7. Перші слов держ утвор

З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних , етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами – прямими нашими предками, першими українцями. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.

Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська.

Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.

Антське царство

Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.

8. Сх-слов союзи племен

Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України.

Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі.

Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося. Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської держави.

Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинились майже в центрі праукраїнської людності, наперехресті важливих торгівельних шляхів (Схід – Захід, Північ - Південь). В стратегічно важливому центрі опинився наприкінці 5 ст. Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у верхньому Подніпров’ї. Враховуючи, що ті люди просувались переважно річками то фактично київський князь міг впливати на життя навколишніх племен. До полян за економічними, політичними і етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни зах. сіверяни і древляни у 7 ст. почали об’єднуватись і федерацію племен. У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Однією з передумов могутності русі стала етнічна консолідація населення на основі праукраїнських племен черняхівської та інших культур. За князів Олега (підкорив в’ятичів, хорватів, дулібів і тиверців до полян, древлян, сіверян і родимичів), Ігоря, Святослава тривало об’єднання сх. слов’янських племен в одну державу. Закінчилось об’єднання за часів Володимира великого.