21

М іністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

кафедра біології та основ здоров’я людини

РЕФЕРАТ

з гідробіології та палеозоології

на тему:

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РІЧОК, ОЗЕР ТА ВОДОСХОВИЩ

Виконав

студент групи П-24

природничого факультету

Моргун Вячеслав

Реферат перевірив:

доц. кафедри біології та основ здоров’я людини

Попельнюх В. В.

Кількість балів: _____

Полтава-2013

ЗМІСТ

ВСТУП	3
РОЗДІЛ 1. Порівняльна характеристика гідрології	4
РОЗДІЛ 2. Умови життя населення річок, озер та водосховищ	8
РОЗДІЛ 3. Порівняльна характеристика населення	14
ВИСНОВКИ	19
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	21

ВСТУП

Водойма – безстічний або із сповільненим стоком поверхневий водний об'єкт. Водойми виникають при наявності замкнутих котловин, коли потік води в них переважає над випаровуванням, витоком та фільтрацією в ґрунт.

Розрізняють постійні й тимчасові водойми.

За хімічним складом та кількістю розчинених солей водойми бувають прісноводні та солоні.

Також розрізняють природні водойми (виникли без участі людини) та штучні (створені людиною).

Відповідно до цього, виникає необхідність порівняння гідрології, умов життя, населення водойм різних видів.

Мета – порівняти основні характерні ознаки річок, озер та водосховищ.

Завдання:

• Порівняти гідрологічні характеристики;

• Порівняти умови життя населення річок, озер та водосховищ;

• Порівняти населення водойм;

• Зробити висновки;

Розділ 1 порівняльна характеристика гідрології річок, озер та водосховищ

Річки представляють собою водойми, водна маса яких переміщується від витоку до гирла внаслідок різниці їх положення над рівнем моря, тобто під впливом сили тяжіння. Річки, що виносять свої води в океани, моря чи озера, називають головними, а впадають у них – притоками. Сукупність усіх річок, скидають свої води через головну річку, становлять річкову систему. Частина суші, зайнята річковою системою і відокремлена вододілами від інших ділянок, утворює річковий басейн, а поверхня, з якою вона збирає води, – водозбірну площу. Річки зазвичай течуть у вузьких пониженнях – долинах. У них розрізняють найбільш знижену частину – ложе, лінію, що сполучає найнижчі точки долини, – тальвег, поглиблення в ложі – русло, по якому вода тече в період між повенями, або в межень, і заплавне русло – частина дна ( ложа ) долини, по якій вода тече в повінь. У межень заплавне русло знаходиться над рівнем води, утворюючи заплавну терасу. Вище заплавної тераси можуть розташовуватися в один або кілька ярусів надзаплавні тераси – геологічні пам'ятники минулих, більш високі залягання русла річки. Лінія сполучення схилу долини з прилеглою місцевістю отримала назву бровки. По поперечній течії річки – виділяють її прибережну частину – ріпаль, серединну – медіаль і ділянка з найбільшою швидкістю течії – стрижень. Кількість води, що протікає за одиницю часу через поперечний переріз річки, називається її витратою. В напрямку від витоку до гирла розрізняють верхню, середню і нижню течію річки [1, 2].

Живлення річок відбувається за рахунок поверхневих і підземних вод, які надходять у ріки. Живлення поверхневими водами поділяється на дощове, снігове (від танення снігового покриву) і льодовикове (талі води льодовиків). Живлення підземними водами має велике значення для рік, які течуть у широких долинах; воно залежить від глибини врізання долини і кількості висвітлених нею водоносних горизонтів [2].

Озера являють собою різної величини і форми улоговини, заповнені водою. За походженням розрізняють озера тектонічні, що утворилися в результаті зсувів і розломів у земній корі (Байкал), реліктові (наприклад, Каспійське і Азовське моря – залишки Сарматського моря , що відокремилися від Чорного моря після підняття суші), льодовикові, виникли при відступі льодовиків (численні озера Скандинавії, Карелії та ін), карстові, або провальні, еолові, вулканічні чи інші, дивлячись по тому, дією яких агентів утворена їх улоговина. Для зони вічної мерзлоти характерні термокарстові озера, що утворюються в результаті танення льоду. У долинах річок численні заплавні озера – відокремлені ділянки колишнього русла. У морських узбережжях зустрічаються озеровидні водойми – лагуни і лимани [1].

За характером водного живлення розрізняють озера безстічні, які отримують воду із атмосферних опадів, стічні – з тим же характером харчування, що й попередні, але мають стік, проточні, або річкові, з припливом і стоком, і гирлові, мають приплив, але позбавлені стоку. Якщо приплив вище стоку і різниця компенсується випаровуванням, в озера, особливо гирлових, може відбуватися осолонення води. Улоговина озера зазвичай утворена підводного терасою, яка характеризується поступовим слабким зниженням суші, далі йде звалювання з крутішим кутом пониження і перехідний в котел, який займає велику частину озерного дна. Відповідно перерахованим ділянкам в озерній бенталі прийнято виділяти літораль – прибережне мілководдя, сублітораль, яка простягається до нижньої межі поширення донної рослинності, і профундаль, що охоплює решту площі озерного дна (мається тільки в глибоких озерах). Пелагіаль озера ділиться на прибережну, що лежить над підводною терасою, і власне пелагіаль, розташовану над зваленням і котлом. Під час стагнації по вертикалі водна маса озер розділяється на верхній шар – епілімніон, в якому температура відчуває різкі сезонні і добові коливання, нижній, або гіполімніон, де температура протягом року змінюється слабо, і проміжний, або металімніон, – шар температурного стрибка [1].

Водосховища – великі водойми з уповільненим водообміном, рівень режиму яких штучно змінено і постійно регулюється з метою накопичення і подальшого використання запасів води. За походженням найбільш звичайні водосховища річкові (Волгоградське, Київське), озерні ( Байкальське, Онезьке) і наливні. Останні споруджуються в зниженнях рельєфу, куди каналами підводять надлишкові паводкові води (Каттакурганське, Тудакульское) По конфігурації розрізняють водосховища витягнуті – долинні і більш широкі – озеровидні; по висоті розташування – рівнинні, передгірні і гірські. Залежно від характеру накопичення та витрати води водосховища можуть бути річного, сезонного, тижневого і добового регулювання . Перші (наприклад, Рибинське) забезпечують збільшення обсягу природного стоку в маловодні роки і тому повинні мати значні розміри (вміщають 20-50% річного стоку ріки). Водосховища сезонного регулювання перерозподіляють стік протягом року, накопичуючи воду під час паводків і спрацьовуючи рівень в літньо-зимовий періоду. Тижневе і добове регулювання стоку зазвичай пов'язане зі зміною норм виробітку електроенергії у робочі та вихідні дні, у світлий і темний час доби. Водосховища тривалого регулювання можуть здійснювати і більш короткі форми його. Весь об'єм водосховища підрозділяють на корисний, який може спрацьовуватися, і мертвий, з якого попуски неможливий. Котловина річкових водоймищ вкрай асиметрична, оскільки повторює обриси колишньої долини. Найбільші глибини спостерігаються в затопленому руслі. Характерна особливість водосховищ – часті і притому значні коливання рівня, пов'язані з особливостями режиму запасання води та її витрати на зрошення, вироблення енергії та інші потреби. Завдяки зниженнях рівня великі прибережні ділянки звільняються від води і влітку висихають, а взимку промерзають, що супроводжується загибеллю дуже багатьох мешканців прибережжя. Так як при порівняльній мілководдя площа водосховища дуже велика, під час вітрів тут спостерігається сильне хвилювання і енергійне розмивання берегів. У зв'язку із значними коливаннями рівня і існуванням осушеної зони сублітораль не утворюється. За своїми гідрологічним характеристикам річкові водосховища поєднують ознаки річок і озер. З озерами їх зближує значна ширина, особливо в при гребельній ділянці, і як наслідок цього – посилення ролі вітрової діяльності; ослаблення течії супроводжується висвітленням води і розшаруванням водної товщі – виникненням температурної і кисневої дихотомії. Схожість з річкою проявляється у збереженні течії, особливо у верхніх ділянках і вздовж всіх затоплених русел, завдяки чому гідрологічні градієнти виражені набагато слабкіше, ніж в озерах. У верхній ділянці водосховищ гідрологічний режим ближче до річкового, в нижньому – до озерному. Характерним показником гідрологічного режиму служить коефіцієнт водообміну – відношення річного стоку з водосховища до обсягу останнього. У водосховищах, побудованих на рівнинних річках, коефіцієнт водообміну, як правило, коливається в межах від 1 до 10. Чим він вищий, тим ближче до річкового режим водосховища. На гідрологічний і біологічний режим водосховищ сильно впливає спрацювання їх рівня за рахунок скидання глибинних вод, які протягом вегетаційного періоду відрізняються зниженими температурами, порівняно низьким вмістом кисню і високою концентрацією біогенів. Внаслідок скидання цих вод у водосховище відбувається накопичення тепла, збіднення біогенами і поліпшення кисневих умов у дна . Одночасно це тягне за собою зниження температури, погіршення кисневого режиму і збагачення біогенами річки нижче греблі [1].