61. Укр в умовах непу.

Екон і політ криза в Україні кінця 1920 р. - початку 1921 р.

Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію. У стані глибокого занепаду були легка і харчова промисловість.

У скрутному становищі опинилось і сільське господарство. На чверть скоротилися посівні площі. Погіршилась обробка землі, були порушені норми посіву. Політика продрозкладки позбавляла селян економічних стимулів.

Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель. Особливо тяжке становище склалося в південних губерніях України, які до Першої світової війни були головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн. людей. Однак хліб з України продовжував вивозитись для промислових центрів Росії, або для Поволжя, що також голодувало. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації.

Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєннокомуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Наприкінці лютого 1921 р. спалахнуло повстання балтійських моряків у Кронштадті, активізувався повстанський рух в Україні. У промислових центрах — Києві, Одесі, Харкові та інших містах почалися страйки, які вимагали усунення більшовиків від влади. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни. Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики (НЕПу).

У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.

Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.

Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою економічну діяльність.

62. Нац-культ відродж України 1920 рр. Українізація.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕПу почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й в культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосуватись до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена на XII з'їзді ВКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав а рахунок національних кадрів, користування рідною мовою у державних установах та закладах, сприяння, розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву «українізації».

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі і в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Українська національна культура здобула хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Тут проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації була створена комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку політика українізації наштовхувалась на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Але завдяки наркомату освіти, очолюваному послідовно Г. Гринько, О. Шумським, М. Скрипником українізація проходила успішно. Якщо у 1922 р. українською мовою здійснювалось 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад, 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % вузів. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. у 5 разів. У Харкові з метою українізації армії була створена Школа червоних старшин.

Чимало позитивних змін завдяки українізації сталося в науці, літературі і мистецтві. З еміграції, повіривши в неї, повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші діячі науки, освіти, культури. 1920-і роки — це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа. Л. Ландау став ініціатором досліджень у галузі термоядерного синтезу. На терені суспільних наук активно працювали Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов.

Визначальним для літературного процесу було виникнення у 1920-і рр. багатьох літературних організацій — «Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», Всеукраїнська спілка пролетарських письменників та ін. 1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ),

письменники і поети (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, Леся Курбаса, Ю. Яновського. Ідейним керівником цього об'єднання був Микола Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація, прагнула протистояти втручанню партійно-державного апарату в культурне життя.

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у своїх творах відтворював об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!» закликало не копіювати здобутки російської літератури, а творчо перероблювати національні традиції і світовий літературний досвід.

У 1920-ті рр. бурхливо розвивалися й інші види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов'язано з іменами Л. Курбаса.

В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам'яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.

1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі кіностудій у Києві. Вже 1920 р. з'явився перший значний кінофільм режисера О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».