1. Поняття кримінології як соціально-правової науки, її предмет, завдання та функції.

Відомо, що жодна ідея у суспільстві не отримує відповід­ного розвитку, якщо немає суспільних потреб. Кримінологія як сфера наукових пошуків і допитливого людського розуму виникла у XVIII столітті разом з кримінальним правом, її поява була пов’язана із загостренням суперечностей, які склались у суспільстві, що призвело до різкого зростання злочинності. В цих умовах кримінологічні ідеї, які пояснюва­ли злочинність як явище та причини, що її породжували, ста­ли здобувати все більшу суспільну значимість.

Проблема злочинності завжди була і сьогодні залишаєть­ся однією з найактуальніших і політично гострих. Думки з цього приводу були полярні як з погляду розуміння того, що являють собою злочинність і люди, які вчинили злочин, так і з погляду того, а як же протидіяти їй, якими шляхами, ме­тодами і заходами.

Кримінологія виникла внаслідок міркувань і починань ба­гатьох людей, і з цього приводу науці відомо немало цікавих роздумів і поглядів. Свій внесок у розуміння злочинності, а також у формування соціального порядку внесли священно­служителі, філософи, літератори, представники різних галу­зей науки. Проте кримінологічні ідеї і погляди не були об’єд­нані в загальну систему наукового знання. Безумовно, найсильнішим каталізатором у цьому протиборстві ідей став іта­лієць Чезаре Беккарія (1738—1794 рр.), праця якого «Про злочини і покарання» (1764 р.) сконцентрувала увагу на проблемі злочину та судів. Наслідком цієї праці була коди­фікація англійського кримінального права у 1800 р. та поява кодифікацій в інших державах Європи (Росія—криміналь­не укладення 1864р.).

Таким чином, початком кримінології прийнято вважати вищеназвану працю Ч. Беккарія. З тих часів багато вчених внесли свій внесок у становлення цієї науки. Серед них у пер­шу чергу слід назвати Гарофало, Топінарда, Ломброзо, Фрейда, Дюркгейма, Сатерленда, Гернета, Герцензона, Кудрявцева, Свєтлова, Лановенка та інших.

А виникнення кримінології як науки, обумовлене потребами, що виникли у суспільстві щодо протидії злочинності, і пов’язано із виходом у 1885 році книги італійського вченого Рафаеля Гарофало під такою ж назвою. Проте ідеї про сутність злочинності, її причини, запобігання злочинів цікавили людське суспільство завжди, про що свідчать численні висловлення із цих питань мислителів стародавності (Платона, Аристотеля), епохи Відродження (М. Лютера, Дж. Локка), Освіти (Монтеск’є, Руссо та інші), становлення й розвитку капіталізму (Ч. Ломброзо, Кетле та інші).

Аналіз численних теорій і наукових поглядів дає підстави для виділення трьох основних напрямків (класичного, антропологічного й соціологічного), за якими історично розвивалися кримінологічні ідеї, що дозволили в остаточному підсумку сформувати кримінологію як самостійну науку.

Кримінологія - це вчення про злочин ( від латинського crime – «злочин» і грецького logos – «вчення»). Згодом значення цього слова стало трактуватися більш широко, і у цей час воно розуміється як наука про злочинність.

У зарубіжній літературі поряд з терміном «кримінологія» зустрічаються і деякі інші, такі як «кримінальна соціологія», «кримінальна біологія», «кримінальна етимологія», «соціоло­гія злочинності», «кримінальна антропологія» тощо. У вітчизняній науці вживається тільки термін «кримінологія».

Межі кримінології часто зв’язують з її предметом і фак­тично зводять до переліку його складових частин. Разом з тим такий підхід є недостатнім, бо, незважаючи на вагомість предмета, визначення науки має містити у собі більш повну її характеристику, вказуючи, зокрема, на місце науки в за­гальній системі знань, найважливіші методологічні підходи до предмета дослідження, на кінцеву мету та задачі дослід­ницьких пошуків.

Відповідно до цього вітчизняна кримінологія може бути визначена як соціолого-правова наука про злочинність, її сут­ність та форми проявів, причини і закономірності виникнення і мінливості, особи суб’єктів, які вчинили злочини, а також за­кономірності і форми соціального впливу на причини і умови злочинності з метою запобігання і подолання цього негатив­ного явища.

Отже, як наголошено вище, кримінологія, як і всяка на­ука, визначає закономірності явищ, що вивчаються нею, і на цій основі вирішує питання бажаного впливу на них. У про­цесі розвитку вітчизняної кримінології пропонувались такі, наприклад, погляди, з метою найбільш повного визначення поняття і предмета науки.

Перші підручники, з кримінології, підготовлені колекти­вами авторів, та деякі науковці¹ визначали кримінологію як науку про стан, динаміку, причини злочинності, методи її ви­вчення, шляхи і засоби запобігання.

Гришаєв П.І. вважає, що кримінологія — це наука, яка «досліджує сферу суспільних відносин, що виникають у зв’яз­ку з існуванням злочинності як відносно масового соціально­го явища класового суспільства».² Існують і ряд інших визначень.³ Як правило, всі вони правильні. Але необхідно відзначити, що визначення (дефінціація) конкретної науки має містити у собі ті вказівки, які властиві саме цій науці. То­му, як справедливо відзначають автори «Курсу радянської кримінології», немає необхідності включати у визначення по­няття кримінології положення, які є загальними для науки в цілому (наприклад, що це відносно самостійна система знань і в той же час елемент системи науки; особлива форма ді­яльності людей, що об’єднує вчених і наукові заклади, тощо)⁵.

Вищенаведене визначення свідчить, що кримінологія є од­нією з суспільних наук, галуззю суспільствознавства, і її міс­це на стику соціології та правознавства.

До правознавства кримінологія відноситься тому, що яви­ща, які вона вивчає, мають характеристику, що базується на кримінально-правових поняттях, «злочин», «злочинець» і від­різняється від адміністративно-правових понять «інше право­порушення», інший правопорушник. Система профілактики і засоби профілактики мають правову основу або правовий ас­пект, а причини і умови злочинності, особа злочинця часто зв’язані з дефектами правосвідомості, правової психології і т. п. Разом з тим вивчення злочинності як явища в цілому, причин і умов, особи злочинця, засобів запобігання злочин­ності не укладаються тільки в рамки правових характерис­тик, аналіз цих правовідносин лежить у сфері соціології. Ось чому кримінологія не чисто правова, а соціолого-правова на­ука і навчальна дисципліна.

У зв’язку з цим неправомірно, на наш погляд, вважати кримінологію лише соціальною наукою, як це робить, на­приклад, О.Б.Сахаров, Обґрунтовуючи свою позицію з цьо­го питання, він пише: «Той факт, що кримінологія викорис­товує кримінально-правові поняття і категорії і певною мірою ґрунтується на них, не доводить юридичний характер цієї на­уки. Юридичні поняття і категорії покладені, наприклад, в основу судової статистики, яка не є юридичною наукою»⁴.

Більшість вітчизняних вчених-юристів не поділяють цього погляду і вважають кримінологію соціолого-правовою на­укою.

Така дефініція даної науки характеризує лише загальну спрямованість кримінології й у достатньому ступені не відображає зміст цієї галузі наукових знань. Як суспільна наука, кримінологія вивчає широке коло соціальних явищ і процесів, так чи інакше пов’язаних зі злочинністю й природою її виникнення.

Враховуючи соціально-правове призначення кримінологічної науки, можна говорити про неї у широкому й вузькому розумінні. З одного боку, ширина кордонів кримінології безмірна, оскільки немає на землі такої сфери життєдіяльності, де б людина не вчиняла злочинів, і, очевидно, немає соціальної сфери, яка б своїми умовами не стимулювала або, навпаки, не стримувала кримінальні процеси. Перефразовуючи відому поговірку, можна із упевненістю говорити про те, що «куди не кинь — скрізь crime». І у цьому змісті все наше життя — суцільна кримінологія. На захист даної тези елементарно можна привести масу банальних прикладів, із якими всі ми зустрічаємося у повсякденному побуті, нерідко балансуючи на грані законослухняної й протиправної поведінки. З іншого боку — кордони кримінології цілком доступні для обстеження й, більше того, вузькі. Вони визначаються предметом кримінологічної науки. Адже кримінологія вивчає не суспільство у цілому, яким би кримінальним воно кому-небудь не здавалося, а тільки ті його відносини, які так чи інакше прямо пов’язані зі злочинністю.

Крім іншого, кримінологія являє собою у відомому змісті не тільки систему знань про злочинність, але й систему пізнання злочинності. Тобто володіння системою кримінологічних знань дає можливість досліджувати злочинність і її детермінанти у будь-якій сфері суспільних відносин. Похідними є такі самостійні напрями кримінологічних досліджень, як «кримінологія молодіжної злочинності», «кримінологія жіночої злочинності», «кримінологія побутової злочинності», «кримінологія організованої злочинності», «пенітенціарна кримінологія» тощо.

Виникла на певному, досить активному насамперед щодо загальновизнаних інтелектуальних «показників» етапі історії людської цивілізації, кримінологічна наука продовжує розвиватися. Незважаючи на досить великий пройдений шлях, вона поки не розв’язала усіх своїх проблем, а накопиченого нею величезного дослідницького матеріалу, як це не сумно, явно недостатньо для розв’язання практичних завдань.

Розвиток кримінології, як і будь-якої іншої науки, являє собою процес, що не припиняється. При цьому висуваються й вирішуються нові кримінологічні проблеми. До речі, сьогодні їх коло серйозне як ніколи, адже раніше світове співтовариство ще не зустрічалося із такими небезпечними проявами злочинності, що зводять її у розряд першочергових проблем. Досить згадати про тероризм, що займає сьогодні, мабуть, перше місце у низці соціальних небезпек, що загрожують людству та позитивному розвитку світової цивілізації. Масштаби цієї загрози настільки великі й реальні, що навіть ризик потенційних воєн, до яких завжди готувалися й продовжують готуватися більшість держав на планеті, якось відійшов у масовій свідомості на другий план у порівнянні із очікуванням нових терористичних атак. Тому, світ цілком закономірно переосмислює зараз усі свої можливості у профілактиці тероризму й цілком закономірно, що на передній план тут, як завжди, виходить кримінологічна наука. Зрозуміло, тероризм є крайній і найнебезпечніший прояв злочинності. Це, однак, не означає, що всі інші види криміналу не турбують людей. За даними кримінологічного моніторингу ДІТ МВС України, що постійно відслідковує стан злочинності й віддзеркалювання у масовій свідомості українців оцінки ефективності контролю над ним з боку держави, сьогодні більш двох третин російського населення відчувають страх перед злочинністю, ставлячи її на перший щабель в ієрархії загроз соціальній безпеці.

У зв’язку з цим, можна висловити припущення, що не тільки злочинність сама по собі, але здебільшого відсутність надійного державного й громадського контролю над нею знижує ступінь захищеності населення від усякого роду кримінального свавілля. Тому, як би ми не вітали радикальні суспільно-політичні й економічні перетворення у країні, довгі десятиліття, перебуваючи у полоні ідеологічних кайданів і тоталітарного режиму, не можна не визнавати, що однією із численних трагедій нинішніх реформ є руйнування системи профілактики злочинів і правопорушень, яка колись була створена саме кримінологічною наукою. Якщо відволіктися від відомої й пам’ятної багатьом співвітчизникам партійно-ідеологічного забарвлення, існуючого у радянський час, системи профілактики злочинності, то варто зазначити, що вона часом небезуспішно ставила заслони на шляху поширення пияцтва і бездоглядності, розкрадань і беззаконня, розбещеності, насильства і тому подібних явищ, що становлять квінтесенцію злочинної поведінки. Звідси пізнані кримінологічною наукою й апробовані на практиці системні підходи щодо профілактики злочинності можуть бути з успіхом затребувані у нових соціальних умовах. Таким чином, розумне й оптимальне співвідношення старих і нових наукове обґрунтованих підходів щодо створення сучасної системи профілактики злочинності можуть сьогодні стати для кримінології однієї із провідних проблем, оскільки профілактика злочинності є й предметом і метою цієї науки одночасно.

Кримінологія вивчає специфічну сферу суспільних відносин, має свою власну проблематику. Правда, наявність окремих подібних рис між проблемами, що входять у предмет кримінології, і питаннями, що складають предмет інших наук, особливо кримінально-правових, породжує необґрунтовані судження про те, що кримінологія не є самостійною наукою. Такі судження звичайно ведуть до простого «перекладу» понять тієї або іншої галузі знання на «кримінологічну мову» і навпаки. Це робить біднішою не тільки науку кримінологію, але й будь-яку іншу галузь знань, у якій її намагаються «розчинити». Не можна забувати про те, що кримінологія, як і будь-яка інша галузь знань, є результатом і процесом розроблення специфічних знань. Необхідно враховувати й інші обставини, що характеризують кримінологію як спеціальну науку: насамперед, її зв’язок із практикою; по-друге, її можливості не тільки описувати й пояснювати події, явища, факти, але й передбачити їх; по-третє, нерозривний зв’язок цієї науки як системи об’єктивних знань із загальною науковою дійсністю. Кримінологія, таким чином, як спеціальна наука являє собою відносно самостійну систему об’єктивних знань, що виступають одночасно елементами системи наук взагалі й особливою формою діяльності, яка охоплюється системою кримінально-правових наук (наук кримінального циклу) та ціле направлена на успіх у здійсненні профілактики злочинності у системі соціально-правового контролю за нею.

Розробка властиво кримінологічних питань почалася із досліджень у різних галузях наук, на перший погляд нічого спільного із вивченням злочинності, вони не мають (медицина, філософія, соціологія, психологія, психіатрія, моральна статистика). Ці науки зі своїх теоретичних позицій, своїми власними методами проводили дослідження людини і її поведінки, зокрема й злочинної. З’явилися навіть такі напрями, як «кримінальна соціологія» і «кримінальна антропологія». Так чи інакше, шляхом відповідного нагромадження й систематизації дослідницького матеріалу була створена емпірична, а потім й теоретична основа для специфічного кримінологічного пізнання дійсності, яка стимулювала формування кримінології як самостійної наукової дисципліни. З того часу у сутності кримінології як самостійної науки нічого не змінилося. Хоча як і раніше кримінологія залишається наукою, у відомих межах злочинності, що акумулює знання, які добуваються й іншими науками.

Серед вітчизняних фахівців, незважаючи на відмінності у думках, існує у загальному подібне розуміння кримінології як самостійної науки. Воно ґрунтується на тому, що своїм формуванням кримінологія зобов’язана явищу, широко відомому в історії багатьох наук, коли внаслідок множення дослідницького досвіду усередині окремих галузей знання накопичується такий матеріал, який під впливом суспільних потреб привертає увагу щодо дослідження явищ, що вимагають спеціальних знань. У процесі взаємного впливу нового дослідницького матеріалу й суспільних потреб відбувається диференціація галузей науки, з окремих галузей науки виділяються нові. Цей історичний процес можна побачити й у формуванні кримінології. Факторами утворення кримінології як самостійної науки є: суспільні потреби, що породжені фактом існування злочинності; необхідність нагромадження спеціального дослідницького матеріалу про дане суспільно небезпечне явище (матеріалу, що дозволяє описувати й пояснювати це явище, розробляти відповідні прогнози), а також потреба у розробці заходів профілактики злочинності. Кримінологія, таким чином, є наукою, що породжена самим життям, а її «право громадянства» як самостійної науки вже визнане.

Доказ того, що кримінологія є самостійною наукою, саме по собі ще не розкриває утримування цієї галузі знання, усієї повноти її предмета. Тому тут необхідні спеціальні дослідження. При їх здійсненні, мабуть, піднімуться питання про те, що кримінологію можна розглядати не тільки як науку спеціальну, але і як галузеву, прикладну, а можливо, і як загальнотеоретичну щодо кримінально-правових галузей знань. У будь-якому разі все у науці споконвічно визначається її предметом.

Основне питання тієї або іншої науки полягає у тому, наскільки виявлений її предмет і, отже, наскільки у процесі наукового дослідження можна визначити й точно описати цей предмет. Специфіка предмета кримінології буде більш очевидною, якщо не тільки констатувати, що вивчає ця наука, але й розкрити її співвідношення із системою суміжних наук як за предметом, так і за іншими ознаками, методами, об’єктами дослідження.

Визначаючи предмет кримінології, вчені нерідко просто відзначають, що кримінологія — наука про злочинність і шляхи її запобігання. Усе це вірно, якщо вести мову про загальне поняття. Але предмет кримінології треба конкретизувати. Необхідно відповідно до цього окреслити й рамки кримінологічного дослідження. При цьому важливо ґрунтуватися на загальних знаннях про предмет науки, а саме враховувати те, що кожна наука вивчає: насамперед, свою особливу сторону або сферу об’єктивної реальності; по-друге, специфічні тільки для даної науки закони й закономірності її функціонування й розвитку; по-третє, особливі форми прояву й механізми дії цих законів і закономірностей. Цим і визначаються специфіка кожної науки, особливості її предмета. Специфічна у цьому змісті й наука кримінологія. Звідси й оцінка її предмета, пов’язана із комплексністю кримінологічного дослідження, за своєю сутністю як соціального, так і правового.

Кримінологія — наука юридична. У той же час кримінологія тісно пов’язана із соціологією. Однак останнє не означає, що кримінологія не повинна розглядатися як правова галузь знання. Стик соціології й права у цьому випадку нескінченно продуктивна. Усякі помисли про юриспруденцію без соціології, про який би поділ кримінологічної науки на «чисту соціологію» і «чисте право» не йшла мова, у наші дні не тільки не наукові, але й антинаукові, вступають у протиріччя із сучасним науковим знанням у сфері, що розглядається. Кримінологія, будучи самостійною галуззю знань, розлягається на стику і взаємозв’язку соціології й права. Цим також визначаються вихідні позиції для вивчення її предмета.

Предметом кримінологічної науки є специфічна сфера суспільних відносин, що володіє таким змістом, який дозволяє відрізнити їх від інших суспільних відносин. Це, якщо говорити у самому загальному плані, відносини, пов’язані зі злочинністю і її запобіганням, причинами й умовами злочинності, злочинною поведінкою осіб і профілактикою такої поведінки. Саме ці відносини являють собою ядро предмету кримінології й визначають особливості даної науки. Крім того, із предметом кримінології можуть бути пов’язані й інші відносини, що стосуються злочинності. Про їх включення до сфери досліджень кримінології можна говорити лише умовно, тому що вони не входять у зазначений предмет, а тільки пов’язані з ним. До таких, наприклад, можна віднести відомі у будь-якому суспільстві негативні явища: алкоголізм, проституцію, безпритульність і бездоглядність підлітків тощо.

Таким чином, предмет кримінології складають:

чотири основні елементи:

• злочинність як суспільно небезпечне соціально-правове явище, її тенденції й закономірності, що вивчаються з урахуванням минулого, сьогодення й майбутнього;

• причини й умови злочинності як явища, шляхи їх нейтралізації;

• особа злочинця як певного соціального типу, формування й реалізація злочинної поведінки, механізм здійснення конкретного злочину;

• профілактика злочинності як явища;

та сім додаткових елементів:

• прогнозування злочинності та планування захо­дів протидії їй;

• кримінальна статистика, яка є основою аналізу стану злочинності у суспільстві;

• методика аналізу злочинності;

• ряд супутніх злочинності, негативних явищ, які у кримінології іменуються «фоновими», а в соціології — «асоціальними»;

• проблема поведінки потерпілого («віктимоло­гія»);

• проблема суїцидальної поведінки (проблема самогуб­ства);

• аналіз історії самої науки кримінології, розвиток кримінологічних досліджень в інших державах, аналіз зарубіжних теорій злочинності.

Розглянемо всі ці складові елементи предмету кримінології більш детально. Отже: