1)Цілі, завдання та напрямки раціонального природокористування Проблеми природокористування завжди були важливими для людства, але найбільшої актуальності вони набули в наш час, коли господарська дія-льність людини викликала великі зміни природного середовища на всій пла-неті. Пояснюється це різким збільшенням чисельності населення Землі, над-мірним використанням природних ресурсів і наслідками науково-технічної революції. Тому все повніше усвідомлюється необхідність глобального вирі-шення проблем раціонального природокористування, на науковій основі. Наукові основи природокористування необхідно розробляти, виходя-чи з принципів раціонального використання природних ресурсів, основних положень екології і вчення про біосферу та комплексних розробок щодо оптимального розміщення продуктивних сил. Спочатку потрібно опрацю-вати загальну теорію раціонального природокористування, що Грунтується на пізнанні об'єктивних законів історичного розвитку процесу взаємодії природи і суспільства, з метою передбачити і оцінити наслідки такої взаємодії

не тільки в найближчий час, але й у віддаленій перспективі. В цьому разі необхідно враховувати великі і малі економічні, соціальні і природничо-те-хнічні проблеми, масштаби і інтенсивність господарського освоєння при-родних ресурсів, взаємовідносини людини з природою, раціональне розмі-щення міст і населених пунктів.

Основним завданням раціонального природокористування є:

•          збереження та підвищення продуктивності і цінності природних ресурсів;

•          забезпечення раціонального їх використання і розширеного відтво-рення, а також збереження природних умов і ресурсів, необхідних для постачання сировини й енергії народному господарству;

•          поліпшення умов праці та відпочинку людей;

•          збереження типових і унікальньіх природних комплексів, визначних об’єктів живої і неживої природи.

Розрізняють чотири основні напрями (форми) природокористування: еколо-гічний, ресурсний, заповідний, соціально-економічний та міжнародно-правовий.

Екологічний напрям спрямований на поліпшення природного сере-довища. Головним завданням цього напряму є збереження оптимальних екологічних умов великих міст, населених пунктів, рекреаційних зон.

Ресурсний напрям опрацьовує основи раціонального природокорис-тування, яке базується на принципах збереження й підвищення ресурсного потенціалу та раціонального використання природних багатств.

Заповідний напрям охорони природи має на меті виявлення заповід-них територій і створення заповідників, заказників, пам'ятників природи, природних і націнальних парків, інших природних комплексів рекреацій-ного характеру та захисних екосистем.

Соціально-економічний і міжнародно-правовий напрями охорони природи полягають у розробці соціально-економічних форм регулювання взаємодіі суспільства і природи та забезпечення розширеного відтворення природних екосистем в умовах науково-технічної та інформаційної рево-люцій в інтересах сучасного і майбутніх поколінь.

2) Науково-технічний та інформаційний прогрес і економіка природокористування.

Однією з проблем сучасної економічної теорії є необхідність включення екологічних цінностей і чинників в число економічних категорій. Проблема має давню історію. Із усіх цінностей навколишнього світу марксистська політекономія допускала в коло економічних категорій тільки продукти людської праці. Це створювало труднощі для теоретиків природокористування і навіть служило перешкодою для встановлення цін на відновлювані природні ресурси. Труднощі виникали з того, що з позицій здорового глузду умови, за яких в навколишньому середовищі опиняється більше сонячного світла і тепла, більше чистої води, свіжої зелені, світла і тиші, мають не тільки підвищену цінність, але і цілком реальну підвищену вартість, хоча на наявність всього цього не була витрачена людська праця.

Для подолання цих труднощів застосовувалися різні логічні конструкції. Говорили, що природа мовчки і незримо трудиться разом з людиною і за людину, відтворюючи ґрунт, запилюючи квіти, поставляючи ліки і ін. Про відновлювані ресурси, такі, наприклад, як сонячна енергія, вважалося, що вони лежать за межами економічних оцінок і, отже, за межами уявлень про національне багатство. Але людина готова заплатити за житло, розміщене на сонячній стороні, більшу ціну за умови рівності інших якостей. Економістам добре відома "температурна рента" і цілком певна залежність вартості життя від географічної широти.

Подібні складності знімаються, якщо відмовитись від догм трудової теорії вартості. Положення, згідно якому вартість означає упредметнену в товарі працю і нічого більш, виключає з розгляду категорію корисності. В усій трудовій теорії вартості яскраво виражений витратний характер і він попросту суперечить фактам навіть у вузькому економічному значенні.

Насправді ж вартість як цінність є підсумком синтезу результатів і витрат, що виражає єдність всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, зокрема природних ресурсів і екологічних умов. Не існує ніякої вартості, що не містить екологічного єства або в створенні якої в тій чи іншій формі не беруть участь умови і чинники навколишнього середовища. Якщо навіть наполегливо залишатися в шорах трудової теорії, то все одно не існує праці зовні її біологічної природи і екологічної обумовленості.

Введення екологічних чинників в число економічних категорій розширює сферу складових сучасного варіанту теорії економічної рівноваги і реанімує концепцію граничної корисності. Ще Адам Сміт (1723-1790) задавався питанням: якщо вартість залежить від корисності, то чому блага, що мають вищий корисний ефект (наприклад вода і повітря), цінуються, як правило, вельми низько або взагалі не мають вартості, тоді як блага, користь яких з погляду природних потреб людини не очевидна (діаманти і ін.), мають дуже високу цінність? А. Сміт не знайшов рішення цього парадоксу і тому апелював до витрат праці. А вслід за ним те ж зробили Д. Рікардо і К. Маркс. І хоча безперечно, що запас прісної води на Землі представляє нескінченно більшу цінність, ніж світовий запас алмазів, проте і дотепер екологічні чинники вважаються неекономічними і нічого не коштують.

Драматизм сучасної епохи полягає в тому, що концепція граничної корисності стає все більш застосовуваною до стану біосфери і до планетарних запасів ґрунтів, лісів, прісної води і навіть повітря, тобто до тих ресурсів, які завжди вважалися дармовими або вільними благами. Вони набувають все реальнішу вартість для людства.

Традиції і закони макроекономіки склалися в епоху, коли загальна дія людської діяльності на навколишнє середовище не перевищувала меж самовідновного потенціалу екологічних систем. Науково-технічний прогрес в суспільстві створив іншу ситуацію: за багатьма параметрами антропогенне навантаження перевищило межу стійкості і природних комплексів, і екосфери в цілому. Економічне зростання, визначуване пропозицією і стимуляцією попиту на вторинні засоби споживання, призвело до того, що під загрозою виявилися природний базис життєзабезпечення і можливість задоволення первинних потреб людини. В епоху науково-технічного прогресу людство вийшло на один з найважливіших рубежів в своїй історії, що вимагає разом із зміною демографічної ситуації і зміни парадигми економіки, її структури і функціонування. За умов науково-технічної та інформаційної революцій необхідний перехід на новий рівень матеріальної культури, сумісної і збалансованої з низьким природним потенціалом планети. Людське співтовариство повинне усвідомити, що занадто зарвалося в своїй природопідкорюючій експансії. Суть нової стратегії не має альтернативи: необхідно підкоритися екологічному імперативу і гідно відступити на нижчий кількісний рівень, але при цьому піднятися на вищий якісний рівень.

Таким чином, однією з головних умов епохи науково-технічного прогресу є екологізація економіки. Екологізація економіки - найважливіша вимога сучасності - означає більш різнобічний і разом з тим системний підхід до навколишнього матеріального світу, усвідомлення ролі та значення природи в житті людини. Екологізація економіки - необхідна умова і одночасно головна складова сталого розвитку. По суті вона означає екологізацію всього соціально-економічного устрою і націлена на зниження природоємкості виробництва.

Головні складові екологізації економіка: o включення екологічних умов, чинників і об'єктів, зокрема ресурсів,

що поновлюються, в число економічних категорій як рівноправних з

іншими категоріями багатства;

o формування інтернаціонального і міжрегіональних ринків екологічних цінностей і чинників навколишнього середовища;

o перехід на нову систему ціноутворення, що враховує екологічні чинники, збитки і ризики;

o істотне розширення і уточнення системи платності природокористування;

o підпорядкування економіки природних ресурсів і економіки виробництва екологічним обмеженням і принципу збалансованого природокористування;

o перехід виробництва до стратегії якісного зростання на основі технологічного переозброєння під еколого-економічним контролем;

o відмова від затратного підходу до охорони навколишнього середовища і включення природоохоронних функцій безпосередньо в економіку виробництва;

o відмова від диктату пропозиції і штучної стимуляції вторинних факультативних потреб;

o зменшення надмірності асортименту товарів при посиленні екологічного контролю їх якості;

o зміна і еколого-економічна орієнтація структури потреб і стандартів добробуту.

Екологізація економіки, зумовлена науково-технічним прогресом та його результатами, супроводжується переміщенням центру економічного аналізу з витрат і проміжних результатів на кінцеві результати економічної діяльності і далі на прогнозовані тенденції розвитку. Головним об'єктом реалізації стратегії екологізації економіки і головним структурним осередком економіки повинна стати еколого-економічна система