибутку, що підлягає оподаткуванню. Зрозуміло, що сума цього прибутку зменшуватиметься в зв’язку із збільшенням первісної вартості основних засобів, оскільки зростуть амортизаційні відрахування як елемент виробничих витрат.

З метою визначення фактичних витрат і прибутку підприємствам згідно з П(С)БО 7 надано право здійснювати переоцінку окремих об’єктів основних засобів за умови, якщо їх залишкова вартість більш ніж на 10 % відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Переоцінена первісна вартість основного засобу визначається множенням його первісної вартості до переоцінки на індекс переоцінки (Іп), що розраховується з виразу:

Іп = СпВ : ЗВ,

де СпВ — справедлива вартість основного засобу; ЗВ — його залишкова вартість. На даний коефіцієнт коригується і сума зносу основного засобу. Важливо знати, що дооцінка залишкової вартості основних засобів включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат.

При вирішенні питання про доцільність переоцінки основних засобів відповідно до П(С)БО 7 потрібно враховувати механізм впливу операційного лівериджу на прибуток підприємства. Відомо, що при зміні обсягу реалізації продукції у вартісному виразі наявність постійних витрат у сукупних витратах на її виробництво призводить до того, що операційний прибуток при цьому змінюється ще вищими темпами. І чим вищий коефіцієнт операційного лівериджу (нагадаємо, що він визначається діленням постійних витрат на змінні витрати), тим більша чутливість операційного прибутку до зміни обсягу реалізації продукції, і навпаки. Переоцінка основних засобів у напрямі збільшення їх вартості призводить до зростання постійних витрат, а отже, за однакових інших умов і до підвищення коефіцієнта операційного лівериджу. Тому потрібно брати до уваги ту обставину, що за несприятливої кон’юнктури ринку (зменшення обсягу реалізації продукції в натурі або зниження цін на неї, чи сукупна дія цих факторів) зростання постійних витрат може вплинути на зниження операційного прибутку підприємства.

Залишкова вартість — це вартість основного засобу, одержана як результат від різниці його первісної (переоціненої) вартості і суми зносу — нарахованої амортизації з початку корисного використання основного засобу. Залишкова вартість основних засобів також відображається в балансі підприємства і включається в його підсумок.

Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) основного засобу після закінчення строку його корисного використання за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією) цього засобу. Під строком корисного використання основного засобу розуміють такий очікуваний період часу, протягом якого він використовуватиметься підприємством з метою одержання певної економічної вигоди.

4 Г.Є. Мєняйлова. Кременчуцький університет економіки, інформаційних технологійі управління.

Розглядаютьсяі проблеми оцінки ефективності діяльності малих підприємств. З огляду на

особливу значущість малого підприємництва та бізнесу для економіки країни загалом та його особливу

соціальну роль, визначено, що крім традиційних показників ефективності діяльності підприємства, для

малих підприємств доцільно використовувати спеціальні показники, що характеризують соціальні

наслідки функціонування таких структур.

Ключові слова: малі підприємства, малий бізнес, ефект, ефективність, соціальна

ефективність, екологічна, ефективність, екологічна ефективність, ефективність розвитку.

Вступ

Малі підприємства – істотна складова ринкового господарства, невід’ємний еле-

мент конкурентного механізму. Їх діяльність надає ринковій економіці гнучкість,

мобілізує фінансові і виробничі ресурси населення, несе в собі могутній антимонопольний

потенціал, слугує серйозним фактором структурної перебудови і забезпечення проривів

науково-технічного прогресу, вирішує проблему зайнятості та інші соціальні проблеми

ринкового господарства. Ось чому становлення та розвиток малих підприємств являє со-

бою стратегічну задачу реформаційної економічної політики.

Вагомий внесок у дослідження малого бізнесу зробили відомі західні вчені

Р. Кантільйон, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, А. Маршалл, М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шум-

петер, Ф. Хайєк та інші. У вітчизняній економічній науці з’явилося багато праць, де

науковці висловлюють свої, часто неоднозначні, думки щодо місця малих підприємств у

сучасній економічній ситуації. Проблеми розвитку малих підприємств, їх адаптації до

ринкового середовища, ефективності виробництва продукції, знайшли своє відображення

у наукових працях українських учених: B.Г. Андрійчука, Ю.Д. Білика, З.С. Варналій, Л.І.

Воротіної, Т.А. Говорушко, М.К. Пархомця, В.Н. Парсяк, Б.Й. Пасхавера, П.Т. Саблука, В.М.

Трегобчука, С.М. Черненко, О.В. Шкiльова, О.М. Шпичака та інших.

Постановка проблеми. Економічні реформи в Україні обумовили необхідність

визначити місце та роль малих підприємств в економіці та їх можливий внесок у її по-

дальший розвиток. Визначити, яку економічну та соціальну функцію виконує малий

бізнес в нашій державі. Досвід показує, що посилання лише на зарубіжний досвід є

недостатнім для того, щоб забезпечити високий рівень ефективності діяльності малих

підприємств. Саме вирішенню таких проблем присвячені дослідження автора.

Актуальність цих питань зростає в зв’язку з тим, що організація та економічні про-

блеми становлення багатоукладності в економіці досліджені ще недостатньо і мало

висвітлені в спеціальній літературі, а тому потребують наукового і практичного

вирішення.

Результати дослідження. Підприємницька діяльність малих підприємств спрямо-

вана на досягнення найкращого результату у господарській діяльності. Найважливішим

оцінюючим показником є ефективність діяльності.

Термін «ефективність» походить від латинського «effectus», що означає результат

певної причини або дії. В Енциклопедичному словнику ефективність визначається як

здатність приносити ефект, справляти дію. [8, с. 1568]. Однак, як зазначає В.Г. Андрійчук

[1, с. 9], сам по собі ефект не в змозі певною мірою характеризувати результативність

певної дії, процесу, оскільки він не дає відповіді на запитання: а якою «ціною» здобуто

цей «ефект»?

Мєняйлова Г Є. ., 2011.Екологічна та економічна безпека

Нові технології № 3 (33) – 2011 ♦ Науковий вісник КУЕІТУ

125

Ефективність діяльності являє собою зіставлення результатів цієї діяльності.

Згідно думки В.Г. Андрійчука, ефективність як категорію можна визначити як

результативність певного процесу, дії, яка вимірюється співвідношенням між результата-

ми і витратами (ресурсами), що його зумовили. Саме в цьому полягає сутність цієї

категорії [2, с. 57]. Тобто, ефективність – це відношення результатів до витрат, а

економічний ефект – різниця між результатами й витратами. Такої думки дотримуються

більшість вітчизняних економістів.

М.І. Кисіль наголошує, що ефективність визначається зіставленням економічного

результату (вигод від бізнесу) з витратами на досягнення цього результату [6, с. 59]. З

цього твердження витікає, що і вигоди, і витрати мають бути виражені кількісно. Тоді, за

логікою, ефективність буде вищою, якщо значення економічного результату є більшим, а

витрачених ресурсів навпаки – менше. В економічній літературі поширена думка, що

сутність ефективності полягає в досягненні максимального ефекту при мінімумі витраче-

них ресурсів. Однак в суперечність з таким твердженням вступає, по-перше, закон спадної

дохідності; по-друге – обмеженість ресурсів. Тоді правомірним є твердження, що

ефективність – це досягнення певних максимальних результатів при визначених обсягах

ресурсів або досягнення заданого результату за мінімальних витрат ресурсів [1, с. 11].

В сучасних економічних умовах ці положення є більш актуальними, оскільки в

умовах жорсткої конкуренції та насиченості ринків товарами перед підприємствами став-

ляться завдання, вирішення яких забезпечено відповідними ресурсами, а кінцевий резуль-

тат є досить невизначеним, але в будь-якому випадку ефект є позитивним, якщо

відповідає місії та меті підприємства.

Саме сьогоднішній світовий розвиток економічних відносин визначив наступні на-

прямки ефективності діяльності суб’єктів господарювання:

- економічна ефективність;

- соціальна ефективність;

- екологічна ефективність.

Економічна ефективність – дуже широке та ємне поняття. При її визначенні і до-

сягнутий результат, і витрачені ресурси можуть вимірюватися в вартісній або натуральній

формі, розглядатися в певній сукупності або за елементами та в багатьох комбінаціях. В

процесі промислового виробництва взаємодіють три основних елементи: основний

капітал, оборотний капітал і робоча сила. Співставлення кінцевого результату

господарської діяльності підприємства (ефекту) з витратами живої та уречевленої праці на

його досягнення і відображає ефективність виробництва. Показники ефективності вироб-

ництва малих підприємств можна поєднати у чотири групи:

1) показники підвищення ефективності використання праці;

2) показники підвищення ефективності використання основних фондів, оборотних

засобів і капіталовкладень;

3) показники підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів;

4) узагальнюючі показники підвищення економічної ефективності виробництва.

Ефективність виробництва – це, по-перше, досягнення найвищих результатів при

найменших витратах; по-друге, система найважливіших економічних показників, що

характеризує ступінь віддачі й раціональність організації господарської діяльності.

Ефективність визначається за формулою результати\витрати, за допомогою таких

показників:

продуктивність праці – П\Р або трудомісткість Р\П,

фондовіддача – П\Ф або фондомісткість – Ф\П,

Матеріаловіддача – П\М або матеріаломісткість – М\П,

де П – продукт у вартісному виразі; Ф – засоби праці; М – предмети праці; Р –

кількість зайнятих у виробництві.

Сьогодні вітчизняні науковці [1; 4] стверджують, що основною формою

економічної ефективності підприємств є соціальна ефективність. Особливо суттєвим цеЕкологічна та економічна безпека

Нові технології № 3 (33) – 2011 ♦ Науковий вісник КУЕІТУ

126

твердження є для малих форм господарювання. Соціальна ефективність згідно визначен-

ня, що наводиться в «Економічній енциклопедії» [6, с. 515], – це відповідність результатів

господарської діяльності основними соціальним потребам і цілям суспільства. Соціальна

ефективність визначається на державному, регіональному рівні та на рівні підприємства.

На рівні підприємства соціальна ефективність визначається як ступінь задоволення потреб

колективу підприємства та його власників у засобах і умовах забезпечення

життєдіяльності [1, с. 26].

Напрямами підвищення соціальної ефективності на підприємстві є:

- покращення умов праці та скорочення важкої та непрестижної праці;

- постійний ріст заробітної плати;

- соціальне забезпечення працівників (медичне обслуговування та страхування,

виплати на оздоровлення працівників та членів їх сімей, організація відпочинку та

дозвілля);

- забезпечення належної охорони праці та безпечних умов роботи;

- підвищення професійного рівня працівників та якісна зміна структури персона-

лу підприємства.

Джерелом забезпечення соціальної ефективності є економічна ефективність. Однак

ці види ефективності взаємопов’язані: чим вище економічна ефективність, тим вище

соціальна, і навпаки.

На державному та регіональному рівні характеристиками соціальної ефективності

є зниження рівня безробіття, підвищення рівня зайнятості, покращення соціального та

пенсійного забезпечення [1, с. 26].

Поняття екологічної ефективності є досить новим для сучасної української

економічної думки. Його поява зумовлена складними взаємовідносинами природи та

суспільства. Процеси виробництва та споживання мають прямий вплив на екологічну

ситуацію. Особливо це помітно в галузі виробництва молочних продуктів. Переробка мо-

лока потребує значних сировинних, водних та енергетичних ресурсів, споживання яких

призводить до забруднення навколишнього середовища і, як наслідок, до зниження якості

цих ресурсів, а значить, їх ефективності. Особливо актуальне це питання стосовно вироб-

ництва екологічно безпечної харчової продукції. Тому виробнича діяльність підприємств

повинна мінімально впливати на природне середовище.

Визначення реальної екологічної ефективності – надзвичайно складна проблема.

Соціальні, моральні, екологічні наслідки шкоди, заподіяної господарською діяльністю

навколишньому середовищу, не піддаються кількісному вираженню і не можуть бути

відображені в економічній оцінці. Еколого-економічна оцінка ефективності виробництва

характеризується тим, що до безпосередньо економічного ефекту додається прогнозова-

ний тривалий ефект, який враховує економічні наслідки від зміни навколишнього середо-

вища в осяжному майбутньому. Складності економічно адекватної оцінки природних

ресурсів і збитків, заподіяних господарською діяльністю навколишньому середовищу і

людству, призвели до того, що часто екологічну ефективність визначають як

співвідношення витрат на охорону навколишнього середовища і традиційного

економічного ефекту [5, с. 376].

Для повної оцінки ефективності діяльності малих підприємств необхідно

аналізувати всі види ефективності, оскільки неприпустимою є ситуація, за якої

підвищення економічної ефективності відбувається за рахунок зниження заробітної плати

або порушення вимог щодо охорони навколишнього середовища. З іншого боку,

відсутність економічного ефекту унеможливлює підвищення соціальних виплат чи витрат

на належну утилізацію відходів.

Розглядаючи таку проблему, як ефективність діяльності малих підприємств, з

позицій загальноприйнятих економічних показників, слід зазначити, що її рівень залежить

від багатьох суб’єктивних і об’єктивних факторів, що діють в сучасних економічних сис-

темах. Раціональний рівень організації на малих підприємствах є першоосновою одер-Екологічна та економічна безпека

Нові технології № 3 (33) – 2011 ♦ Науковий вісник КУЕІТУ

127

жання високої результативності господарювання навіть при інших несприятливих умовах,

не говорячи вже про труднощі, що виникають в нинішній кризовій ситуації.

Мале підприємництво України має стати тим самим об’єктом економічних реформ,

який акумулює в собі нові досягнення суспільства. Тому регулювання розвитку

підприємницьких структур, дієва система їхньої підтримки має велике значення не лише

безпосередньо для ефективності діяльності самих підприємницьких структур, а й для

економіки країни в цілому, оскільки вони забезпечують умови для підвищення життєвого

рівня значної верстви населення.

Рівень ефективності діяльності та розвитку малих підприємств (як і інших

підприємницьких структур) по Україні та в регіонах, на думку вітчизняних вчених

З.С. Варналія, А.М. Лукашенка, В.М. Паламарчука та ін., необхідно аналізувати не за аб-

солютними показниками, які не завжди відображають реальну ситуацію, а за

інтегрованими показниками, такими, як:

1. Коефіцієнт діючих малих підприємств (Кдмп)

Кдмп=

Пр

Пі

, (1),

де Пі – кількість діючих малих підприємств в регіоні;

Пр – кількість діючих малих підприємств на 1000 чоловік в Україні.

2. Коефіцієнт зайнятості на малих підприємствах Кзмп

Кзмп=

Зу

Зі

, (2)

де Зу – питома вага (частка населення), що зайнята на малих підприємствах у

загальній кількості працюючих в Україні;

Зі – той же показник для окремої області, регіону. Кількість робочих місць, що

створюють малі підприємства, є одним з важливих показників соціальної ефективності

малих підприємств.

3. Коефіцієнт рівня рентабельності малих підприємств:

Крі=

Ру

Рі

, (3)

де Рі – рівень рентабельності кожної області, розрахований як відношення прибут-

ку до собівартості продукту у відсотках або іншим співвідношенням.

4. Коефіцієнт продуктивності праці працівників малих підприємств:

Кпп=

Wy

Wi

, (4)

Wi – продуктивність праці працівників малих підприємств в регіоні;

Wy – продуктивність праці працівників малих підприємств по Україні.

5. Коефіцієнт заробітної плати працівників малих підприємств:

Кзпі=

ЗПу

ЗПі

, (5)

де ЗПі – середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств в регіоні;

ЗПу – середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств в Україні

[4, c. 22-53].

Такий показник або його динаміка може характеризувати соціальну ефективність

діяльності малих підприємств.

Ефективність діяльності малих підприємств вважається одним з найважливіших

наслідків підприємницької діяльності щодо радикалізації економічної реформи, форму-

вання економічного середовища, що забезпечує всебічний розвиток ринкових відносин. І

неможливо в цьому контексті не згадати класика економічної науки А. Сміта, який в ще уЕкологічна та економічна безпека

Нові технології № 3 (33) – 2011 ♦ Науковий вісник КУЕІТУ

128

18 столітті у своєму творі «Дослідження про природу і причина багатства народів» писав:

«Кожна людина, яка створює і нарощує власне виробництво, тим самим збільшує багатст-

во суспільства. Кожний, хто збільшує свій капітал, збільшує і капітал суспільства… Не

потрібно державі втручатися в приватні справи, а необхідно створити умови для їх роз-

витку» [7, с. 331-332].

Висновки

Перехід до регульованих ринкових відносин, підтримка підприємницької

діяльності прискорюють створення мережі малих підприємств, які здатні активізувати

структурну перебудову економіки, надати широку свободу вибору і додаткові робочі

місця, забезпечити швидку окупність витрат, оперативно реагувати на зміни споживчого

попиту.

Ефективність діяльності малих підприємств повинна

сприяти:

- швидкому наповненню ринку товарами та послугами;

- подоланню галузевого і регіонального монополізму;

- розширенню конкуренції;

- запровадженню нових технологій та інновації;

- підвищенню експортного потенціалу;

- розширенню сфери використання праці;

створити:

- нові можливості для працевлаштування незайнятого населення і вивільнених з

неефективно діючих підприємств.

Саме від цього залежить соціально-економічна значущість малого підприємництва,

та працівників малих підприємств, загальна чисельність яких є однією з найбільш

суттєвих якісних характеристик будь-якої країни з розвинутою ринковою економікою.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Андрійчук, В. Г. Ефективність діяльності аграрних підприємств: теорія, методика, аналіз :

монографія / В. Г. Андрійчук. – К. : КНЕУ, 2005. – 292 с.

2. Андрійчук, В. Г. Теоретико-методологічне обґрунтування ефективності виробництва /

В. Г. Андрійчук // Економіка АПК.– 2005. – № 5. – С. 52-63.

3. Варналій, З. С. Мале підприємство: основи теорії і практики : (3-є вид.) / З. С. Варналій. – К.

: Знання, 2005 – 163 с.

4. Бєлінська, Н. С. Економічна ефективність підприємницької діяльності молокопереробних

підприємств, та шляхи її підвищення / Н. С. Бєлінська. – Вінниця : Універсум-Вінниця, 2005. – 280 с.

5. Економічна енциклопедія : у 3 т., т. 1 / (відп. ред. С. В. Мочерний). – К. : Академія, 2000. –

864 с.

6. Кисіль, М. І. Критерії і показники економічної ефективності малого і середнього бізнесу на

селі / М. І. Кисіль // Економіка АПК. – 2001. – № 8. – С. 59-64.

7. Смит, А. Исследование о причинах и природе богатства народов / А. Смит. – М. : Наука,

1993. – 483 с.

8. Советский энциклопедический словарь : 4-е изд. / (Гл. ред. А. М. Прохоров). – М. : Сов. эн-

циклопедия, 1988. – 1600 с.

Отримано редакцією 15.09.2011 р.

Мєняйлова Галина Євгеніївна, викладач. Кременчуцький університет економіки,

інформаційних технологій і управління.

5. Спеціалізація є формою суспільного поділу праці, який ви­никає Й удосконалюється разом з розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що зумовлює виділення виробництва пев­них видів продукції в самостійні галузі та підгалузі відповідно до потреб суспільства.

Розрізняють такі форми поділу суспільної праці;загальний пов’язаний з поділом суспільного виробництва на його великі роди (землеробство, промисловість, транспорт і т.д.); частковий поділ праці, тобто поділ цих родів виробництва на види і підви­ди. Це поділ галузей народного господарства на самостійні галузі виробництва (металургія та машинобудування в промисловості тощо);одиночний поділ праці, який ґрунтується на поділі праці всередині підприємства, цеху, майстерні.

Суспільне виробництво функціонує як сукупність різних сидів спеціалізованої праці, поділеної між різними галузями промислового і сільськогосподарського виробництва, а всере­дині них – між окремими самостійними галузями, виробничими процесами і операціями, між спеціалізованими підприємствами, які виготовляють певні види продукції. Спеціалізація відбиває якісний бік суспільного поділу праці і вказує, виробництво яких саме видів продукції є переважаючим на даній території. Це ефективна форма організації сільського господарства, яка дає можливість зосередити виробництво певних видів продукції па окремих територіях і підприємствах і одержати, завдяки цьому, кращих результатів господарської діяльності.

Серед визначень спеціалізації та її форм найбільш вдалим з нашого погляду є таке. Спеціалізація - це переважаючий розви­ток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції в окремих підприємствах, районах, областях, регіонах. Спеціалі­зація – процес закономірний, багатоплановий, який залежно від природних, економічних та організаційних факторів розвивався в різних напрямках, внаслідок чого склались різні її форми, що відображають ту або іншу особливість її використання.

На спеціалізацію сільськогосподарського виробництва впли­ває ряд факторів – природнокліматичні, економічні, біологіч­ні, соціальні. Одними з найважливіших є природнокліматичні фактори, які включають: типи ґрунтів, температурний режим, кількість опадів (найістотніше впливають па розміщення сіль­ськогосподарських культур і спеціалізацію виробництва). Ре­зультатом такого впливу є формування па території держав природних зон, які мають чітку спеціалізацію виробництва певних видів продукції. Особливістю впливу цього фактору, є те, що лише певна кількість спеціальних видів продукції може вироб­лятися на обмежених територіях (наприклад, рис, цитрусові, чай, тощо). Більшість видів сільськогосподарської продукції ма­ють досить великий ареал виробництва, тому при виборі певного виробничого напрямку і поєднання галузей необхідно врахува­ти вплив ряду інших факторів.

Підприємства, регіони і навіть країни зосереджують зусил­ля на виробництві тих видів продукції, які забезпечують мак­симальну економічну вигоду або мінімальні економічні втрати порівняно з іншими видами діяльності.

Важливим фактором спеціалізації є наявність ринків збуту сільськогосподарської продукції. Підприємствам вигідно збільшувати виробництво тих її видів, на які є сталий попит. І навпа­ки, часті проблеми зі збутом певних видів продукції призводять до відмови підприємств від їх виробництва, незважаючи навіть на те, що для такого виробництва можуть бути сприятливі природнокліматичні умови. На спеціалізацію впливає відстань та якість доріг до ринку збуту сільськогосподарської продукції. Чим менша відстань до ринків збуту і кращі дороги, тим менші транспортні витрати, тим вища за інших однакових умов еконо­мічна ефективність виробництва продукції.

Забезпеченість трудовими ресурсами, їх кваліфікація нерід­ко впливає як обмежувальний фактор для розвитку певних галу­зей сільськогосподарського виробництва, і насамперед тих, які є трудомісткими за нинішнього рівня механізації виробничих процесів. В умовах України до таких галузей належать овочів­ництво, баштанництво, льонарство, садівництво, виробництво цукрових буряків.

На спеціалізацію значний вплив справляють біологічні фактори (шкідники, хвороби сільськогосподарських культур). Наприклад, у сприятливих для цукрових буряків грунтово-кліматичних умовах Лісостепу підприємства не можуть роз­ширити їх площі посіву більш, ніж на двох полях у сівозміні, оскільки це може призвести до неконтрольованого поширення довгоносика, бурякової гнилі і зниження врожайності коренів. У південних областях України підприємства обмежують виро­щування соняшнику одним полем в десятипільній сівозміні, оскільки збільшення частки його посіву в структурі посівних площ призводить до виснаження ґрунту і поширення хворіб і шкідників цієї культури.

У сільськогосподарському виробництві на основі вивчення ступеня поділу суспільної праці, з урахуванням розміщення виробництва окремих продуктів сільського господарства, рівня розвитку продуктивних сил країни, можна виділити такі най­більш характерні форми спеціалізації: зональну, загальногоспо­дарську, внутрішньогалузеву та предметно-стадійну.

Зональна спеціалізація ґрунтується на територіальному поділі праці за природноекономічними зонами, під якими ро­зуміють територію області або її частину, що характеризується спільністю грунтово-кліматичних та економічних умов і від­повідною спеціалізацією підприємств.

Загальногосподарська спеціалізація є основною формою поділу праці в сільському господарстві. Вона передбачає вироб­ництво певних видів сільськогосподарської продукції всередині адміністративного району і полягає в тому, що підприємства будь-яких форм власності спеціалізуються на виробництві тих видів продукції, па які є сталі замовники та споживачі, ефектив­ність даного виробництва має переваги перед іншими видами, що можуть розвиватися в даній зоні.

Внутрішньогосподарська від загальногосподарської відріз­няється тим, що перша ґрунтується на поділі праці між під­приємствами, а друга всередині нього між його підрозділами. Переваги великого виробництва загальновідомі і для того, щоб ці переваги не втратити, всередині підприємства певних госпо­дарських формувань концентруються окремі види діяльності, що дає змогу довести розміри окремих галузей до оптимальних і з меншими витратами виробляти ту чи іншу продукцію.

Внутрішньогалузева спеціалізація передбачає поділ праці всередині галузі за принципом розчленування загального тех­нологічного процесу з виробництва певного виду продукції на окремі його стадії, які на взаємо узгодженій основі виконують внутрішньогосподарські Підрозділи або сільськогосподарські підприємства. Всередині галузей відбувається поділ праці з виробництва різних культур і утримання різних груп тварин. Наприклад, овочівництво поділяється на виробництво овочів відкритого і закритого ґрунту, ранніх, середніх і пізніх овочів; у тваринництві виділяється окремо виробництво молока і м’яса, відтворення стада і дорощування худоби і т.д.

Предметно-стадійна спеціалізація - це форма суспільно­го поділу праці за галузевою диференціацією і поділом сільсь­кого господарства па відносно самостійні види виробництва з виконання деяких функцій технологічних операцій, стадій ви­робництва, якими займаються окремі сільськогосподарські під­приємства. Ця форма поділу з одного боку, представлена новою сферою обслуговування основних галузей сільського господарс­тва (агрохімічними лабораторіями, станціями захисту рослин, Організація виробництва в аграрних формуваннях насінницькими, репродуктор ними господарствами, державни­ми сортовипробувальними дільницями, селекційними станція­ми тощо). Предметно-стадійна спеціалізація у сільському госпо­дарстві ґрунтується на виділенні стадій технологічного процесу у самостійні види виробництва.

6. Оборотний капітал знаходиться у постійному русі, послідовно проходячи всі стадії кругообігу. Його запас на кожній стадії повинен бути таким, щоб забезпечити неперервну роботу підприємства. Загальний обсяг авансованих вкладень в оборотний капітал залежить від таких факторів: обсягу виробництва сільськогосподарської продукції та продукції переробки; умов матеріально-технічного постачання; умов реалізації і розрахунків; собівартості власних і вартості покупних матеріальних цінностей, що виробничо споживаються в процесі виробництва; виробничого напрямку підприємства і рівня розвитку головної галузі.

Забезпеченість підприємства оборотним капіталом визначається за такими показниками:

• фондооснащеність виробництва, що визначається діленням середньорічної вартості оборотного капіталу на площу сільськогосподарських угідь підприємства;

• ступінь забезпеченості підприємства оборотним капіталом, що розраховується як частка від ділення його фактичної наявності на кінець року на сукупний норматив цих засобів;

• вартісне співвідношення між оборотними й основними фондами, яке визначається діленням середньорічної вартості оборотних фондів на середньорічну вартість основних виробничих фондів.

Цінність наведених вартісних показників для аналізу стану економіки підприємства й оцінки рівня забезпеченості його ресурсами повною мірою виявляється лише в умовах відносно стабільних цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, що можливе за відсутності інфляції або помірних темпів її (до 5 % на рік). За високих темпів інфляції забезпеченість підприємств, насамперед, оборотними фондами доцільно визначати й оцінювати за натуральними показниками в розрізі найважливіших складових цього ресурсу — поголів’я тварин, кормів, насіння, пального і мастил тощо.

Потреба в оборотному капіталі, необхідна для забезпечення ефективного і безупинного функціонування виробництва, істотно залежить від часу знаходження авансованих коштів на кожній стадії кругообігу, що відбувається в такій послідовності:

де ГК — грошові кошти; ВЗ — виробничі запаси; НВ — незавершене виробництво; ГП — готова продукція; КР — кошти в розрахунках.

Особливістю руху авансованих оборотних засобів є те, що не всі вони здійснюють повний кругообіг, оскільки певна частина готової продукції не реалізується, а спрямовується на відновлення і поповнення виробничих запасів з метою подальшого використання в наступному циклі виробництва (наприклад, корми, насіння). Тобто, утворюється мале коло кругообігу за схемоюВЗ -» НВ -» ГП -» ВЗ, існування якого вимагає специфічного підходу до визначення показників обороту оборотного капіталу.

Час повного кругообігу авансованих елементів оборотного капіталу залежить від часу їх знаходження на кожній стадії. Тому стає очевидним, що загальна швидкість руху авансованих засобів є прямо пропорційною швидкості їх руху на окремих стадіях. Іншими словами, чим менше часу ці засоби знаходяться на кожній із стадій їх послідовного руху, тим менше часу потрібно для повного кругообігу оборотного капіталу, і навпаки. Затримка авансованих оборотних засобів на певній стадії неминуче призводить до уповільнення кругообігу, порушує послідовність просування коштів і, як наслідок, погіршуються умови відтворення, що негативно позначається на кінцевих результатах виробництва.

На швидкість кругообігу оборотного капіталу впливає низка факторів. На виробничій стадії головним фактором є технологія виробництва. Важливу роль тут відіграє й організаційний фактор, наприклад, строки збирання культури і підготовки продукції до реалізації. На стадії обігу вирішальну роль відіграють організаційні фактори, пов’язані з реалізацією продукції і системою розрахунків. Платіжна криза, яка набула особливо великого розмаху в Україні в 1994 р., значно сповільнила рух коштів на розрахунковій стадії. Через це аграрні підприємства не одержували належних їм коштів за реалізовану продукцію, що позбавляло їх можливості своєчасно придбати необхідні ресурси (добрива, пальне і мастила, отрутохімікати тощо) для ефективного ведення виробництва. Безумовно, це негативно позначилося на результатах їх господарювання.

Особливістю кругообігу оборотного капіталу в аграрних підприємствах є те, що він авансується на тривалий час, нерідко на рік і більше. Це, насамперед, зумовлено технологією виробництва сільськогосподарської продукції, специфіка якої і визначає найбільше закріплення оборотних засобів на стадії виробництва. Але оскільки нова вартість створюється саме на цій стадії, то такий порядок є необхідним для забезпечення ефективної роботи аграрних підприємств у цілому. Через сезонність виробництва в аграрних підприємствах має місце нерівномірність вкладень оборотних засобів у виробничий процес, поступове, згідно з вимогами технологій, зростання цих вкладень аж до стадії реалізації продукції включно. Наприклад, за даними М. Я. Дем’яненка, на виробництві цукрових буряків витрати минулого року становлять 18,5 %, на підготовку ґрунту і посівів — 10,6, на догляд за посівами — 14,9 і на збирання — 56 %. Зрозуміло, що та частина засобів, яка вкладається на початку виробничого процесу (у наведеному прикладі це — витрати минулого року), перебуватиме в кругообігу найбільше часу, а та, що вкладена в кінці, — найменше.

Дана обставина дає змогу зробити висновок: чим більше оборотних засобів вкладається у виробництво на початку виробничого процесу, тим більше підприємство повинно їх авансувати для забезпечення нормального кругообігу, і навпаки. Оскільки через технологічні особливості і сезонність існує часовий розрив у вкладеннях коштів, то тривалість (період) виробництва продукції не збігається з часом перебування авансованих елементів оборотного капіталу на цій стадії. Такий час є меншим за тривалість процесу виробництва, а тому виникає необхідність у визначенні середньозваженої закріплюваності коштів на цій стадії (Сз) за формулою:

де   — виділений у технологічному процесі і-й виробничий цикл (витрати минулого року, підготовка ґрунту і посів тощо);   — час закріплюваності оборотних засобів, які виробничо спожиті в і-му виробничому циклі, міс.

Наприклад, на виробництві озимої пшениці витрати минулого року становлять 33,2 %, а тривалість їх закріплюваності дорівнює тривалості періоду виробництва — 11 міс., витрати на догляд за посівами складають 16,8 % з тривалістю закріплення 4,5 міс., витрати на збирання і доробку продукції — 50 % з часом їх закріплюваності — 0,9 міс. Підставивши ці дані в наведену формулу, матимемо, що середньозважена закріплюваність оборотних засобів на виробничій стадії кругообігу дорівнює 4,86 міс.

За інших однакових умов підприємству вигідніше розвивати ту галузь, яка має меншу середньозважену закріплюваність елементів оборотного капіталу, оскільки тоді вимагається менше авансованих вкладень для забезпечення безупинності виробництва й одержання заданих кінцевих результатів. Зрозуміло також, що одержаний показник значною мірою залежить від тривалості технологічного циклу (періоду) виробництва.