33. Правоб у та зх-укр землі під владою Польщі

Правоб Укр з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впровадж тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі й Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою. Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши в поляків Поділля, включила його до свого складу (до 1699 р.). Очолював новостворену турецьку провінцію Бейлербей, що призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій йому території. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він провадився турецькими чиновниками відразу після укладення Бучацького договору в 1672 р. Вирішення економічних питань було другим етапом «подільської» політики турків. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі завершився. Але в наступні роки (1683-1699) влада Бейлербея, обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські козаки. Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтримки членів «Священної ліги» Австрії та Ватикану, повернути цю частину Правоб Укр під свою владу. Відновлення й польського державно-політичного устрою на правоб землях (остання чверть XVII—XVIII ст.) відзначалися значними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовн-політичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити «свавільний» край. Поразка укр народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення в Правоб Україні воєводсько-повітового поділу в складі Київського, Брацлавсько, Волинського та Подільського воєводств. Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, що їх періодично збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, судові та інші питання. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоювати вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру. Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти укр гетьман. Щоб колонізувати й захистити від турецької загрози відроджені східні воєводства, король Ян III Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам «прадавні привілеї й вольності», уряд Польщі цілком усвідомлено намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Страх перед тим, що влада лівобережних гетьманів пошириться на Правобережну Україну, змусив короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування. Невдовзі козацтво, з погляду польських урядовців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Децентралізаторські тенденції всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських відносин. Польська еліта протягом усього століття так і не змогла вирішити українське питання, що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи. Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правоб Укр поділялася на Ізяславську й Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбулися зміни в адміністр-територ устрої: тут утворилися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які незабаром перетворилися на намісництва. Російська влада над Правоб Укр, так само, як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й не забезпечувала його повноцінного розвитку.

34.Нац-культ процеси

Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Воюючи з ворогом його ж методами, невелика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

У 1578 р., не шкодуючи коштів, Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню. У 1581 р. з'являється найславетніша її публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія. Це була перша повна Біблія, друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану Острозьку академію. Спочатку князь запросив викладачами освічених греків. Згодом стали викладати їхні найобдарованіші українські учні. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкращими єзуїтськими колегіями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов'янську мови, а також «сім вільних наук»: граматика, риторика та діалектика, арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Однією з найважливіших їхніх турбот була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу. Всі викладачі в ній, походили з місцевого населення. Про надмірно суворі, якщо взагалі реалістичні правила, якими у своїй діяльності керувалися ця та інші братські школи України, свідчить статут, так званий «Порядок шкільний»:вчитель мав бути «набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником». Наголошуючи на тій великій відповідальності, що лежала на викладачах, ці правила заохочували їх «добре навчати і карати неслухняних не як тиран, а для науки». Львівська школа користувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги.

Іншою важливою цариною діяльності Львівського братства, започаткованою ще до існування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукарства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погрожувати тим, що відберуть у нього друкарню, її купило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукарства.

Поширення шкіл і друку розбудило колись пасивних і консервативних українців. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, а також обізнаних із західноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності. Замість того щоб переходити у польський католицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків. Прикладом цих нових явищ у духовному житті є успішний опір Львівського братства спробам польських католиків нав'язати григоріанський календар.

Без сумніву, всі ці зміни великою мірою були результатом діяльності братств. Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою була нестача фінансових засобів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так і не утворили якогось координуючого органу і їхні взаємозв'язки були спорадичними. Діяльність братств характеризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівське братство залежало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлювалися чи (як це траплялось з учителями) знаходячи собі десь в іншому місці надійну й краще оплачувану посаду, діяльність братства нерідко припинялася на тривалий час. Ще серйознішою була суперечка про те, чи мають право братства втручатися у справи церкви. У результаті замість сприяння відновленню православної церкви братства нерідко спричинялися до ще більшої анархії в ній.