• країни Північної Європи: Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Велика Британія, Ірландія, Ісландія

• країни Західної Європи: Німеччина, Австрія, Швейцарія, Ліхтенштейн, Люксембург, Нідерланди, Бельгія, Франція

• країни Південної Європи: Іспанія, Португалія, Андора, Італія, Мальта, Греція, Ватикан, Сан-Марино, Монако

• Попередні поняття для засвоєння: 

• Інвеститура – право призначати єпископів. 

• Майордом – старший сановник палацу часів Меровінгів. У зв’язку з послабленням королівської влади династії Меровінгів у середині VII століття починає набувати особливу силу посада майордома. 

• Парламент – найвищий представницький і законодавчий орган в державах, у яких встановлено поділ влади. 

• Реконкіста - тривалий процес відвоювання піренейськими християнами – в основному іспанцями, каталонцями і португальцями – земель на Піренейському півострові, зайнятих маврськими Еміратами. 

• Скрипторій – спеціальне приміщення, у якому переписували книги. Знаходилося при монастирях. 

• Персоналії: 

• Карл І Великий — король франків (768–814), король Ломбардії (лангобардів) (з 774), імператор Заходу (800–814), представник династії Каролінгів. 

• Вільгельм I Завойовник – герцог Нормандії і король Англії (з 1066 року), організатор і керівник нормандського завоювання Англії, один з найбільших політичних діячів Європи XI століття. 

• Жанна д’Арк, Орлеанська діва – національна героїня Франції, одна з головнокомандувачів французькими військами в Столітній війні. Потрапивши у полон до бургундців, була передана англійцям і спалена на вогнищі як чаклунка. Згодом була реабілітована і канонізована – зарахована католицькою церквою до лику святих. 

• Генріх II Плантагенет — перший англійський король з династії Плантагенетів. 

• Оттон I Великий – герцог Саксонії (936-961), король Німеччини з 936 року, імператор Священної Римської імперії з 962 року, король Італії з 961 року. Під час його правління була заснована Священна Римська імперія. 

• Фердинанд II Арагонський – король Кастилії (як Фердинанд V), Арагона (як Фердинанд II), Сицилії і Неаполя (як Фердинанд III). Чоловік і співправитель королеви Ізабелли Кастільської. 

• Ізабелла I Кастильська – королева Кастилії і Леона. Дружина Фердинанда II Арагонського, династичний шлюб з яким поклав початок об’єднанню Іспанії в єдину державу. 

• Періодизація історії Середніх віків

• Раннє середньовіччя – V-IX ст.

• Зріле або високе середньовіччя – X-XIII

• Пізнє середньовіччя -XIV-XV 

• Велике переселення народів

• Велике переселення народів – масове вторгнення на територію Римської імперії у ІV-VIIст. германських, слов’янських, сарматських та інших племен, яке сприяло поваленню Західної Римської імперії і зміні рабовласницького ладу на феодальний. 

• Основні причини Великого переселення народів:

• - Процес утворення великих племінних союзів у германців, слов’ян, сарматів, фракійців та інших народів;

• - Зростання військових дружин і посилення влади родоплемінної верхівки (вождів, старійшин), яка прагнула земель, багатства, воєнної здобичі.

• - Потреба у придбанні нових земель, що пояснювалося примітивними формами ведення господарства, які за умов швидкого зростання населення, спричиняли відносне перенаселення.

• - Міграційних тиск одних племен на інші, що викликало масові переселення. 

• Утворення варварських королівств: 

• 419-511 р. – у південній Галлії (сучасна Франція) зі столицею у Тулузі засновано королівство Вестоготів. Це перше «варварське королівство» на території Римської імперії. 

• 429-545 р. – заснування королівства Вандалів у північній Африці. 

• 443 р. – створення королівства бургундів у Східній Галлії. Створено в долині р. Рона. Столицею спочатку було місто Вормс, а згодом – Ліон. 

• 476-493 – Королівство Одоакра в Італії. Розбите остготським вождем Теодоріхом. 

• 486-843 – Франкське королівство у Північній Галлії. 

• 493 – 554 – Остготське королівство в Італії. 

• 449-1066 – Англосаксонські королівства у Британії. 

• Франкське королівство

• Засновником держави Франків вважається король Хлодвіг (482-511 рр.). 

• 486 р. – Суасонська битва. Перемога Хлодвіга над римським намісником Сіагрієм. Підкорення Північної Галлії. 

• 496 р. – прийняття Хлодвігом та його дружиною християнства за римським обрядом. 

• 507-510 рр. – війна Хлодвіга з Вестготами. Підкорено майже усю Галлію, окрім Провансу і Септиманії. 

• 511 р. – поява першого запису «Салічної правди». «Салічна правда» – видатна пам’ятка звичаєвого права, що містить перелік злочинів і покарань за них. Цінне джерело для вивчення соціально-економічних відносин у Франкській державі. 

• 534 р. – підкорення франками Бургундського королівства. 

• 536 р. – приєднання до Франків Провансу. 

• 687 р. – Захоплення влади у Франкській державі майордомом Австразії Піпіном Геристальським, родоначальником династії Каролінгів. 

• 732 р. – битва при Пуатьє. Майордом Франкської держави Карл Мартелл завдав поразки арабам, припинивши їхнє просування у Західну Європу. 

• 751-768 – правління Піпіна Короткого. Онук Піпіна Геристальсьского, син Карла Мартелла, Піпін Короткий усувна від влади останнього короля з роду Меровінгів і домігся королівського престолу. Отримавши на це дозвіл Папи Римського. Таким чином, він став першим королем династії Каролінгів. За часів правління Піпіна Короткого у 756 р. утворено Папську область. 

• 768-814 – правління Карла Великого:

• - Підкорив Лангобардське королівство, Баварію та Саксонію.

• - Разом зі слов’янами розгромив Аварський каганат.

• - Здійснив кілька походів на арабську Іспанію. Перший виявився невдалим, але саме він оспіваний у перлині середньовічного епосу – «Пісні про Роланда». У 801 р. завоював Барселону.

• - У 800 р. був коронований як імператор і став лідером Християнського світу. Столицею імперії стало місто Ахен. Імператорський титул Карл Великий прийняв від Папи Римського Лева ІІІ.

• - 843 р. – Верденський договір. У 817 році Людовік Благочестивий поділив країну між трьома своїми синами, які після смерті батька розпочали міжусобну війну:

• - Молодший брат – Карл ІІ Лисий – отримав Західно-Франкське королівство (майбутня Франція)

• - Середньому брату – Людовіку ІІ – дісталося Сіхдно-Франкське королівство (Майбутня Німеччина).

• - Старший брат, Лотар, зберіг імператорський титул і взяв Італію та смугу уздовж Рейну – Лотарингію.

• У результаті Верденскього договору було утворено три держави-попередники сучасних Франції, Німеччини та Італії. 

• Франція

• Правління Філіппа іv Красивого. Столітня війна та об’єднання Франції.

• Династію Каролінгів у Франції замінює династія Капетингів ( за ім’ям засновника – Гуго Капета). 

• 1108-1137 рр. – правління короля Людовіка VI Товстого. 

• 1180-1223 рр. – правління Філіппа ІІ Августа. 

• 1202-1204 рр. – відвоювання Філіппом ІІ англійських володінь у Нормандії. 

• 1209-1229 рр. – Альбігойські війни. Являли собою хрестові походи, які організував Папа Інокентій ІІІ проти єретиків альбігойців. 

• 1226-1270 – правління короля Людовіка ІХ Святого. 

• 1285-1314 – Правління короля Філіппа іv Красивого:

• - Приєднав Наварру, Шампань і Фландрію шляхом династичних шлюбів.

• - Правління відзначилося подальшим посилення королівської влади і бажанням приєднати нові землі, зокрема Фландрію.

• - Мав конфлікт з Папою через відмову сплачувати Риму Церковну десятину.

• - У 1302 році скликає Генеральні Штати. Генеральні штати у Франції – вищий станово-представницький орган в 1302-1789 роках. Виникнення Генеральних штатів було пов’язано із зростанням міст, загостренням соціальних протиріч і класової боротьби, що викликало необхідність зміцнення феодальної держави. Перші Генеральні штати були скликані в 1302 році, в період конфлікту Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII.

• У Генеральних Штатах були представлені три стани – духовенство, дворянство і так званий третій стан , тобто жителі міст і заможні селяни. Цей орган влади був значно більшим і ширшим за представництвом, ніж з’їзди світських і духовних феодалів, що скликалися раніше.

• - 1307-1312 – процес проти ордену тамплієрів.

• - 1309-1377 рр. – «Авіньонське полонення пап». – Перебування римських пап у французькому місті Авіньоні у політичній залежності від французьких королів. Знаменувало перемогу королівської влади над папством.

• - 1328-1589 – правління королівської династії Валуа. 

• Столітня Війна (1337-1453 рр.)

• Причини війни:

• - Давня ворожнеча між французькими Капетінгами та англійськими Плантагенетами за владу над територіями сучасної Франції.

• Приводом до війни стали:

• - домагання французького престолу англійськими Плантагенетами, які бажали повернути собі території на континенті, які раніше належали англійським королям.

• Союзники Англії: Священна Римська імперія, Португалія, Фландрія, Арагон.

• Союзники Франції: Кастилія, Шотландія, папа Римський. 

• Перебіг бойових дій:

• - 1340 р. – Морська битва при Слейсі. Перемога англійців забезпечила їм панування на морі.

• - 1346 р. – битва при Кресі. Англійська армія, основу якої складали лучники, завдала нищівної поразки французьким рицарям.

• - 1347 р. – взяття англійцями порту Кале. Англійці отримали важливий опорний пункт на французькому узбережжі.

• - 1356 р. – битва при Пуатьє. Поразка Франції. У полон взято Французького короля Іоанна ІІ Доброго. Англійці вимагали великий викуп, що викликало обурення звичайного населення і викликало величезні заворушення, які переросли у міські (Паризьке) та селянське повстання («Жакерія»).

• - 1357-1358 – Паризьке повстання.

• - Травень – червень 1358 р. – селянське повстання «Жакерія».

• - 1360 р. – Мир у Беретіньї. Завершився перший період Столітньої війни. Військова та політична перевага була на боці Англії. 

• 1364-1380 рр. – Правління Карла V Мудрого. За його правління було реформовано систему оподаткування та військо, удосконалено артилерію. Це дозволило отримати низку перемог та відвоювати більшу частину втрачених територій. 

• - 1369 р. – поновлення воєнних дій у Столітній війні. Французи перейшли у наступ, внаслідок якого відібрали у англійців більшу частину їхніх володінь у Франції.

• - 1415 р. – битва при Азенкурі. Англійське військо на чолі з королем Генріхом V висадилось у Нормандії, намагаючись захопити Фландрію. Відбувся повний розгром французького війська.

• - 1420 р. – Мирний договір у Труа. За умовами договору Карл VI (король Франції) віддавав ворогам усю територію Франції, позбавляючи свого сина права успадкування. Генріх V ставав за життя Карла правителем Франції, а після його смерті – королем.

• - 1428-1429 рр. – облога Орлеана Англійцями. Карл VII, син Карла VI, не відмовився від престолу і відновив війну проти Англії. Його опорним пунктом стало місто Орлеан.

• - Травень 1429 р. – зняття облоги Орлеана французьким військом на чолі з Жанною д’Арк. Жанна д’Арк, яку після зняття облоги Орлеану назвали Орлеанською Дівою, стояла на чолі війська, і їй вдалося переломити хід війни, завдати поразки англійцям.

• - Червень 1429 р.– битва при Пате. Розгром англійців відкрив Жанні д’Арк дорогу на Реймс.

• - Липень 1429 р. – урочиста коронація Карла VII у Реймсі.

• - Травень 1430 р. – страта Жанни д’Арк. Нове піднесення національно-визвольного руху французів.

• - 1453 р. – взяття французами Бордо. Капітуляція англійців у Бордо стала завершенням Столітньої війни. Англія утримала на території Франції лише Кале. Війна сприяла зміцненню національної єдності в обох державах.

• - Остаточне об’єднання Франції відбулося за Людовіка ХІ (1461-1483), який приєднав Пікардію, Бургундію, Прованс, Бретань. 

• Англія.

• Нормандське завоювання Англії. Велика хартія вольностей. Виникнення парламенту.

• Нормандське завоювання Англії:

•  - 911 р. – натериторії Франції утворено Герцогство Нормандія.

• -  Війна між двома претендентами на англійський престол – Гарольдом (англосаксом, братом дружини короля Едуарда Сповідника, який не мав дітей), – та Вільгельмом Нормандським – двоюрідним братом Едварда.

• - 1066 р. – битва при Гастингсі. У вирішальній битві при Гастингсі, незважаючи на впертий опір, англосакси зазнали поразки, короля Гарольда було вбито. До влади прийшов герцог Нормандський Вільгельм, прозваний Завойовником. Нормандське завоювання Англії прискорило і завершило процес феодалізації, посилило закріпачення селян.

• - 1066-1087 – правління Вільгельма Завойовника. 

• Династія Плантагенетів (1154-1399)

• - Започаткована в 1154 році правнуком Вільгельма Завойовника Генріхом ІІ Плантагенетом (1154-1189 рр.):

• - Приєднав до Англії володіння Анжуйської династії у Франції, створивши «державу Плантагенетів».

• - Провів низку реформ (судову, воєнну, адміністративну), що стали основою політичної системи англійської феодальної держави.

• - Завоював частину Ірландії, намагався підкорити Шотландію.

• 1189-1199 рр. – правління Річарда Левового Серця.

• 1199-1216 Рр. – правління Іоана Безземельного:

• - Втратив майже усі землі у Франції ( за що й був прозваний Безземельним)

• - Конфісковував землі у баронів, порушував феодальні звичаї і норми щодо васалів.

• - Значно підвищував податки, що викликало невдоволення усіх верств населення.

• - Протягом 1207 -1213 рр. Іона Безземельний мав конфлікт з Папою Римським Інокентієм ІІІ. В результаті король змушений був визнати себе васалом Папи, погодився на призначення єпископом Кентерберійським ставленика Папи, забов’язувався виплачувати Папі 1 тис. ф. ст. щорічно.

• - 1215 р. – прийняття Великої Хартії вольностей:

• - цей документ знаменував собою перемогу баронів над королем у ході повстання, яке підтримало лицарство і міщани.

• - «Хартія» – грамота з 63 статей: захищала права феодальної аристократії та меншою мірою лицарства і міст, вільних селян, забезпечувала захист від королівської сваволі і зловживань чиновників.

• - Цей документ уперше гарантував недоторканість особи

• - Вважається однією з найвизначніших правових пам’яток англійської демократії.

• 1216-1272 – Правління короля Генріха ііі.

• - Червень 1258 р. – зібрання Великої ради баронів у Оксфорді. Барони вимагали від короля законів на користь баронів, а також виступали за обмеження влади короля на користь баронів.

• - 1263-1265 – громадянська війна в Англії. Відмова Генріха ІІІ виконувати вимоги баронів, а також його непопулярна внутрішня та зовнішня політика, викликали відкритий збройний виступ баронів на чолі з Симоном де Монфором, графом Лестерським.

• - 1264 р. – битва при Льюісі. Королівська армія була вщент розбита військами опозиції. Король та його син потрапили у полон до Мофора.

• - 1265 р. – скликання першого англійського парламенту:

• - Парламент являв собою станові збори, на які Монфор, крім баронів, запросив ще по 2 лицарі з кожного графства і по 2 міщанина з найбільших міст.

•  Структура парламенту:

• - Палата лордів: барони, архієпископи, єпископи, абати.

• - Палата громад: по 2 рицарі від кожного графства та по 2 представники від парламенту. 

• Основні повноваження:

• - Затвердження податків і надання грошей, потрібних королю. 

• Священна Римська імперія.

• Утворення Священної Римської імперії. Німецький «наступ на Схід». Закріплення територіальної роздробленості.

• 843 р. – Верденський договір. Закріпив розпад Каролінгської імперії, виділення з її складу Східно-Франкського королівства (землі на схід від Рейну, тобто Німеччина), яке успадкував Людовік Німецький. 

• Після розпаду імперії Каролінгів до влади у Східно-Франкському королівстві прийшла Саксонська династія. 

• 919-936 рр. – правління Генріха І Птахолова. Перший представник Саксонської династії. 

• 936-973 рр. – правління короля Оттона І:

• - Оттон І у боротьбі із сепаратизмом племінних герцогів спирався на духовенство – єпископів і абатів, надаючи їм широкі привілеї та повноваження.

• - Дробив герцогства на окремі території, призначаючи на управління своїх родичів або прихильників. Це перетворило герцогів на королівських посадових осіб, що стало передумовою посилення королівської влади.

• - Вів успішні війни з данцями, слов’янами та угорцями, а також походи в Італію

• 955 р. – битва на р. Лех. Німецьке військо на чолі з Оттоном І вщент розгромило угорців, що остаточно поклало край спустошливим набігам кочівників-угорців на Німеччину, які до того ж поступово перейшли до осілого способу життя. 

• 962 р. – коронація Оттона І імператорською короною. Створено «Священну Римську імперію». Імперія проіснувала фактично до 1806 року. До її складу входили землі сучасних: Німеччини, Бельгії, Голландії, Чехії, частина Франції і Швейцарії, Північна і Серденя Італія. 

• 1024-1125 рр. – правління Франконської династії. 

• 1122 р. – Вормський конкордат. Компромісна угода між імператором Генріхом V та Папою Калікстом ІІ, що закінчила боротьбу за інвеституру. Імператор міг вплинути лише на вибір єпископів у Німеччині, в інших землях це була лише у компетенції Папи.  

• 1138-1254  рр. – правління династії Гогенштауфенів. 

• 1152 – 1190 рр. – правління Фрідріха І Барбаросси. Найвищий розквіт імперії, але відбувалося посилення тенденцій до роздробленості країни. Загинув під час Третього хрестового походу.

• Німецький «наступ на Схід» 

• Причини:

• - Прагнення німецьких князів захопити слов’янські землі і стати там незалежними правителями. 

• Привід:

• - Папа Римський звільнив саксонських рицарів від участі у Другому хрестовому поході та закликав їх до насильницького навернення в Християнство балтійських слов’ян. 

• З ХІІ століття почалося поступове захоплення земель Полабських слов’ян ( ті, що проживали по р. Ельба):

• - На завойованих землях постало маркграфство Бранденбург, центром якого у ХІІІ ст. стало місто Берлін.

• - Виникли нові князівства Макленбург і Померанія.

• - З ХІІІ століття – підкорення орденом Меченосців (Лівонський орден) Прибалтійських слов’ян. Орден заснував місто Рига (1201 р), яке стало столицею Лівонії (нової німецької землі).

• - Тевтонський орден займав Прусські землі.

• - 1237 р. – об’єднання Ордену Меченосців і Тевтонського ордену

• - 1242 р. – новгородський князь Олександр Невський у битві на Чудському озері  розбив Тевтонський орден і зупинив просування німців на Схід.

• - На Придунайських землях у Х столітті було утворено Австрійську марку. 

• Закріплення територіальної роздробленості

• 1254-1273 – період міжцарювання в Німеччині. Німеччина остаточно розпалася на ряд окремих самостійних феодальних володінь. Цей процес поглиблювався тим, що крупні герцогства продовжували дробитися на менші володіння. 

• 1291 р. – в Альпах утворено Швейцарський союз, що складався з 3 кантонів (Швіц, Урі, Унтервальден). 

• 1356 р. – «Золота булла» імператора Карла ІV.  Карл ІV із династії Люксембургів був не стільки імператором «Священної Римської імперії», скільки Чеським королем. У Німеччині він лише сприяв закривленню політичної роздробленості. Видана імператором «Золота булла» визнавала:

• - Повну політичну незалежність курфюрстів

• - Карл ІV відмовлявся від будь-якого втручання у внутрішні справи князів.

• - «Булла» забороняла містам створювати союзи між собою, перекреслюючи, таким чином, прагнення німецьких міст грати самостійну політичну роль, незалежно від князів. 

• «Золота Булла» закріпила роздробленість Німеччини. 

• Країни Середземномор’я

• Італійські міські республіки. Мусульманська Іспанія. Реконкіста та утворення Іспанського королівства.

• Італійські міські республіки

• - У ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами.

• - За формою правління міста-комуни у більшості своїй були республіками.

• - У містах вирувало бурхливе політичне життя: різні угрупування боролися за владу. У ХІІ-ХІІІ ст. найвпливовішими були два угруповання – гвельфиі гібелліни. Гвельфами називали прихильників імператора, гіббелінами – пап римських.

• - У кожного міста були власні інтереси, які воно відстоювало будь-якими засобами. Найбільш могутнішими містами-держави були Флоренція, Венеція і Генуя.

• - Південна Італія (з о. Сицилія) була більш відсталими у своєму соціально-економічному розвитку, ніж північна

• - Основним зайняттям Італійських міських республік була морська торгівля. 

• З 30 рр. ХV століття у Флоренції правив рід Медичі, які встановили тиранію. Найбільш відомим представником родини був Лоренцо Величний. 

• Мусульманська Іспанія

• - У VII – VIII ст. весь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами (711 р. вторгнення арабів і берберів (маврів) на Піренейський півострів, розгром Вестготського королівства. Просування арабів зупинено Карлом Мартелом у 732 р. в битві при Пуатьє).

• - Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії.

• - На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат.

• - Мусульманська Іспанія перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення арабської культури і науки.

• - За арабського панування Іспанія досягла небувалого розквіту. 

• Реконкіста

• Боротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Центром цієї боротьби стало невелике королівство Астурія, що утворилося у горах на півночі півострова Піренейського півострова. Згодом королівство отримало назву Леон, а ще пізніше – Кастилія (країна замків). Звільнення зайнятих арабами земель дістало назву Реконкіста (ісп. reconquista — відвоювання) і тривала довго, приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст. 

• - На визволеній від арабів території на початку XII ст. утворилися чотири християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра і Португалія.

• - Часом найбільш напруженої боротьби стало XII ст.

• - Для боротьби проти арабів, як і на Сході, були засновані духовно-рицарські ордени — Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова.

• - Вирішальна битва відбулася біля Лас-Навас-де-Толоса в 1212р.

• - У 40-х рр. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територіяГранадськогоемірату. 

• Віхи реконкісти

  Дата	Подія
  1085 р.	Захоплення міста Толедо, яке стає столицею Кастилії
  1147 р.	Захоплення Лісабона
  1212 р.	Битва біля Лас-Навас-де-Толоса, перемога об`єднаного християнського війська
  1236 р.	Захоплення Кордови
  1248 р.	Захоплення Севільї
  1479 р.	Об`єднання Кастилії та Арагону в єдине Іспанське королівство
  1492 р.	Взяття Гренади. Завершення Реконкісти

• Утворення Іспанського королівства

• - У 1474 р. наступник арагонського престолу Фердинанд узяв шлюб із королевою Кастилії Ізабеллою.

• - 1479 р., коли на престол Арагону вступив Фердинанд, вважається датою об’єднання двох королівств у єдину Іспанію.

• - Обидві частини держави суттєво різнилися. Фердинанд та Ізабелла активно взялися до формування єдиної держави з сильною центральною владою.

• - Після нетривалої війни 2 січня 1492 р. над сторожовою вежею двору гранадських емірів було піднято іспанський прапор.

• - На землях Гранади шаленіла інквізиція, почалося насильницьке хрещення. Фердинанд

• - та Ізабелла були фанатичними католиками. Вони навіть отримали від папи почетний титул – Католицькі королі.

• - У 1502 р. Фердинанд та Ізабелла видали указ, згідно з яким кожен мавр або єврей повинен був або хреститися, або залишити Іспанію. Цей указ започаткував масовий виїзд із Іспанії маврів та євреїв, що призвело до занепаду торгівлі, ремесел, сільського господарства, до знелюдненнябагатьох теренів.

• - Ціною об’єднання Іспанії стали жертви інквізиції, сотні тисяч вигнанців та економічний занепад багатьох районів.

Культура Західної Європи XVII ст.

Культура Західної Європи XVII ст. Новоєвропейська культура виникає на основі нового, буржуазного, способу виробництва, що зазнав на собі могутній і різноманітний вплив її утворень і факторів. Для Західної Європи XVII ст. — це час становлення капіталізму, передумовою чого були великі географічні відкриття XV—XVI ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу, планети в цілому. Далеко в минуле пішов античний спосіб життя, заснований на полісній соціальній і політичній структурі, споглядальному відношенні до світу (і відповідному йому світовідчуванні). Ламалась, переборювалась середньовічна натуральна система господарства, жорстка станова ієрархія. Становлення капіталізму і буржуазної культури було разом з тим становленням всесвітньої історії. Небачено розширювалися світ і кругозір людини. Новоєвропейська культура — це буржуазно-капіталістична культура, заснована на приватній власності. На першому плані тут виступає індивідуум, суб'єкт і його влада, його самопочуття, його породження всього об'єктивного. Суб'єкт стоїть над об'єктом, людина оголошена царем природи. Найважливішу роль в появі, утвердженні нових ідей і почуттів, що змінили в цілому есхатологічне і аскетичне світовідчування Середньовіччя в цілому оптимістичним і антопоцентричним настроєм духу, зіграли масові народні рухи епохи Пізнього феодалізму і Реформації (XV — перша половина XVI ст.), які можна розглядати як пролог буржуазних революцій XVII—XVIII ст. Складалися нації, разом з ними — національні відносини, держави і культури. Буржуазний спосіб виробництва, винахід мануфактури, а потім і промисловості, подолання патріархальних і феодальних форм господарювання означали колосальний крок людства в розвитку його сутнісних, творчих сил, в збільшенні його влади над зовнішнім світом. З розвитком приватного володіння докорінно перетворювалися первісні, примітивні форми зв'язку між людиною і природою, стаючи все більш міцними, але і більш складними і опосередкованими. Ранньобуржуазна культура відрізняється від культури розвиненого капіталізму, тим більше від культури сучасного суспільства. XVII ст. не знало ще такої зневолюючої влади відчуження, таких глобальних наслідків однобічного, антигуманного розвитку техніки, що принесли з собою наступні сторіччя. Людство не пережило ще світових воєн, не встигло підійти до грані самознищення, не жахнулося ще плодам свого власного прогресу, результатам сліпої погоні за занадто земними благами і надбаннями. Світовідчування, світогляд епохи Декарта і Спінози, Ньютона і Лейбніца, Рембрандта і Рубенса, Мільтона і Мольєра — в цілому було оптимістичне, воно не відкидало, а приймало світ, було перейняте вірою в можливість його розумної перебудови і вдосконалювання. Жорстокості віку: війни і міжусобиці, голод і епідемії, насильство і кров — не змінювали домінуючої мажорної тональності часу, що несе з собою — і це гостро і глибоко відчувалося в усіх класах і прошарках суспільства — шквальний вітер грандіозних змін, найширших перетворень життя. Ця життєстверджуюча, гуманістична домінанта свідомості була успадкована XVII ст. від попереднього часу — від епохи Ренесансу, від великих ідеалів Відродження (XIV—XVI ст.). Пошук людської індивідуальності — лейтмотив ренесансної культури — продовжувався, але під впливом нових факторів набув тепер зовсім нових рис. Найважливішим з них ставала наука, що стрімко входила в життя європейців як особливий соціальний інститут, природна і необхідна умова нормального функціонування і розвитку всієї системи суспільного виробництва. Держава приймала на себе все більшу частку турбот про цей вид діяльності. З затворника-одинака, яким був дослідник природи в часи доктора Фауста (XV ст.), натураліст XVII ст. ставав вже «легальною» фігурою в суспільстві, хоча його відносини з державою і церквою нерідко залишалися складними. Наукове знання піднімало на якісно інший рівень систему суспільної свідомості в цілому. Наука виступала як носій і виразник в духовному світі людини, в її культурі об'єктивного, загальнозначущого змісту, однаково обов'язкового для усіх — незалежно від класово-станових, національно-расових або яких-небудь інших різниць між людьми. В історії освоєння світу людиною XVII ст. — така ж велика віха, як рубіж VII—VI ст. до н.е., коли в Східному Середземномор'ї відбувалося становлення еллінської культури. Наукова революція XVII ст. відрізнялася небувалою силою і стрімкістю. Досить примітно, що вона почалася в математиці і механіці, об'єднавши в собі два стовбури точного знання: аксіоматично-дедуктивне і дослідне (експериментальне). Експеримент, як знаряддя і метод пізнання, принципово відрізняє сучасну науку від античної і середньовічної форм теоретичного знання. Експериментатор ставив себе вже в зовсім інше відношення до навколишнього світу, ніж античний мудрець-філософ або середньовічний «чорнокнижник»: зі споглядальника і спостерігача явищ, що відбуваються, він ставав дослідником природи, примушуючи її підкорятися своїй волі, і саме так розкривати свої таємниці. Наукова революція XVII ст. і передуючі їй великі географічні відкриття XV—XVI ст. широко розсунули перед людиною обрії простору і часу. Для середньовічної людини світ був дуже вузький і тісний, він обмежувався безпосереднім місцем проживання (для феодальної знаті — межами васального володіння). Тільки хрестові походи XI—XIII ст. вивели європейців в інші, «нехристиянські» землі. Вузькості географічних уявлень відповідала обмеженість історичної свідомості: адже світ, згідно Біблії, нараховував лише кілька тисяч років. Спочатку каравели Колумба і Магеллана, потім телескоп Галілея і мікроскоп Левенгука відкрили здивованому поглядові людини макро- і мікропростір, непорівнянні з її звичайним досвідом і уявленнями. Геологія і біологія (хоча в XVII ст. вони тільки зароджувалися і їх головні досягнення були ще в майбутньому), що накопичували все більше і більше матеріалу, цілком і остаточно руйнують біблійні границі часу. Але вже в середині і в другій половині XVII ст. простір і час став особливим і дуже важливим теоретичним об'єктом науки і філософії (Ньютон, Лейбніц, Кларк). Становлення науки, поступово все більш тісне її входження в тканину громадського життя лише завершило собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу. Раціоналізм входив в масову свідомість і в тих історичних формах поєднувався з християнсько-католицькою релігією, з її вченням про розумність створеного Богом світу. У масовому розумінні раціоналістична тенденція знайшла себе тепер як вже явна перевага здорового глузду над авторитарним догматизмом і містичним сподіванням на надприродне, що було так характерно для духовного життя Середньовіччя. Сказане, як уже відзначалося, не означає, що новоєвропейська свідомість і ранньобуржуазна культура були атеїстичними. Християнська релігія і церква як до, так і після Реформації (XVI ст.) аж ніяк не втрачали і не послабляли своїх позицій. Вони грали досить істотну і навіть все зростаючу роль — і не тільки в духовному, але і в суспільному, політичному житті цього яскравого і бурхливого часу. Можна навіть сказати, що релігія зі сфери особистого життя все більше і більше переміщалася в сферу життя державного, громадянського, а на рівні теоретичної свідомості, взаємодіючи дуже складним і суперечливим чином з вільнодумством філософії і науки, деформувалася в «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми; пантеїзм і деїзм (де Бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях стосовно неї). Вищесказане про гуманістичну домінанту в новоєвропейській свідомості і культурі не означає якого-небудь зм'якшення або прикрашання «варварства» того часу: жорстокості, зла, насильства. Війни, в тому числі і громадянські, на роки, а то і десятиліття, спустошували цілі країни, приносили незлічимі лиха і страждання десяткам і сотням тисяч людей. Війни супроводжували голод і епідемії, але есхатологічних передчуттів вони вже не породжували. У психології мас переважала віра в можливість розумної перебудови світу, а смута і хаос що відбувається переживалися як терни на шляху до нового життя. Сили людини були напружені, але вони не зменшувалися, а прибували.

Європа XVII ст. — це молода Європа, що починає нове життя, що скидає з себе вантаж століть і тисячоріч. Але розрив з Середньовіччям був в той же час і «зближенням» з більш стародавніми і глибинними джерелами цивілізації, діалектичним поверненням до класичної раціональності давньогрецької досократичної культури. Філософ і математик нового часу Лейбніц (1646-1716), як філософ і математик античності Піфагор (VI ст. до н.е.), розумів Всесвіт як єдиний і цілісний організм, як гармонію, повну і найглибшу домірність всіх її рівнів і атрибутів. У філософії Лейбніца ідея «передвстановленої гармонії» займає провідне, центральне місце і наповнена не тільки абстрактно-теоретичним, але і релігійно-теологічним, гуманістичним і естетичним змістом.

«Передвстановлена гармонія» — це не один з умоглядних постулатів одного, нехай і дуже великого, філософа, а загальнокультурна парадигма епохи, яку не «придумав», а відкрив Лейбніц в суспільній свідомості свого часу. Якщо в масовому розумінні і суспільному чутті це була віра в нескінченну мудрість божественного промислу, то в вищих проявах духу — в музиці Баха і мистецтві класицизму взагалі — раціоналістична ідея гармонії переживалася і здійснювалася як регулятивний принцип творчості: і як головний спонукальний стимул, і як канон композиції.

Але це була і та межа, дійшовши до якої раціоналізм переходив вже в свою протилежність. Постулат доцільності всіх явищ і подій світу не поєднувався з очевидними фактами досвіду: з усім злим, потворним і низинним, чим повні з надлишком життя і історія. Якщо ми живемо в кращому з усіх можливих світів, як це випливало з міркувань Лейбніца, то темні сторони буття, а отже, і буття в цілому, нерозумні, непояснені. Цілком природно тому, що філософи XVIII ст. (Вольтер, Гольбах), уже з позицій свого часу, розкритикували плаский оптимізм телеологічних ідей своїх попередників.

Телеологізм — не єдина риса історичної обмеженості ранньобуржуазного раціоналізму. Не менш істотною рисою, що виражає ще нерозвиненість, однобічність раціоналістичного умонастрою світовідчування епохи молодого капіталізму, був переважно розумовий-прагматичний характер самої раціональності. «Здоровий глузд» масової свідомості, з його орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, робив не тільки творчу але і руйнівну роботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні і естетичні цінності, якщо вони не «були потрібні» для досягнення безпосередніх цілей і задоволення найближчих інтересів.

Але прагматизм щоденності був тією «емпірією», з якої брала свій досвід рефлексуюча свідомість. На цьому матеріалі знаменитими мислителями і вченими століття: Гоббсом і Локком, Спінозою і Гроцієм — зводилися філолофсько-соціологічні і політико-юридичні теорії. На емпірії економічної і політичної реальності класових, національних і державних відносин XVI—XVII ст. створювалася одна з самих значних побудов суспільної думки Нового часу: теорія природного права. Суть її на перший погляд проста: право обумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Становище держави в світовому співтоваристві подібне становищу громадянина в самій державі: і там і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок; як окремі індивіди, так і народи у взаєминах одні з одними повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

При удаваній своїй простоті теорія природного права вимагала, однак, радикального перегляду сформованих, традиційних філософських і релігійних уявлень про сутність і природу людини. Вона примушувала відмовитися від християнського дуалізму тіла і душі, від апеляції до трансцендентних регулятивів поведінки людини, вимагала визнати людину «частиною природи» (Спіноза). Укупі з формулою Ф. Бекона: «знання — сила» антропологічний раціоналізм концепції природного права був величезним кроком європейської культури по шляху утвердження громадянського суспільства, правової держави, що робить XVII ст. багато в чому близьким і співзвучним нашому часу.

З іншого боку, очевидний не тільки прагматизм, але і цинізм ідеології, що не визнає ніяких аргументів в політиці і праві, крім аргументу сили. Філософська і політична думка відображала, концептуалізувала реальну оголеність соціальних відносин. Зворотним боком їх прогресуючої раціоналізації (посилення базисних структур за рахунок звільнення від побічних, маскуючих факторів) з'явилося помітне «сплощення» культури, втрата об'ємності, поліморфності, багатоцвіття феноменів культурного життя, що було так характерно для епохи Ренесансу.

Поляризація класів вела до поляризації в культурі. Дворянська етика, віддаляючись від моральних джерел народного життя, вироджувалася в етикет — складну, розроблену до деталей систему умовних, формальних правил і манер поведінки, призначених, однак, лише для спілкування з особами свого, аристократичного кола. Мистецтво етикету було не менш, а більш важливою відмітною ознакою аристократа, ніж будь-які юридичні документи, що засвідчують його станову приналежність. Манірності дворян, розумовому практицизмові «міщан у дворянстві» протистоять культура і мораль народу. Людина з народу, що персоніфікує свою перехідну епоху від Ренесансу до Нового часу, — це Санчо Панса, знаменитий герой Сервантеса. Санчо не навчений манерам, не стриманий на язик, не делікатний у виразах. Його культура — в доброті і цнотливості, в самоповазі і почутті власного достоїнства, у відразі до жадібності і раболіпства перед владою. Санчо — реаліст: в нього немає причин ні прилаштовуватися під свій час, ні відвертатися від нього. Він вічний, як вічна земля і праця на ній. Божевілля ж Дон Кіхота в тому, що дрібнопомісний дворянин з Ламанчі «поплутав» час, думкою перенести себе на 300-500 років назад, в іншу епоху, в іншу культуру, до інших людей, тому що не хотів вступати в раціоналістичне XVII ст. — у світ бездушного, розважливого практицизму.

Однак хитрість історичного розуму в тому і полягає, що до великих результатів вели не найкращі цілі і не самі гідні засоби. Всупереч романтикам і моралістам, велика цивілізуюча сила того часу, — сила капіталу — не була ні доброю, ні прекрасною, ні піднесеною. Зламувався побут, віковий уклад життя. Відрив десятків і сотень тисяч людей від патріархального вогнища — сама по собі важлива умова для подальшої емансипації особистості — відбувався в угоду і приносився в жертву новому дивовижному молохові: мануфактурі і фабриці. І це ще не все. Європейська цивілізація виривалася вперед за рахунок відвертого грабежу інших народів світу, в тому числі і народів з найдавнішою культурою (Індія, Китай, Мексика). Зарозумілість європейців, що забули, що і своїм культурним розвитком вони багато в чому зобов'язані своїм сусідам (наприклад, арабам), обмежувала насамперед саму європейську освіченість. Відкриваючи материки і архіпелаги географічно, освоюючи нові території економічно, Європа не відкривала і не освоювала їх ще для себе духовно — і це теж риса віку.

Характерне для XVII ст. різке загострення філософської, політичної, ідеологічної боротьби одержало відображення у формуванні і протиборстві двох панівних художніх систем — класицизму і барокко, що виникають як наслідок усвідомлення кризи ренесансних ідеалів. По-суті, барокко і класицизм повинні розглядатися як широкі культурні рухи, що приходять на зміну Ренесансу як своєрідна реакція на гуманізм та ідейно-художню революцію, ним здійснену.

Барокко особливо яскраво розцвіло в XVII ст. у культурі тих країн, де феодальні кола взяли верх над буржуазією: в Італії, Іспанії, Німеччині. У Барокко відобразилось також прагнення придворної знаті, згуртованої навколо абсолютних монархів оточити себе блиском і славою, оспівати свою велич й могутність. Дуже значним був вклад у розвиток барокко ордену єзуїтів, діячів Контрреформації з одного боку й представників протестантських церков з іншого. Етапи розквіту барокко, як правило, співпадають з історичними періодами активізації церковних сил й наростання релігійних настроїв (релігійні війни у Франції, криза гуманізму, обумовлена загостренням соціальних суперечностей в Іспанії й Англії першої чверті ХVII ст., розповсюдження містичних тенденцій в Німеччині під час Тридцятирічної війни), або ж з піднесенням дворянства (посилення опозиції абсолютизму у Франції на початку і в середині століття, реставрація Стюартів в Англії; всевладдя феодальних кіл у Німеччині після Тридцятирічної війни).

В барокко на зміну ренесансній ідеї розвитку суспільства як поступального руху до гармонії людини і природи, людини і держави приходить песимістичне відчуття дисгармонійності довколишньої дійсності, незбагненного хаосу життя. Ренесансно-гуманістичне переконання у всесиллі людини змінюється ідеєю нездатності людини побороти зло, яке панує у світі, калічить і спотворює людську особистість. Світ постає очам художників барокко позбавленим тієї стабільності і гармонії, які намагались виявити навколо себе діячі Ренесансу; згідно уявлень митців барокко світ перебуває у стані постійних змін, закономірності яких у силу їх хаотичності вловити неможливо.

З цих основних принципів світосприйняття барокко іноді робились цілковито протилежні висновки. Одні художники, відкидаючи тезу гуманістів про доброчесну природу людини, утверджували думку про споконвічну зіпсованість людської натури, оголошуючи причиною цього первородний гріх, а можливість спасіння людини вбачали лише у дотриманні релігійних догм. Пороки дійсності вони пояснювали знехтуванням принципів християнської віри. Інші ж, відкидаючи потворну реальність, воліли одягати броню аристократичного презирства до світу і творили «мистецтво для обраних», замикаючись у «башті із слонової кістки».

Разом з тим, в мистецтві Барокко одержали своєрідне відображення й настрої народних мас, пригнічених феодальними й релігійними війнами, мас, які жадали миру й соціальної справедливості, але не могли знайти реального виходу із свого становища. Тому поряд з аристократичним барокко в культурі Європи існувало й барокко демократичне, «низове». Зберігши й поглибивши критичне зображення дійсності, властиве художникам Ренесансу, кращі митці барокко змальовують її у всіх властивих їй трагічних протиріччях. У їх творчості немає тієї ідеалізації реальності, до якої неминуче приходили митці Ренесансу кожного разу, коли намагались представити свої ідеали реалізованими й торжествуючими у житті. Усвідомлення трагізму й нерозв'язності суперечностей світу породжує у творах митців барокко песимізм, іноді похмурий та уїдливий сарказм.

Художники Ренесансу проповідували арістотелівський принцип наслідування природи; мистецтво вони розглядали як дзеркало, що стоїть перед природою і відтворює світ не тільки достовірно, але й загально значимо. Натомість для митців барокко таке розуміння мистецтва є цілковито неприйнятним, оскільки оточуючий світ уявляється їм хаотичним й непізнаванним. Тому місце наслідування (мімесісу) повинна зайняти уява. Тільки уява, що спрямовується й дисциплінується розумом здатна з хаосу явищ і предметів творити сяку-таку картину світу.

Однак, навіть уява може створити лише суб'єктивний образ реальності: сутність й тут залишається загадковою й незрозумілою. З цим пов'язана одна з важливих рис культури Барокко: в художньому творі нерідко виявляється множинність точок зору, суміщення в образній єдності несумісних, на перший погляд, явищ й предметів. У результаті контури описуваного якби розмиваються, з'являється велика кількість самодостатніх деталей, живописних і яскравих, які, проте, не утворюють цілісного образу. Конкретним проявом цього особливого плюралістичного погляду на життя є систематичне перенесення в образній системі якостей мертвої природи на живу і навпаки, наділення рухливістю й почуттями навіть абстрактні поняття, символізм й алегоризм, складна метафоричність, заснована на поєднанні далеких одне від одного явищ й предметів, причому не за основними, а побічними і неявними ознаками. Відчуття недостовірності знань художників про оточуючу реальність у творчості Барокко акцентується декоративністю, театральністю і схильністю до яскравої деталі, до дивовижних порівнянь, до гіпербол, особливого роду гротеску, які не полегшують, а навпаки, утруднюють проникнення до світу художнього твору.

Класицизм, сформувавшись в Італії у кінці XVІ ст., досягає розквіту у французькій культурі XVII ст. у період зміцнення абсолютної монархії, коли буржуазія тимчасово об'єднується з королівською владою у боротьбі проти середньовічних структур в політиці та економіці за єдину централізовану національну державу. Основний естетичний принцип класицизму — відповідність природі, що розглядається як еталон організації, мірило мудрості, ідеал гармонії і досконалості. На думку класицистів, об'єктивно властива Всесвітові краса (симетрія, міра, гармонія і т.д.) повинна відтворюватись у мистецтві в довершеному вигляді, за античними взірцями. Саме тому творчість повинна відповідати певним нормам і канонам, що пояснювалось також властивим епосі способом мислення, підпорядкованого метафізичним й механістичним ідеям. Нормативність художньої системи класицизму певною мірою відображала художній досвід епохи і сприяла оволодінню професійною майстерністю, але, регламентуючи творчість, обмежувала індивідуальність художника й гальмувала розвиток мистецтва.

Художні образи класицизму відрізнялись логічністю й гармонійністю вираження. Для архітектури типовими були чіткість, геометрична правильність форм і об'ємів, регулярність планування. У живопису провідним стало логічне розгортання сюжету, ясна урівноважена композиція, логічно-об'ємна побудова, підпорядкована роль кольору. У літературі й театрі панувало правило трьох єдностей: часу, місця й дії; жанри поділялись на «високі» (трагедія, ода, епопея) і «низькі» (комедія, байка, сатира).