15.Прич та насл розпаду Русі

Політичну роздробленість Київської держави спричинили кілька чинників.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. При великій площі держави,князь у цей час не володів достатньо міцним,структурованим апаратом влади,не мав розвиненої інфраструктури. Поруч із слов’янами проживало понад 20 народів:на півночі та пн-сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на пн-заході - литва і ятвяги.

2. Зростання великого землеволодіння. Розвиток продуктивних сил сприяв появі та зміцнення великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

3.Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкування князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до сина, наступного за віком). Помітне збільшення нащадків Володимира Святославича призвело до того, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них почали енергійно виступати за «вотчинний» або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували Київську державу, створювали головну причину міжусобних війн.

4.Зміна торгівельної кон’юнктури і занепад торгівлі.

Наприкінці ХІ ст. Половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Також Візантія, що слабла, у 1082 р. За допомогу у війні із Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита, по-друге, хрестові походи відкрили для європейських міст морський шлях на схід,зв’язали Західну Європ у з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився осторонь основних торговельних шляхів,це зумовило не тільки певний занепад Києва а й сприяв поліцентрії в зовішній торгівлі.

5.Постійні напади кочівників. Лише половці за свідченням літописців,у 1055-1236 рр. Здійснили 12 великих походів на руські землі,хоча як вважають їх було набагато більше. Також половці понад 30 разів брали участь у князівських міжусобицях.

Постійна боротьба зі степовими кочівниками виснажувала та ослаблювала Київську Русь.

Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

16. Гал-Вол князівство.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:

I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).

II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу.